ДОЛІ, ЩО ПОЄДНАЛИСЯ В КИЄВІ

На автопортреті з сином київського художника Рафаеля Багаутдінова є два фото. На одному він з батьком і мамою, на другому – молода жінка з хлопчиком. Фото цієї жінки ще дівчинкою читачі вже бачили в газеті. Це Лариса Садовська, що була врятована з пекла Бабиного Яру, де загинули її мама і бабуся. Про цю родину я і хочу розповісти вам.

Автопортрет з сином

Лариса Садовська в Бабиному Яру. 29 вересня 1950 р.


Михайло Садовський й Іда Цейтліна познайомилися в Київській консерваторії, де Михайло учився на вокальному відділенні, а Іда – на фортепіанному. Перед консерваторією Михайло закінчив архітектурний факультет Художнього інституту. Побравшись, вони жили у батьків Іди на Червоноармійській.
1939 р. народилася Ларочка, але щастя обірвала війна. На фронт Михайла не взяли через хворобу серця. Евакуюватися молода родина не встигла. Почалося життя в окупованому Києві. Батька Іди Наума Цейтліна по-звірячому було вбито фашистами у дворі власного будинку. У фатальний день 29 вересня 1941 р. Іда з крихітною дочкою і старою матір’ю пішла на Сирець. Уже на підході до Бабиного Яру, зрозумівши, що люди йдуть на смерть, молода мати побачила в юрбі проводжаючих знайому жінку і зуміла передати їй Ларочку. Жінка віднесла її на Татарку до татової матері Анастасії Петрівні Світлицької, але там залишатися було небезпечно, оскільки всі сусіди знали, що мати Лариси єврейка. І Анастасія Петрівна із сином і внучкою переїхали на вулицю Саксаганського. Кучеряву смугленьку дівчинку терміново охрестили в одній із подільських церков. Хрещеними Ларочки Садовської стали сестра Анастасії Петрівни Ганна та брат – народний художник УРСР Григорій Петрович Світлицький.
1943 р. Михайла Садовського з донькою, матір’ю, сестрою Тетяною і племінницею було вивезено до Німеччини. Переживши багато лихого і гіркого, родина повернулася до Києва, де батько став головним архітектором міста. Він довго не вірив у загибель коханої дружини і все життя присвятив дочці. Щороку 29 вересня Михайло Олександрович з Ларисою приходили до Бабиного Яру покладати квіти. Там і було зроблено фото, що нині зберігається в Музеї історії Києва.
Лариса Садовська закінчила інженерно-будівельний технікум, а вийшовши заміж, стала Багаутдінова. Доля поєднала її з людиною талоновитою, чиє життя також було сповнене трагічних подій.

Останній автопортрет Тараса Шевченка

Портрет татарського поета Муса Джаліля


Народився Багаутдінов 1931 р. у Казані. Батьки назвали його Рафаелем, і ім’я стало доленосним. Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, батька – секретаря обкому комсомолу Татарстану – було репресовано і розстріляно, а мати провела десять років у таборах Мордовії. Сестричку Аїду забрала до себе бабуся, а Рафаель і його старший брат Рем пройшли крізь дитячі трудові колонії Кавказу, Середньої Азії й України. Та все ж доля братів виявилася щасливою. Вихователі помітили здібності братів Багаутдінових до малювання, і їх було переведено до дитбудинку для обдарованих дітей № 3 у Києві. Рафаель навчався в Київській художній школі, в Казанському художньому училищі, а після армії став студентом Київського художнього інституту, який закінчив 1962 р.
Київ став для татарського юнака другою батьківщиною. Лариса подарувала йому сина Рустема, нині греко-католицього священника. Тут народилися найкращі твори художника «Пам’яті Врубеля», «Присвята Булгакову», серія «Українські легенди». Окрасою музею Т. Шевченка стала картина Рафаеля Багаутдінова «Останній автопортрет Шевченка». Сповнені ніжності й чарівності портрети дружини Лариси, невістки Тетяни, поетес Світлани Йовенко, Антоніни Цвид, Тетяни Аїнової, сестри – оперної співачки Аїди Іванової.
«Жіночі портрети у мене – найвдаліші. Тому, мабуть, що в дитинстві та юності дуже не вистачало материнського тепла», – каже Рафаель Махмутович. Хоч мати і вижила в сталінських таборах, але мала нову сім’ю, і близькості з дітьми від першого шлюбу не було.
Студентом, дізнавшись про трагічну долю батьків, він порвав свій комсомольський квиток. А доля вже готувала нові випробування. 1972 р. старший брат – художник Рем Багаутдінов – еміґрував до Австралії, потім – до США. Десять років Рафаелю не давали можливості працювати. Щоб прогодувати сім’ю, доводилося продавати картини під чужим прізвищем. Але загартований колоніями та дитбудинком Рафаель Багаутдінов вийшов із нелегкої ситуації переможцем. І нагородою йому стала перша персональна виставка 1985 р. у Будинку художника, яка збирала в день по 500-700 киян і гостей столиці. Відтоді Рафаель Багаутдінов провів понад 20 персональних виставок у Києві, Казані, США, Франції, Німеччині. Його твори знаходяться в музеях і приватних колекціях України, Росії, Латвії, Німеччини, Франції, США, Ізраїля, Канади і, звичайно ж, Татарстану. Татарсько-булгарському епосу присвячено картини «Тюркські амазонки», «По сліду білого вовка», «Навала». Вісім картин Рафаеля Багаутдінова зберігаються в Центральному музеї образотворчого мистецтва в Казані. Перебуваючи там, Рафаель Махмутович з глибокою скорботою кладе квіти до меморіалу жертвам репресій, де викарбовано ім’я батька – Махмута Багаутдінова, реабілітованого посмертно.
А на запитання про звання Рафаель Махмутович посміхається: «А хіба мій тезко Рафаель Санті чи Леонардо да Вінчі мали якісь звання? Головне – бути справжнім художником!» Про таких, як він, ґеніальна Ліна Костенко написала:

Люблю свою працю, щасливий в родині.
Чого іще треба сучасній людині.

Так, Багаутдінови – щаслива родина. Вони знають біль втрат, вони багато вистраждали в цьому житті, тому справжні людські цінності важливі для них так само, як і пам’ять.

Ніна КРИВОРУЧКО

До головної сторінки
Контакт