ГІРКИЙ УРОК

Факт ґеноциду вірмен визнали і засудили парламенти 15 країн, серед яких Франція, Бельгія, Росія, Канада, Ліван, Уругвай, Арґентина, Греція, Австралія, 33 італійських міста, 32 з 50 штатів США, 21 квітня 2005 р. це зробив Сейм Республіки Польщі, ряд комісій ООН, ПАРЄ, Європарламент.


Він був першим, але не останнім. Кривавою лавою йшли за ним ґено- і етноциди XX сторіччя.


24 квітня вірмени України вшановували пам’ять жертв різні. У Дніпропетровську було встановлено пам’ятник-хачкар. Близько 1 тис. жителів Львова, переважно вірмен, провели в центрі міста мітинг, учасники якого пройшли колоною від вірменської церкви до пам’ятника Тарасові Шевченку. Попереду колони йшли священики. Люди несли в руках червоні гвоздики і запалені свічки. На транспарантах було написано «Усі, хто не засуджує ґеноцид – його учасники», «Ґеноцид вірмен в Османській імперії чекає на свій «Нюрнберґ», «Невизнання геноциду вірмен не може бути виправдано жодними національними інтересами». Виступаючі на мітингу закликали всіх, хто зібрався, молитися за упокой душі загиблих під час ґеноциду».


У Києві в «Українському домі» вірменський культурно-просвітницький центр «Нарек» провів вечір пам’яті. У неймовірно вишуканому дійстві взяли участь видатні українські поети Ліна Костенко й Іван Драч, актриса Раїса Недашківська, ансамбль «Благодать» (Ірина та Дмитро Головач, Олена Ульянова). Твір Комітаса, чия душа не витримала мук, завданих вбивцями, виконав юний лауреат міжнародного конкурсу Сергій Татурян. Душею і сльозами батьківщини були голоси Рузанни Габріелян і Ашота Айвазяна. Вечір провели Рузанна Демчик (Байрамян) та її син Павло за активної підтримки Хачіка Даніеляна й Ервіна Закаряна.
Численних гостей вечора привітали громадські діячі, серед яких були відомий генерал Вілен Мартиросян, голова товариства імені Олени Теліги Ольга Кобець.


І все начебто було так, як і повинно бути, проте не було впродовж усього дня важливої складової – оприлюдненої позиції громадських організацій, політичних партій, держави. Жодне(!) українське ЗМІ не написало про трагічну дату. Жодна газета – навіть «Дзеркало тижня», якого, як останню надію, чекали у суботу. Радіо, телебачення, Інтернет-видання повідомляли про те, що відбувається у Вірменії і світі, як там вшановують пам’ять загиблих вірмен, не забули розповісти про поганців, що намалювали огидні знаки на стіні вірменської церкви у Львові, але нічого не сказали про реакцію України.

Наголошуємо на цьому тому, що у п’ятницю 22 квітня у парламенті виступив Нвер Мхітарян, голова Спілки вірмен України, який звернувся до Верховної Ради із закликом визнати ґеноцид вірмен. 15 квітня звернення, опубліковане на першій шпальті, ухвалив Конгрес національних громад України. 18 квітня його було розіслано в найбільші інформаційні аґенції, офіси політичних партій, редакції газет. Ви чули щось про це? Думаємо – ні.


Річ не в самих зверненнях. Такі документи не ухвалюють для іміджу громадських організацій. Річ у короткій нашій пам’яті. Ми вже забули, як світ підтримував нас, коли Радянська влада мовчала про Голодомор, ми забули, як вони ж боролися за життя наших дисидентів. І невже ми забули про Майдан, коли цілий світ стежив за перебігом подій у мало відомій йому на той час країні і співчував нам, і допомагав?
Кажуть, що чужого горя не буває. Це так. Але слід ще зрозуміти це і прийняти в своє серце. І розділити біль. І бути чесним із собою і своїм народом завжди, без нагадувань, вказівок і передвиборної кон’юнктури.


Сьогоднішній урок Вірменії, на жаль, виявився гірким.

До головної сторінки
Контакт