ЯКІ МОВИ В УКРАЇНІ ПОТРЕБУЮТЬ ОСОБЛИВОГО ЗАХИСТУ.
КОЛІЗІЯ МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ ЗАКОНОМ І МІЖНАРОДНИМИ ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ ДЕРЖАВИ

Володимир ВАСИЛЕНКО

Починаючи з січня 2005 року, наша держава є учасником важливого документа Ради Європи, відомого в Україні під назвою Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин.

Україна взяла на себе зобов’язання приєднатися до Хартії під час вступу до Ради Європи, що було зафіксовано у Висновку її Парламентської Асамблеї № 190 від 26 вересня 1995 року. Підписання Хартії від імені України відбулося вже 2 травня 1996 року. Однак процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжуючись жорстким політичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції України та українського законодавства. Досить пригадати той факт, що Закон України про ратифікацію Хартії, ухвалений Верховною Радою України 24 грудня 1999 р., було скасовано рішенням Конституційного суду України від 12 липня 2000 р. Суд визнав зазначений закон неконституційним через порушення конституційної процедури його ухвалення.

Після цього Президент України ще двічі – 12 вересня 2001 р. і 26 жовтня 2002 р. – подавав у Верховну Раду України ідентичні в концептуальній хибності законопроекти. Під відвертим тиском Верховна Рада України 15 травня 2003 року ухвалила закон України № 804-IV «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин».

Всупереч духу і змісту Хартії, цей закон покладає на державу надмірні зобов’язання щодо особливого захисту тих мов, які цього не потребують, і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким справді потрібні особливий захист і підтримка. Ухвалення цього парадоксального й абсурдного закону було зумовлене кількома чинниками.
По-перше, підписанню Хартії не передували ретельне експертне вивчення цього документа, глибокий аналіз мовної ситуації в Україні та фахове обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови.

По-друге, на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі українською мовою, здійсненому, всупереч елементарним правилам, не з офіційних копій автентичних примірників (англ. і фр. мовами), а з далекого від досконалості російськомовного перекладу. Такий, м’яко кажучи, безвідповідальний підхід спотворював винесений у назву Хартії базовий термін, який є ключовим для розуміння її суті і змісту. Крім того, низку інших принципових положень Хартії переклали неправильно. Внаслідок цього частину депутатського корпусу було введено в оману, а інша частина свідомо долучилася до вироблення і підтримки законопроекту, який, за великим рахунком, був спрямований проти української мови...

По-третє, певною мірою на депутатський корпус впливали й демагогічні заклинання про необхідність виконання Україною зобов’язання приєднатися до Хартії протягом року після набуття членства у Раді Європи. Справді, у відомому висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи йшлося про підписання та ратифікацію Хартії впродовж року. Підписавши Хартію у травні 1996 р., Україна частково виконала своє зобов’язання і мала підстави не форсувати її ратифікацію, з огляду на практику держав-членів Ради Європи, які не поспішали з ратифікацією цього складного документа.

Отже, аналіз статусу Хартії на час її підписання Україною, час першої та другої ратифікації та на кінець 2005 р. дає підстави для висновку, що ратифікація документа державами-членами Ради Європи – складний і тривалий процес, обумовлений їхнім відповідальним і прагматичним ставленням до визначення обсягів своїх міжнародних зобов’язань відповідно до умов, передбачених Хартією.

По-четверте, процес ратифікації Хартії фактично став частиною плану, що його Російська Федерація наполегливо втілює в життя. Його важлива складова – розширення російської мовної експансії. Саме тому залежні від російської влади і широко присутні в українському інформаційному просторі російські ЗМІ одностайно стали агітувати за ратифікацію Хартії Верховною Радою України. До цієї кампанії активно долучились і офіційні особи. Так, перебуваючи в Києві, голова Держдуми РФ Г.Селезньов 16 грудня 2002 року відверто зажадав від України ратифікувати Хартію, хоч Росія не ратифікувала її й досі.

Таким чином, Україна опинилася у складній і неприємній ситуації. Вихід із неї є. І першим кроком має стати якісний кваліфікований переклад Хартії. Другим – зважений вибір варіантів зобов’язань, передбачених Хартією. Третім – внесення відповідних змін у закон...

Цілком очевидно, що необхідно внести істотні поправки до Закону України «Про ратифікацію Хартії реґіональних мов і мов меншин». Для цього необхідно:

– ретельно вивчити реальний стан мов через з’ясування ареалів поширення, кількість носіїв, компактність їх проживання у певних місцевостях тощо;
– визначити остаточний перелік мов, які справді потребують особливого захисту;
– розробити конкретні варіанти зобов’язань держави щодо кожної з цих мов;
– враховувати реальні можливості держави, наявність у неї необхідних фінансових і матеріальних засобів, а також спеціалізованого ресурсу – кваліфікованих кадрів зі знанням рідкісних мов.

Цілком очевидно, що підготовка нового законопроекту та його ухвалення Верховною Радою потребуватимуть певного часу. Європейська ж спільнота очікує від України виконання зобов’язань, визначених у її власному законі. У ситуації, що склалася, практичний вихід полягає у виконанні зобов’язань щодо особливого захисту гагаузької та кримськотатарської мов. На думку фахівців, фактичний стан цих мов справді незадовільний, їх захист передбачений чинним законом, і вони, безперечно, залишаться об’єктом захисту після внесення поправок до нього. Вжиття заходів особливого захисту щодо гагаузької і кримськотатарської мов має стати першим етапом виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, відповідно до мети і об’єкта Хартії.

Повністю статтю читайте: http://www.zn.kiev.ua/ie/show/589/529100