АКТУАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Нове видання Українського центру політичних досліджень «Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду» (під загальною редакцією Ю. Тищенко) вийшло друком наприкінці минулого року. Воно здійснене в межах ініціативи «Концептуальні засади етнонаціональної політики України: між теорією і практикою, що виконується в рамках програми «Радники з державної політики на підтримку реформ в Україні». Серед авторів добре знані нашим читачам спеціалісти-етнополітологи, законодавці, міжнародні експерти.
У книжці проаналізовано вузлові питання українського законодавства в сфері забезпечення прав національних меншин і механізми його реалізації, висвітлено міжнародний досвід і новітні тенденції в міжнародному законодавстві з цієї проблеми, а також шляхи запровадження в життя засад міжнаціональної взаємодії та способи поширення й усталення в суспільстві принципів толерантності.
Презентуючи читачам нове видання, пропонуємо уривки зі статті Віталія Нахмановича «Динаміка етнонаціональних процесів в Україні і завдання державної етнополітики».
Загальнонаціональні над-етнічні процеси в Україні. Національне життя України характеризується двома основними надетнічними процесами.
1. Триває поступове складання української політичної нації європейського зразка, якій притаманні такі характеристики:
— пріоритет громадянського «національно-територіального» патріотизму над суто етнічними соціальними зв’язками;
— прихильність до ліберальних політичних та економічних цінностей, принципів особистої відповідальності і прав людини;
— першочерговий розвиток української мови і культури.
2. Поступово зникає «радянський народ» як надетнічна спільнота, що виникла на теренах колишнього СРСР, за чого знижується суспільна вага притаманних їй установок щодо:
— пріоритетності міждержавної інтеґрації країн колишнього СРСР;
— прихильності до радянських політичних, економічних і моральних цінностей, принципів патерналізму у відносинах між державою і громадянином;
— першочергового розвитку російської мови і культури.
Зазначені надетнічні спільноти не співвідносяться зі спільнотами етнічними, на які поділяється українське суспільство. Більш адекватним показником належності до якоїсь із них можуть вважатися радше мовні вподобання окремих громадян. Так, жорсткий розподіл між «європейськими» Заходом і Центром та «радянськими» Сходом і Півднем, що різко проявився під час президентських виборів 2004 року, досить чітко корелює з динамікою складання сучасної мовної мапи України.
Так, у період 1989 – 2001 років відбулася різка концентрація російськомовного населення в п’яти східних областях. Якщо в період 1959 – 1989 років тут постійно мешкало 53–56% російськомовного населення, то в 2001 році його частка сягала вже 61% за того, що питома вага цих реґіонів у загальній чисельності населення України знизилася протягом 1989 – 2001 років із 33,6% до 32,7%
Менш виразно проглядається ця тенденція на Півдні, де кількість російськомовних громадян, які в 1989 році становили 24% від усіх жителів України, в 2001 році збільшилась до 25,1%, але ж і питома вага цих чотирьох південних реґіонів у загальній кількості населення країни теж зросла з 14,8% до 15,1%.
Натомість питома вага російськомовних громадян, що мешкали на Заході, в загальній кількості цієї категорії населення, яка поступово зменшувалася з 6,1% у 1959 році до 5% у 1989-му, різко скоротилась у 2001-му (до 2,4%). Відтак , у центральних реґіонах ця частка становила 17,1% у 1959 році, 15,9% в 1989-му і вже тільки 9,9% у 2001-му За цього питома вага цих реґіонів у чисельності всього населення України протягом 1989-2001 років скоротилася незначною мірою: з 21,8% до 19,8% на Заході та з 29,8% до 29,5% у Центрі.
Загальна кількість російськомовного населення в державі зменшилася на 16%. Але якщо в західних і центральних областях це зменшення мало абсолютний характер і відбувалося за рахунок еміґрації або внутрішньої міґрації росіян та представників інших російськомовних спільнот, то на Сході і Півдні картина було дещо складнішою.
Еміґрація неукраїнського населення, в першу чергу росіян, тут була в абсолютних цифрах іще значнішою. Але вона певною мірою компенсувалася за рахунок внутрішньої міґрації із заходу, репатріації російськомовних українців, а також русифікації місцевого українського населення. Таким чином, у 9 східних і південних областях абсолютне скорочення російськомовного населення протягом 1989 – 2001 років становило лише 9%.
Разом із тим, це спричинилося до того, що паралельно зі збільшенням питомої ваги українців у складі населення п’яти східних областей протягом цього періоду (з 59,3% до 66,4%) частка україномовних серед них зменшилася із 73,5% до 63,7%, натомість питома вага українців у складі російськомовного населення Сходу піднялася відповідно з 26,5% до 36,2%.
Аналоґічні процеси розгортались і на Півдні. У трьох причорноморських областях питома вага українців протягом 1989-2001 років зросла із 65% до 72,3% (у Криму в цей же період вона зменшилася з 25,8% до 24%). Однак частка україномовних серед них скоротилася з 80,8% до 78,9% (у Криму з 52,6% до 38,8%), а водночас частка українців у складі російськомовного населення Півдня зросла з 31,5% до 43,9% (у Криму – з 14,8% до 18,6%).
Концентрація російськомовного населення в окремих реґіонах України має своїм наслідком зростання рівня міжреґіонального ідеологічного протистояння. Але оскільки паралельно з цим зростає питома вага українців у складі населення цих само областей, це сприяє поступовому звуженню етнічної бази сепаратизму на цих територіях.
Проблеми етнонаціонального розвитку народів України. Нинішній стан і динаміка розвитку етнонаціональних процесів пов’язані з низкою проблем, що їх має вирішувати держава:
— стихійність процесу становлення української політичної нації, яка породжує серйозні реґіональні й етнічні диспропорції в своєму поступі;
— відсутність ефективної політики підтримки української мови та культури, яка б водночас не штовхала іншомовне населення до спротиву;
— брак засобів м’якої адаптації представників колишнього «радянського народу» в сучасне суспільство європейського типу, що породжує соціальну напругу і стає підґрунтям для утворення реґіональної фронди та етномовного розколу нації;
— низький рівень реального міжетнічного порозуміння і культури співіснування різних народів, що уможливлює штучне роздмухування міжнаціональної ворожнечі на політичному рівні;
— падіння обсягів репатріації етнічних українців, що в поєднанні з низьким рівнем відтворення населення може призвести до поступового скорочення чисельності українців у державі в найближчі роки;
— еміґраційні настрої майже всіх неукраїнців, що обумовлює низьку їх мотивацію до участі в створенні в Україні сучасного суспільства;

— неефективність діяльності національних культурних товариств та інших національних організацій, які існують фактично окремо від основної частини відповідних національних спільнот;
— високі темпи асиміляції переважної більшості національних спільнот, що має своїм результатом збіднення етнокультурної мапи України та втрату історичної спадщини;
— російськомовний напрямок асиміляції більшості малих національних спільнот, що ускладнює їх інтеґрацію до української політичної нації;
— відсутність чіткої політики адаптації в українське суспільство представників соціальне ущемлених (я би пропонував уживати тут термін «депривіровані». – В.Н.) національних спільнот: депортованих народів, леґальних і нелеґальних біженців та вимушених міґрантів, а також представників етносів з відмінними від більшості населення соціокультурними стандартами, що має своїми наслідками нижчий за загальнодержавний рівень життя цих спільнот, виникнення в них криміногенної атмосфери, а також появу міжетнічної напруги в місцях їх компактного проживання;
— відсутність чітко сформульованої концепції зовнішньої політики, яка б повною мірою враховувала інтереси як закордонних українців, так і національних меншин в Україні, що стає підґрунтям для виникнення непорозумінь і напруги в міжнародних відносинах і не дає скористатися потенціалом закордонних діаспор для налагодження міждержавних зв’язків.
Слід підкреслити, що національна політика в Україні в роки незалежності формувалася спорадично, без комплексного аналізу динаміки етнонаціонального розвитку та без урахування його реалій. Це спричинилося до прийняття цілої низки законів та інших нормативних актів, які фактично виходять з ідеальної ситуації, якої насправді в країні не існує, а відтак, не дозволяють вирішувати проблеми, що постають перед державою, та ефективно сприяти національному розвитку народів України.
Прийняття концепції національної політики повинно кардинально виправити цю ситуацію, заклавши підвалини для розв’язання численних проблем, запобігання виникненню міжнаціональних конфліктів та створення в Україні сучасного європейського суспільства.