ДОПОКИ СЛУХАТИМЕМО МИНУЛОРІЧНИЙ ГРІМ, АБО ПРОГНОЗ НА ВЧОРА

Колись Ігор Померанцев в одній з передач на радіо «Свобода» розповідав про те, як, страждаючи разом з лондонцями, яким щоденно у прогнозі погоди повідомляли про «ще один сонячний день», він втішався, вдаючись до самообману: слухав з архіву прогнози для рибалок про грім, вітер, дощ. І одного разу, почувши шерех за вікном, здогадався, що сусіди, підслуховуючи запис, мріють про хмуре, але приємне вчора.
Вервечка подій призводить мене до обурливої думки: «Невже нічого не сталося, невже ми вже забули про те, що обговорювали, про те, на що сподівалися, про толерантність Майдану, найсвітлішої події, а нині – наймилішого нашого спогаду?» Ну невже все спочатку і це так само комусь приємно?
Президент Ющенко відзначає колектив газети «Сільські вісті» урядовими нагородами. Вірю в його багаторічний внесок у розбудову свідомості українського села, але не розумію, як можна нагороджувати керівників видання, що навіть не вибачилися за ганебні публікації, забули про судові вироки і «на голубом глазу» прийматимуть урядові нагороди.
Виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс звернувся до Президента України з листом, в якому, зокрема, зазначається: «Не применшуючи ролі цього видання у розвитку вітчизняної журналістики, змушений привернути Вашу увагу до того, що при висвітленні суспільно-політичних процесів в Україні редакція неодноразово вдавалася до ганебних антисемітських публікацій, неприпустимих у виданнях, які формують в суспільстві цивілізаційні цінності. Ці матеріали, надруковані, на жаль, в опозиційній до колишньої влади газеті, образили почуття гідності сотень тисяч громадян України не лише єврейського походження, викликали неґативний резонанс за межами країни.
Впевнений, що згадані публікації, як і подібний за суттю відомий виступ народного депутата Олега Тягнибока, на превеликий жаль, відштовхнули від демократичної опозиції чимало громадян країни і дозволили провладним силам у передвиборчий період спекулювати на міжнаціональних проблемах.
Рік тому Ви цілком справедливо наголосили, що газета «Сільські вісті» мусить вибачитися перед людьми, чию гідність вона образила. Натомість, газета не тільки не знайшла мужності зробити такий крок, але й у подальших публікаціях продовжувала доводити свою «правоту».
Виступаючи у Кракові з нагоди 60-річчя визволення концтабору Аушвіц-Біркенау, Ви проголосили, що в Україні ніколи не буде антисемітизму, ксенофобії та національної ворожнечі у будь-яких проявах. Цей виступ було позитивно сприйнято в усьому світі.
Можливо, демократична влада не може повністю подолати всі прояви ксенофобії в країні, але, без сумніву, вона разом з громадянським суспільством може виштовхнути це ганебне явище на периферію громадського життя, в марґінальну область.
Для національних меншин України вирішення судової справи проти газети «Сільські вісті» виключно на основі закону та моральне засудження з боку влади й демократичних сил будь-яких проявів ксенофобії є не менш важливим, ніж викриття резонансних злочинів, скоєних колишнім антинародним режимом».
Можливо, Президента знов хтось підставив, але на цьому справа не закінчилася. Знов підтягує весь наявний потенціал невгамовний Олег Тягнибок, якому жити не дають російські окупанти, німці та євреї, а панові Грачу – ісламська загроза у Криму. Газета «Русская правда» пише про скінхедів як найчесніших вовків-санітарів, МАУП захищає уявні чесноти, звільнюючи студента з нетрадиційною орієнтацією, при цьому забуваючи про свої незчисленні «подвиги» у справі «просвіти» студентства свого вузу за допомогою «Персоналу» і «Персоналу+».
Нагадаю, що «ксенос» грецькою не лише «чужий», але й «гість». То що, через фобії таких людей у ґлобальному світі Україна має сприйматися як територія негостинна, нетерпима до іншого, а ще гірше перелякана загрозою іншого, без почуття гідності?
Між тим нетерпимість має багато форм не лише етнічних і конфесійних фобій. Ми мало пишемо і говоримо про ставлення до міґрантів, не згадуючи про мільйони українських громадян, що працюють за кордоном і піддаються дискримінації, надаємо економічним злочинам етнічного забарвлення. Наша аґресія, акумулюючись, може перейти у повсякденний спосіб розв’язання всіх життєвих проблем. А далі що? «Народы, вставайте, шеренги равняйте, на битву шагайте!»
Сьогодні Європа сприймає себе як єдину велику родину. В родині завжди існують проблеми і не завжди приємні, але немає таких, які не можна вирішити. Тож, прагнучи інтеґруватися в європейську спільноту, слід пам'ятати про необхідність дотримання цінностей, які роблять нас людьми: терпимість, повагу до ближнього й іншого, взаємоповагу. Це стосується не лише громадян, а й держави, що повинна неухильно захищати громадянський мир від усіх, хто намагається зрушити його, невідворотно і суворо карати порушників. Сьогодні з боку держави на сторожі громадянської честі стоїть лише напіввіртуально існуючий Держкомнац із стійким бранцем Віктором Вороніним.
Ми знаємо іншу Україну, і весь світ бачив її – великодушну, відкриту, толерантну. Що сталося? З якою метою провокуються найганебніші почуття? Кому не хочеться миру в країні, втомленій до краю за останнє десятиріччя? Як казали давні римляни: «Кому це вигідно?».
Ми стоїмо на порозі нових виборів, а, як довели попередні, бажаючих використовувати національну карту, протиставляти народи і реґіони було і залишається достатньо. Боротьба за хліб насущний відсунула на задній план різниці в культурних, мовних і демократичних пріоритетах, проте проблема різниці нікуди не поділася. І дуже багато слід зробити, аби ця різниця стала багатством єдиної України, а не її проблемою та міною уповільненої дії.
І ще одне. Ми повинні назавжди позбутися практики «подвійних стандартів». Хочу навести тут уривок з листа колишньої львів'янки Рози Кошаровської, опублікованого у газеті Львівського товариства єврейської культури ім. Шолом-Алейхема «Шофар». Зауваживши упередженість деяких газетних і телевізійних оглядачів в ізраїльських російськомовних ЗМІ, що з легкістю роздають ярлики з приводу «махрового націона-лізму і навіть фашизму» в Західній Україні, зокрема у Львові, вона нагадує про здобутки євреїв міста, про те, як розслідування чуток про погроми під гаслом «Топитимо москалів у жидівській крові» привело до розкриття тренувального табору заводіїв акції аж ніяк не з української громадськості, як вигнали емісарів вікопомної «Памяти», про те, що у Львові немає скінхедів, які безчинствують у Донецьку і Луганську так само, як і в Росії. Наостанок вона пише: «Почему же мы позволяем себе «двойные стандарты»? Почему понимаем необходимость сохранения еврейского характера Государства Израиль и при этом обвиняем в недостатке интернационализма украинцев, желающих обеспечить украинский характер своей страны?».
Отож, варто завжди пам'ятати, що чесних і порядних людей в Україні більшість, що саме вони визначають обличчя цієї країни. Але вони не повинні мовчати кожного разу, коли справа стосується національної образи і будь-якого з народів України, і титульної нації.
Багато в чому все залежить від нас із вами. Не дозволяймо нікому повернути нас у часи ненависті, кожного разу даваймо відсіч бруду і ненависті і вимагаймо цього ж від того в державі, хто повинен відповідати за це. Нам не потрібен приємний чиїмсь душам прогноз на вчора, ми тільки почали з надією дивитись у завтра.

Тетяна ХОРУНЖА