ПІСЛЯМОВА

«У перемоги багато батьків, поразка завжди сирота». Багато разів чула ці слова, але ніколи не відчувала їх так конкретно, як тоді, коли побачила, скільки людей бажають нині сповістити про свою боротьбу за Бабин Яр, скільки колишніх прихильників будівництва центру «Спадщина» кажуть, що були проти. Мене мало хвилює реакція цієї публіки на те, що нині характеризується як перемога громадянського суспільства. Уже вийшов перший том книги «Бабий Яр: человек, власть, история», попереду нова робота, нові дослідження. Час спливає швидко. Але я хочу, аби з плином часу ми не забули тих, хто не став істориком Бабиного Яру, проте чия моральна позиція допомагала тим, хто боровся за справедливість і незаплямовану історичну пам’ять.
Великий наратив Бабиного Яру, тобто абстрактно узагальнені речі з конкретними людьми, моментами і діями, починався з виступу філософа Т. Чайки, яка 7 травня 2002 року сказала як людина, у якої 15 членів родини лежать у Бабиному Яру: «Для меня, как и для многих, Бабий Яр навсегда останется, прежде всего, местом их гибели. И перешагнуть через это очень трудно». А на сторожі Бабиного Яру вже стояв «Еврейский обозреватель» і стояв чесно доти, доки не втратив внаслідок цієї боротьби і головного редактора, а відтак – і власне обличчя.
Завжди із вдячністю згадуватиму Далю Макарову, Маре Літневську, Надію Єфіміщ, керівників національно-культурних товариств, Дору Костову, редактора газети «Роден край», які, не вагаючись, у складний момент підтримали ініціативу про заяву Конгресу національних громад України з приводу будівництва центру. Не можу не згадати нині покійного Мартена Давидовича Феллєра, чиє слово було таким вагомим в Інституті юдаїки, колишнього головного архітектора м. Києва Миколу Леонідовича Жарікова і членів Містобудівної ради, відомого скульптора Стефана Мадяра і членів Комісії з гуманітарної допомоги при Кабінеті міністрів України, представників Київського «Меморіалу», а також 42 політичних партій та організацій, що підтримали заяву Конгресу, голову Київської організації Спілки письменників України Леоніда Череватенка, голову Спілки письменників України Володимира Яворівського та голову Комітету ВР з питань культури і духовності Леся Танюка, покійного Ігоря Івановича Вербу з Фонду сприяння розвитку мистецтв, друга і порадника. А також депутатів Київради Т. Матіко-Бубнову та В. Комова, голову міського Управління у справах національностей та міґрації В. Новіка, а ще державних службовців усіх рівнів аж до найвищих, які надавали реальну допомогу. І колег з «Дзеркала тижня», «України молодої», «ПіКу», «Дня», багатьох інших газет, радіо– і тележурналістів.
За участю цих і багатьох інших людей, причетних до теми Бабиного Яру, формувалася громадянська позиція суспільства. Можливо в новітній історії країни це було чи не вперше, але, точно, не востаннє. Наостанок мені хотілося б згадати слова Л. Толстого: «...ежели люди порочные связаны между собой и составляют силу, то людям честным надо сделать только то же самое. Ведь как просто».

***
Перший підсумок роботи – книга вже побачила світ, була презентована в Українському домі, на багатьох телевізійних каналах, про неї пише преса. Нижче друкуються деякі відгуки, опубліковані в українських газетах.

Іван АНДРУСЯК. Відлуння жаху
Залишається вслід за укладачами сподіватися, що введення в науковий обіг такої кількості невідомої чи малоприступної досі документальної інформації, притому зібрання її під однією, хай і невиправдано, як на такий обсяг, тонкою... обкладинкою прислужиться як мінімум максимальній об'єктивності наших знань про події, уроки яких у принципі не можуть залишатися несвоєчасними.
До честі укладачів, ще одна напрочуд важлива риса цього видання – принципове уникання будь-яких спекулятивних рефлексій, незалежно від того, з чийого боку й на чию адресу вони б не напрошувалися. Лише скрупульозне відтворення фактів – без жодної спроби піддаватися «спокусі» роздути одиничні приклади до рівня мало не ґлобальних узагальнень чи, навпаки, що-небудь контекстуально затушовувати. Мушу підкреслити це через те, що подібним досі грішило аж занадто багато студій на цю моторошну тему.
Ясна річ, пропонована студія не вичерпує проблеми дослідження жахливої трагедії Бабиного Яру. Радше вона лише закладає підвалини якісно нового етапу цих надзвичайно важливих досліджень.
«Народне слово», 2004, №37.

Сергій КОТ. Бабин Яр: новий погляд на історію
Серед головних завдань, що їх ставили перед собою автори й укладачі книги, відновлення детальної хронології подій, пов'язаних з масовими розстрілами та захороненнями жертв нацистів на території Бабиного Яру. Значною мірою це їм удалося. Проте, крок за кроком відстежуючи події з перших днів німецької окупації Києва, вони головну увагу зосередили на подіях, пов'язаних з масовими розстрілами єврейського населення, військовополонених та комуністичного підпілля. Розстріли українських патріотів у Бабиному Яру згадуються лише спорадичними ремарками, а в документальній частині книги фактично не подані. Очевидно, упорядники мали об'єктивні труднощі щодо добору і вивчення відповідних джерел, на відміну від тих, що були нагромаджені в кролишніх радянських архівах та архівах КДБ і до яких нині відкрито доступ. Визнаючи цю прогалину, вони задекларували наміри присвятити діяльності українського націоналістичного підпілля та нацистським репресіям проти нього окремий випуск науково-документальної серії. Будемо сподіватися на це.
Проте навіть той документальний матеріал, який введено до наукового обігу, є значним кроком до об'єктивного висвітлення трагедії Бабиного Яру. Цінним досягненням упорядників слід вважати вперше здійснену ними публікацію всіх варіантів свідчень очевидців подій без виправлень, вставок та купюр, чим до останнього часу грішила більшість авторів, що бралися за цю тему. Ці свідчення особливо важливі у зв'язку з тим, що в останні роки були зроблені спроби пов'язати масові вбивства євреїв у Бабиному Яру в перші дні німецької окупації Києва з українцями. Мало того, висловлювалися навіть твердження, що ці вбивства творилися виключно руками українців, а німецькі окупаційні чинники були в них спостерігачами.Отже, ці домисли розвіюються первинними документами. Аналізуючи та порівнюючи їх із версіями, які публікувалися у різних виданнях, починаючи з 60-х років і особливо останнім часом, упорядники звертають увагу на факти некоректних втручань у тексти оригіналів, що змінювало їхній текст і давало підстави для фальшивих висновків.
Усвідомлюючи, що розгляд цих і подібних питань є далеко не однозначним і надзвичайно складним, слід вважати, що зроблено перший крок на шляху до об'єктивного висвітлення трагічної історії Бабиного Яру. Історії, що має стати не джерелом розбрату, а основою єднання перед священною пам'яттю його незліченних жертв.
«Українське слово», 2004, число 41.

Денис ДАРКИВ. Дань памяти
Читая воспоминания людей, оказавшихся в конце сентября 41-го в оккупированном Киеве, испытываешь шок. Еще вчера не подозревавшие об уготованной участи сотни тысяч мирных жителей – евреев, русских, цыган, украинцев, вовсе не причастных к затеянному вождями великому переделу мира, вдруг стали его жертвами. Тяжело представить, что знакомые с детства улицы Лукьяновская, Мельника, Дегтяревская, по которым сотни раз ты прогуливался с друзьями, в какое-то осеннеее утро неожиданно превращаются в твою последнюю Голгофу! А если рядом с вами идут еще ваши родственники и дети?
Книга «Бабий Яр: человек, власть, история», предоставляя возможность пережить чужой трагический опыт (в ней, кстати, рассказывается также и о Куреневкой трагедии 1961 г.), помогает выработать иммунитет к любой форме насилия, против нетерпимости и деления людей на «чистых» и «нечистых». Кроме того, граничащий с метафизикой опыт проживания трагедии, приведенный в первом томе «Бабьего Яра», документы и топографические карты довоенного и послевоенного Киева, дают представление о застройке столицы в разные периоды ее истории. Так что, кроме прочего, книга может служить еще и пособием по изучению истории родного города, который впредь хотелось бы уберечь от подобных трагедий.
«Власть и политика», №40(237), 2004.

Вадим ДЫШКАНТ. Выстрелы истории
Выход в свет серьезного издания, посвященного массовым убийствам киевлян и военнопленных солдат в годы Второй мировой войны, является несомненной удачей издателей, составителей и авторов. Проблемы же, как это не печально, невзирая на давность, остались. И связаны они прежде всего с разным пониманием того, как надо увековечивать память жертв Бабьего Яра...
«Бабий Яр: человек, власть, история» должна окончательно расставить все точки над «і» в дискутируемых проблемах и если не заполнить все белые пятна в истории этого преступления нацизма, то, по крайней мере, свести к минимуму саму возможность спекулировать на данной теме.
Впрочем, книга эта, которая содержит не только множество архивных документов, фото– и картографических материалов, научных статей, воспоминаний очевидцев о происходивших в Киеве в 1041-1943 годах массовых расстрелах, но и историю довоенной и послевоенной застройки города, должна была появиться независимо от дискуссий вокруг Бабьего Яра. Как сказал поэт, «это нужно не мертвым, это нужно живым». А книга «Бабий Яр: человек, власть, история» для того и издана, чтобы история в очередной раз не выстрелила в каждого из нас.
«Киевский телеграфЪ», №41(231), 2004.

Станислав ЦАЛИК. День Бабьего Яра
Накануне годовщины трагедии Бабьего Яра в Киеве представили первый том честной книги, рассказывающей о ней.
Книге больше подходит другое название: «Бабий Яр без мифов». Ведь за шесть десятилетий, будем откровенны, возникло немало легенд о событиях, происходивших здесь как во время войны, так и после нее. Авторы этой книги говорят с читателем сухим языком документов, не оставляя места разного рода вымыслам.
Материал накоплен немалый, однако в силу разных причин так и остался лежать в служебых папках с грифом «секретно». Опубликован он только сейчас. 163 документа, печатающихся впервые. Читать это страшно.
Осенью 1941-го украинскую столицу запечатлел военный фотограф Иоганнес Хеле. Его 29 цветных (!) фотографий публикуются в книге впервые.
Еще одно «впервые» этой книги – карты и схемы Бабьего Яра, сделанные на протяжении полутора столетий. Самая ранняя из 34 представленных карт датирована 1842 г., самая поздняя – 2000 г. Составленные царскими, советскими, немецкими и украинскими специалистами, они позволяют не только проследить историю урочища, но и представляют, например, маршруты движения узников Сырецкого концлагеря, места расстрелов. Трехмерная компьютерная модель Бабьего Яра, сделанная В. Нахмановичем, Р. Стаховым и А. Фурсом на основе топографического плана 1953 г., дает объемное представление о том, как выглядело урочище до безумной и кощунственной попытки превратить одну из самых больших в Европе братских могил то ли в парк с танцплощадками, то ли в стадион... Эта попытка, как известно, закончилась в 1961 г. Куреневской трагедией, материалы о которой также помещены в книге.
«Я думаю о том, что ни одно общественное преступление не остается тайным. Всегда найдется какая-нибудь тетя Маша, которая видит, или спасутся пятнадцать, два, один, которые свидетельствуют. Можно сжечь, развеять. Засыпать, затоптать, – но ведь остается еще людская память. Историю нельзя обмануть, и что-нибудь навсегда скрыть от нее – невозможно». (Анатолий Кузнецов. «Бабий Яр»).
Мы привели эти слова из знаменитого романа нашего земляка, потому что книга, о которой сегодня у нас речь, – новое им подтверждение. Тетю Машу не заметили немцы, и она рассказала тем, кто не знал. Десятилетиями скрывали секретные архивы спецслужб свидетельства других очевидцев. Но голоса и этих людей мы услышали через время. Готовые идти по трупам были всегда. И сейчас их тоже хватает. Но и люди с той земли еще не исчезли, и архивы – тоже...
«Газета по-киевски», №116(166), 2004.

Огляд підготувала Тетяна Хорунжа