Всеукраїнська конференція «Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору», що відбулася у Києві 14 лютого цього року, була надзвичайно цікавою.

Адже питання наявності національних меншин в інформаційному просторі, пропорції їхніх справжніх і уявних проблем активно дискутуються нині в пресі. «Форум націй» від початку року намагався прилучити до обговорення цих питань редакторів національних газет, розіславши запитання, що стосувалися широкого спектру актуальних проблем. Результат був мінімальним. Отже, проблеми є, ми про них знаємо, а обговорювати чи то не маємо практики, чи то бажання.

Конгрес національних громад, враховуючи існуючу ситуацію, запропонував запровадити новий алгоритм фінансування газет національних меншин. Він аналоґічний тому, що використовується в усьому цивілізованому світі – ґрантовий. Тобто такий, коли держава частково відшкодовує витрати видавцям, частину ж витрат громада бере на себе. Чому саме нині ми запропонували такий варіант? Національний рух у країні триває вже понад 15 років. Те, що починалося, як загальний порив ентузіастів, набуло організованих форм. Національні громади набралися досвіду, налагодили зв’язки з історичними батьківщинами, з’явилися бізнесмени, що є представниками тих чи інших меншин, структурувалися напрями роботи, ба більше, з’явилися національні партії, що цього року отримали перемогу на місцевих рівнях (у Закарпатті ДСУУ на чолі з Іштваном Гайдошем, КМКС – партія угорців України, очолювана Міклошем Ковачем, є певні досягнення у «Руського блока» в Криму). Отже, мав розпочатися новий етап розвитку, більш інтеґрований, орієнтований на перспективу, а відтак на молоде покоління. Насправді цього не сталося. Чому?

Давайте уважно придивимося до найпопулярніших заходів, що їх проводять національні громади. Здебільшого це, як і раніше, свята національної культури, фестивалі, видання літератури національними мовами і національних газет. Згадаймо, ми починали з відродження мови і культури, а отже, мали віддетермінувати процеси асиміляції і еміґрації. Недолуго прийнята Хартія реґіональних і міноритарних мов спотворила напрями захисту національної культури.

Де сьогодні школи, в яких вивчається загрожена національна мова, що потребує захисту (ромська, урумська і румейська, гагаузька, караїмська і кримчацька, ідиш, кримськотатарська), натомість вивчаються мови історичних батьківщин. Ну, добре, вивчайте те, що вважаєте за потрібне, але ж зафіксуйте успадковану творчість предків (мовні пам’ятки, пісенну і танцювальну спадщину), створіть архіви, музеї, зберіть зразки матеріальної культури, переведіть на сучасні форму запису зафіксовану в етнографічних експедиціях спадщину. Орієнтуючись на завтра, не дайте молоді забути, звідки вона, якого роду, якого діда-прадіда. Можна відстежити на практиці цей процес? Категорично ні! Керівники національних організацій вочевидь не розуміють, що вони не лідери ветеранських спілок, не власники туристичних аґенцій, не пожиттєві організатори незчисленної кількості семінарів, круглих столів, де жваво проїдаються як державні, так і спонсорські кошти.

Ну і нарешті преса – літописець, прапороносець, організатор. Тут взагалі ситуація більш ніж дивна. Як зауважив у своєму виступі голова Держкомнацміґрації Сергій Рудик, «за офіційними даними, на загальнонаціональному рівні зареєстровано 59 друкованих засобів масової інформації для національних меншин, серед них 38 газет та журналів, сімнадцять бюлетенів, два альманахи і два збірники. На місцеву сферу розповсюдження виходить 145 видань: 123 газети, п’ятнадцять журналів, три бюлетені й альманахи... держава повинна в прийнятний для себе спосіб якомога ефективніше сприяти їхній роботі. Якими є форми цього сприяння? Насправді їх дуже багато. Найдієвіший на сьогоднішній день спосіб ілюструє приклад нашого комітету. Державний комітет у справах національностей та міґрації є співзасновником семи газет, які видаються мовами національних меншин».

Що ж таке газета національних меншин? На особистий (автора статті), але навряд чи далекий від реальності погляд, газета – певною мірою бренд організації, адже видання газети підтверджує насамперед факт її існування. Рівень нашої національної преси, – як у відомому порівнянні Ільфа і Петрова. «Параллельно большому миру, в котором живут большие люди и большие вещи, существует маленький мир с маленькими людьми и маленькими вещами. В Большом мире людьми двигает стремление облагодетельствовать человечество. Маленький мир далек от таких высоких материй. У его обитателей стремление одно – как-нибудь прожить, не испытывая чувство голода». Газета, яка висвітлює життя своєї громади, відтворює рівень існуючого життя. А він наразі майже мінімальний. У цих виданнях практично немає актуальних обговорень, чітко артикульованих позицій керівників і членів громади з нагальних питань.

Не секрет, що в національному русі не все аж надто толерантно, буває й так, що в одній етнічній спільноті створюються декілька організацій, стосунки між ними не близькі до цивілізованих, а відтак розгортаються позиційні війни. Воюйте, але арґументуйте без образ свою позицію, поясніть, у чому вона полягає. Немає такої практики...

Є ще одна проблема. Деякі газети воліють виступати від імені і для представників своєї меншини, але поза рамками існуючих організацій національних меншин, з якими не мають порозуміння, але які (щоправда, не всі) є їхніми співзасновниками.

Як тут бути, адже передбачається, що зосереджується національне життя лише в рамках організацій національних меншин, а насправді – в їхніх керівних органах цих громад. За цього значна кількість представників меншини не має жодного стосунку до організованого життя, його керівних органів і до медіа. То кого репрезентують (або мають репрезентувати) органи національної преси, і як у цьому випадку має поводитися державний контролюючий орган, чию брати сторону? Ба більше, хто відстежує зміст цих газет? Наприклад, є така газета, як «Русская правда». Ви б почитали, що там пишуть, які цінності пропагують. Ну, ця газета є приватним виданням, а чи здійснюється взагалі моніторинґ національної преси і хто має його здійснювати?

Шалений спротив, з використанням всіх можливих засобів, включаючи «чорний піар» викликає справедлива позиція Держкомнацміґрації, який намагається зробити процес надання державної підтримки засобам масової інформації, що видаються мовою національних меншин (зауважте цю суттєву обставину, зафіксовану у державних документах), максимально публічним, упередити можливі запитання: чому одним газетам дали допомогу, а іншим ні. А чому власне таке діється? Адже перед державним органом стоїть проблема, як, за словами С. Рудика, в умовах доконечно обмежених фінансових ресурсів подати допомогу максимальній кількості видань, які хочуть її отримувати. Проте від редакторів газет одразу почули, що Держкомнац хоче зрівняти всіх у бідності, давши по 30%, що варто примножувати коло етнічних ЗМІ і що зрештою подібне рішення зашкодить міжнародному іміджу України. Ох, цей імідж – скільки разів від тієї самої людини ми чули цей арґумент з будь-якого приводу.

До речі, для інформації – співробітники газет, співзасновниками яких є Держкомнац, вважаються державними службовцями, а їхні редактори підпадають під наказ про оплату праці державних службовців вищих ранґів і при цьому залишаються репрезентантами громадського руху національних меншин. Яка в цьому випадку може бути незалежна пресова позиція, адже статус державного службовця передбачає чітко окреслені обов’язки. Чому досі ніхто не звертав уваги на такий нонсенс? За цього всі вони не згодні підлягати державному контролю. Ну, паньство, не можна сидіти на державному стільці і вважати себе представником «третього сектора». Або – або.

І ще про мову видань. Державна підтримка мусить забезпечуватися тим, хто видає газету рідною і державною мовами. Для того і розпочався процес, як кажуть «етнічного ренесансу», щоб рідну мову відродити, зберегти, навчити тих, хто забув, пропагувати. Національні організації покликані убезпечити громади від процесів асиміляції, і тут газета має стати тим самим підручником і пропагандистом.

А посилатися на те, що члени національної громади краще знають російську, означає освячувати пам’ять тих, хто топив у морі шрифти наших національних газет, щоб ми назавжди забули про своє походження і стали «великим радянським народом». До речі, незнання рідної мови переконливо свідчить як про рівень національної свідомості, так і про наслідки національного відродження та роботу в цьому напрямі національних організацій.

Отже, перш ніж затятися з приводу того, що держава робить щось не так, слід добре замислитися над тим, що не так впродовж п’ятнадцяти років робили ми. І до чого прийшли. Але це тема для серйозної розмови, до якої ми ще не готові.

Плакат з сайту: davno.ru