Національне питання назагалі розуміється як таке, що стосується винятково національних меншин. Відтак, одразу підкреслю, що розглядатиму проблеми, які стоять перед національними меншинами, рівно як і перед українською етнічною спільнотою.

Очевидним є існування двох великих груп ЗМІ: національних, тобто етнічних, і загальногромадських. На перший погляд, ситуація у них є радикально протилежною. І якщо говорити про інформаційний вакуум, то це, здавалось, мало б стосуватися ЗМІ загальногромадських. Етнічні видання, здавалося б, перенасичені відповідною інформацією, але чи є вона значущою?

Значуща інформація – це не просто повідомленням про те, що відбувся якийсь захід або прийнято відповідний нормативний акт. Це також не дилетантський переказ історичних оповідань або релігійних міфів. Значуща інформація – це те, чого людина потребує у повсякденному житті, а національна до того ж має допомогти людині адекватно поводитися як членові певної етнічної або етно-конфесійної спільноти. У громадському житті, у спілкуванні з представниками інших спільнот, всередині своєї спільноти, у сімейному житті, нарешті, а насправді, в першу чергу, у спілкуванні з Б-гом або, якщо людина невіруюча, то з самим собою.

Чи багато ми бачимо саме такої інформації? Обмаль, але трапляється, і в етнічних ЗМІ, і в загальногромадських. Чому я все ж таки наполягаю на вакуумі. Бо вакуум – це той простір, де вмирає все живе, навіть якщо воно туди потрапить. Інформаційний вакуум – це відсутність рецепції, тобто активного сприйняття інформації.
Значуща інформація саме тому і є такою, що вона живе в людській свідомості й поведінці. Чи бачимо ми навколо себе етнічно (етно-конфесійно) вмотивовану поведінку? Ні. Чи бачимо ми інтелектуальну реакцію на появу подібної інформації у ЗМІ? Теж ні. Наведу кілька прикладів.

Перший – політичний. Йдеться про горезвісну МАУП. Зміст відомий. У виданнях великого приватного вузу починають цілеспрямовано мусувати тему антисіонізму, єврейської змови тощо. Заклад проводить конференції, приймає гучні заяви, створює політичну партію під тими самими гаслами.

«Боротьбу» з ним, його виданнями і авторами починає єврейський діяч з занадто відомою репутацією, методи якого є дуже схожими на методи його опонентів. Потроху до гри втягуються уболівальники. Маупівськіх авторів починає друкувати найбільш тиражна газета. Нібито за гроші. Під мракобісними заявами підписуються народні депутати. Нібито щиро. Проти всього цього чорносотенства нарешті виступає українська інтеліґенція. Нібито масово.

Що в цей час роблять газети, журнали, телеканали, інтернет-сайти? Переважною більшістю вони роблять вигляд, ніби нічого не відбувається. Деякі (далеко не найвідоміші) надають свої шпальти для тиражування антимаупівських заяв. І жодне не ставить питання: що ж відбуваються насправді? Тобто не як це все виглядає ззовні, а що ж таке коїться усередині? Як взагалі з’явився той МАУП?

Як МАУП став тим МАУПом, який ми сьогодні знаємо? Хто за цим стоїть і хто це все фінансує? У чому реальний сенс маупівських дописів? Чому є люди, які ці погляди поділяють, ті, хто їх не сприймає, або ті, хто ставиться до них байдуже? Скільки тих або тих? До чого, нарешті, все це може призвести або не призвести? За таких обставин питань може бути багато. Але їх немає.

Другий – економічний. Наприкінці листопада в Інтернеті з’явилася наступна інформація (мовою оригіналу): «В Иерусалиме прошло заседание руководства Всемирной еврейской реституционной организации (ВЕРО), посвященное ситуации с возвращением еврейской общинной собственности в Украине.

После обсуждения ситуации в Украине участники заседания приняли решение провести в Киеве в середине января 2006 года учредительное заседание совместного с еврейской общиной Украины фонда, в задачи деятельности которого будут входить вопросы реституции в Украине... В отличие от Польши, в Украине ВЕРО не предполагает передачи части возвращенного имущества выходцам из страны, проживающим в Израиле и остальной части еврейской диаспоры. Вся возвращаемая собственность будет использоваться исключительно для нужд еврейской общины Украины».

Розмови про реституцію общинної власності йдуть вже багато років. І тут знов постає багато питань. Ну, по-перше, зрозуміло, що єврейських діячів бентежить повернення «єврейської власності». Але ж держава не може повертати власність виключно одній якійсь спільноті. Тобто має йтися про тотальне повернення... Чого? В Європі взагалі у таких випадках йдеться про власність, яку конфіскували у євреїв під час Голокосту. Або про власність, яку конфіскували у окремих громадян (будь-якого походження) під час встановлення у повоєнний час комуністичних режимів. Але у нас, наскільки мені відомо, йдеться про повернення власності, що належала окремим громадам і була конфіскована після жовтневого перевороту 1917 р. Одразу ж запитання – а як бути з приватною власністю, конфіскованою у ті ж часи?

Далі, кому повертати? Хто має леґітимне право на цю власність? Адже справжніх національних громад у нас немає. Є національно-культурні товариства, які аж ніяк не репрезентують ту чи іншу національну меншину. Як з них вибрати ті, які мають отримати реституйовану власність? Більше того. Дореволюційні громади були релігійними, а наші товариства – цілком світські. А якщо повертати релігійним громадам, то яким? Адже до революції тут були громади одного напряму, а сьогодні, цілком вірогідно – іншого.
На яких умовах повертати? Що можуть, а чого не можуть робити з повернутою власністю спадкоємці? Використати, наприклад, цвинтар за основним призначенням, чи (якщо його вже цілком зруйновано) здавати під забудову?

І, нарешті, останнє, але, можливо, найголовніше питання: «За чєй счёт банкєт»? Адже багато з конфіскованих радянською владою об’єктів сьогодні вже комусь належать. Ми знаємо які конфлікти виникають під час повернення релігійними громадам нечисленних культових споруд. А тут масштаби значно ширші. Хто буде проплачувати? Держава? Так у неї нема грошей повернути людям заощадження. Теж, до речі, реституція.

І останнє, чи підняв хтось ці питання у будь-якому виданні, національному або загальногромадському?

Третій – інтелектуальний. У «Дзеркалі тижня» впродовж минулого року з’явилася серія статей етнолога Василя Балушка, у яких він намагається висвітлити різні аспекти історії і сучасності українців і, меншою мірою, інших народів, що мешкають на теренах України. Статті, як на мій погляд, є абсолютно і свідомо провокативними. Перша з них просто починається словами: «У більшості народів, які складають основу відповідних націй, існують не наукові, а ідеологічно обумовлені версії їх походження». На жаль, автор не наводить переліку тої меншості народів, у яких саме існують наукові версії їх походження. Здається, що вся ця побудова слугує лише одній меті – виокремити власну теорію автора з кола «ідеологічно обумовлених» версій.

Власна ж теорія В. Балушка безумовно є «науковою». Тому що базується вона, як неважко побачити, безпосередньо на науковому комунізмі. «При вивченні українського етногенезу, – пише він, – слід виходити з положення про народи-етноси, як суто людські способи пристосування до певних природних, а також витворених людиною умов. Люди, що проживають на якійсь території.., пристосовуються до її умов з допомогою культурних реалій – господарства, знарядь, житла, одягу, харчування, розпорядку дня, суспільної організації і т. д... Оскільки і природа таких ніш, і традиції існування людини в них є різними, різними виступають також реалії культури... А коли люди усвідомлюють цю різницю за принципом: наші житло, одяг, знаряддя і т. д. не такі, як у сусідів, тобто «ми» – не такі, як «вони», з’являється етнічна самосвідомість...» Тобто «буття визначає свідомість»!

Але політологічні висновки, яких насамкінець доходить В. Балушок, зовсім не потребують таких «ґрунтовних» наукових розвідок. З козаччини, стверджує він, ведуть свій початок такі «риси сучасних українців, як отаманщина, а також особливостей політичного життя, в якому безперервно борються десятки «полковників», а то й «гетьманів». Саме з козацьких часів започатковується фактично східна ментальна риса «щирого українця», коли він думає одне, говорить друге, а робить третє.

І, хоч як це парадоксально, саме означені риси знову рятують Україну, прокладаючи шлях справжній демократії й не даючи вкоренитися авторитаризмові та влізти в нове ярмо «старшого брата». Адже українці, як завжди, тримали «дулю в кишені» весь час, доки їх «пресувала» кучмівсько-медведчуківсько-януковичівська адміністративна й пропагандистська машина, і витягли її в найбільш непідходящий для режиму та його закордонних покровителів момент». І нарешті мораль – нова влада має пам’ятати про ту дулю, до того ж помножену на європейську організованість, що її несуть з собою «західняки», які пройшли «досить непогану виучку азів європейської демократії, політики, організованості і взагалі тамтешніх порядків у складі Австро-Угорщини».

Не залишає В. Балушок поза увагою і проблеми, пов’язані з національними меншинами. Причому розв’язує їх із «елеґантністю» справжнього кабінетного вченого.
«На землях України, – пише він, – зазначені етнічні групи теж з’явилися переважно в результаті міґрацій. Це стосується і румунів, молдаван, угорців, поляків, росіян та словаків щодо яких побутує думка, буцімто вони опинилися на українських теренах внаслідок входження частин їхніх етнічних територій до складу нашої держави. Дослідження засвідчили, що західні межі української етнічної території в епоху середньовіччя проходили значно західніше. І на багатьох землях, де сьогодні проживає угорське, румунське, молдавське, польське, словацьке населення, середньовічні джерела фіксують українців».

Що це, як не спроба завести наукове підґрунтя під звичайне «Вас тут нє стояло»? Біда в тому, що з румунського, молдавського та всіх інших перерахованих боків існують свої балушки, дослідження яких засвідчили саме протилежне тому, про що пише наш Балушок. І річ не в тім, щоб кидати один в одного томами монографій, а в тому, щоб знайти компроміс у ситуації, коли всі вже «стоять саме тут». І кожен зі своїми претензіями.

Твори В. Балушка з’явилися у газеті, яка є провідним інтелектуальним виданням України. Проте, жодної реакції, схвальної або заперечливої, не було!

Чому так відбувається? У чому причина іґнорування нашими ЗМІ всіх згаданих і безлічі інших РЕАЛЬНИХ проблем національного життя?

Я бачу одну, але суттєву. Зазначені проблеми є реальними проблемами національного життя, але ж національного життя як такого немає.

Колись Л. Кучма сказав, що «національна ідея в Україні, на жаль, не спрацювала». Не знаю, що мав на увазі колишній президент, але і на мій погляд, національна ідея, як така, в основу якої покладено етнічну ідентичність, дійсно не спрацювала. І це стосується не лише титульної нації, тобто українців, а й усіх національних меншин, про відродження і розквіт культур яких так полюбляють говорити.
І відродження ніякого немає і розквіт є цілком липовим. Останній разючий приклад, як до нашої теми: визнання «найкращим друкованим органом національно-культурних об’єднань країни у 2005 році» бюлетеня «Київ єврейський» – такого собі інформаційного видання, що раз на місяць розповідає про поточні плани свого засновника – громадського центру «Кінор», та про нові надходження до його невеличкої бібліотеки. Якщо хтось вважає, що конкурс було проведено саме в межах центру «Кінор», то помиляється – цей грандіозний захід здійснило Міністерство культури і туризму України.

Треба відверто визнати, що основна боротьба за уми і голоси йде між двома наддержавними і надетнічними проектами: європейським і неорадянським. Всі ж так звані «національні» (тобто етнічні) або конфесійні питання цікаві широкому колу настільки, наскільки вони стосуються саме зазначеного основного вибору. Через це, з наукового погляду, не завжди зрозуміло, як пов’язані між собою різнорідні явища. Але здоровий ґлузд стає у пригоді, і всі розуміють:

– російська мова, Московський патріархат, федералізація, політичне русинство – це неорадянський вибір;
– українська мова, автокефалія (у будь-якому вигляді) або греко-католицтво, унітарна держава, репатріація кримських татар – вибір європейський.

Звичайно, кожен національний (в широкому сенсі) проект є тимчасово обумовленим і існує лише певний проміжок часу. Кожна людина і кожен народ вирішує для себе, який проект йому більше до вподоби, і це рішення може змінюватись упродовж життя людини і безумовно неодноразово змінюється в часі існування народу.

Проте не варто обдурювати себе и намагатися обдурити інших. Національні проблеми в Україні існують і постійно обговорюються у ЗМІ. Це проблеми історичного вибору українського народу і української політичної нації.

Ці проблеми лише опосередковано пов’язані з власне етнічними проблемами українців, росіян, поляків, євреїв і інших спільнот. У цьому немає провини ЗМІ. У цьому можна вбачати провину лише так званих «національних лідерів», які виявилися неспроможними запропонувати своїм громадам привабливі національні ідеї.