Наш вибір визначить долю України на наступні десятиліття, тож будьмо гідні нашого майбутнього.


«Владу не дають, її беруть», – ця улюблена теза авторитарних правителів усіх часів і народів сьогодні випробовує на міцність молоду українську демократію. За Конституцією нашої країни, народ має раз на п'ять років делегувати частину своєї абсолютної влади президенту під час всенародних виборів. Саме ми з вами цієї осені повинні вирішити, кого з двох лідерів президентських перегонів наділити владою. І перші ж спроби «взяти» її чи то силою, чи то обманом – мали б одразу ж викликати бурю праведного народного гніву, яка б назавжди відбила охоту у будь-кого протиставляти себе волі народу. На жаль, далеко не всі з нас готові дати відсіч таким спробам.


13 років тому, коли на перше президентство обрали Леоніда Кравчука, серед його конкурентів були відомі правозахисники, поети, вчені. А самі вибори, об'єднані з референдумом, що узаконив незалежність України, сприймалися суспільством як свято демократії.


Коли ж три роки по тому розпочалася підготовка до наступних виборів президента, – на них у липні 1994 року переміг Леонід Кучма – зміна президента сприймалася вже як буденна процедура, цілком закономірна у парламентсько-президентській республіці з певними «демократичними традиціями». А вже через десять років стало зрозумілим, що і паростки молодої української демократії, і свої невід'ємні права українським громадянам треба захищати від власноруч обраної влади. Повільний десятилітній демонтаж правових і політичних засад громадянських свобод в Україні, як не дивно, застав наше суспільство «зненацька». Ні численні порушення Конституції з боку влади, ні касетний скандал, ні вкрадена у демократичних сил перемога на виборах до Верховної Ради 2002 року – ніщо не могло зрушити якогось покірного очікування населення, що «все минеться саме по собі». І лише коли стало зрозумілим, що влада не збирається залишати зайняті позиції, а навпаки, робить все, аби нав'язати суспільству власного кандидата, люди почали перейматися тим, що відбувається на президентських виборах 2004 року.


Такого піднесення громадянської активності Україна не бачила давно. На мітинг на підтримку Віктора Ющенка 23 жовтня у Києві вийшло понад 150 тисяч людей – доброзичливих, спокійних і рішучих. А вже через тиждень Київ віддав за Ющенка майже 70% голосів. І хоч у першому турі переможець, за версією Центральної Виборчої Комісії, набрав лише на 0,55% голосів більше, це була велика тактична перемога прихильників демократії.


Результати першого туру виборів стали приголомшливими для влади. Якщо ще два місяці тому, за результатами соціологічних досліджень, дві третини українців не вірили у можливість перемоги опозиційного кандидата, то тепер їхнє число зменшилось удвічі. Владу можна перемагати – про це у ніч виборів заявив Віктор Ющенко, виступаючи у своєму виборчому штабі. Не лише можна, а й потрібно, і чим швидше – тим краще. Бо вже зараз агонія влади змушує навіть палких її прихильників робити висновки на не її користь.


Щойно ЦВК оприлюднила остаточні результати першого туру виборів, як Леонід Кучма звільнив 15 голів райдержадміністрацій, які не забезпечили «запланованого» результату на виборах. Чи додало це натхнення іншим посадовцям? Навряд, адже Ющенко переміг у 17 з 27 реґіонів України. І відкрито виступати проти волевиявлення своїх земляків – не найкраща перспектива для районного й обласного керівництва.
Помаранчевий колір виборчого штабу Віктора Ющенка – сьогодні наймодніший в Україні. Бабусі у жовтогарячих шарфах, онуки у оранжевих курточках, помаранчеві стрічки на антенах автомобілів – все це створює атмосферу піднесення. Зникають сумніви у перемозі правди над брехнею, добра над злом. Зникає страх перед «всесильним» керманичем і побоювання втратити заробіток у держслужбовців нижньої та середньої ланки – оскільки тепер усім без винятку стало зрозумілим, що за перемоги ставленика корумпованої влади жодні професійні якості й організаційний досвід – ніщо порівняно з готовністю виконати будь-які накази згори.


Помаранчева осінь 2004 несе у собі потужну енергетику майбутніх змін. Люди вже не сподіваються на допомогу держави. Соціальні гасла комуністів і соціалістів лишилися не почутими – лише кожен 8-й українець голосував у першому турі президентських виборів за представників лівих партій. Десятиліття «дикого капіталізму» не вбило у людях прагнення жити за законами, мати доступ до чесної інформації, вірити друкованому слову. Саме тому більшість технологій чорного піару просто не спрацьовують. Виборці давно вже навчилися розрізняти за демагогічними заявами справжні наміри так званих «технічних кандидатів», бо переважна більшість з них реєструючись на президентських виборах, привезла до ЦВК по 500-600 тисяч нібито справжніх підписів громадян на свою користь. Проте лише четверо з них – Ющенко, Янукович, Мороз і Симоненко набрали голосів більше, ніж здали підписів до ЦВК.


Напередодні другого туру виборів найбільшу тривогу викликають можливі фальсифікації їхніх результатів. Штаби лідерів президентських перегонів зафіксували тисячі порушень чинного законодавства і направили на розгляд судів сотні заяв. Сотні тисяч громадян пізно вночі спостерігали за підрахунком голосів на дільницях, комісії яких ніяк не хотіли визнати перемоги опозиційного кандидата. Тривога ця не безпідставна, адже дуже багато представників української провладної «еліти» ще й досі переконані, що владу не дають, що її беруть.

І саме народ, виборці, ми з вами повинні раз і назавжди поставити «крапку» у цій нескінченній гонитві влади за не заробленим, не заслуженим, не щирим. Обирай, а то оберуть за тебе – цей девіз помаранчевої осені 2004 як ніколи актуальний. Наш вибір визначить долю України на наступні десятиліття, і зробити його повинен кожен з нас. Тож будьмо гідні нашого майбутнього!

Євгенія СИЗОНТОВА

До головної сторінки
Контакт