МІФИ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ 1941–1945 рр.

Тоталітарна радянська держава існувала довго і встигла створити свою міфологізовану історію. Руйнування міфів почалося ще у часи горбачовської «перебудови», внаслідок чого Радянський Союз стали називати країною з непередбачуваним минулим. В посткомуністичну добу вчені остаточно прояснили контури реальної історії радянської епохи. Не можна твердити, що період Другої світової війни залишився поза їхньою увагою. Але висновки істориків, що ґрунтуються на реальних фактах, складно засвоюються суспільством.

За 60 років суспільство звикло до історичних міфів і усталеного ритуалу у святкуванні перемоги над гітлерівською Німеччиною. Ритуал був вироблений у країні, яка внаслідок перемоги перетворилася на наддержаву і робила спроби нав’язати свій спосіб життя всьому людству. Зокрема, обов’язковою складовою частиною цього ритуалу стали військові паради. На них наддержава демонструвала зразки постійно вдосконалюваної бойової техніки. Вони повинні були служити останнім арґументом у нав’язуванні радянського способу життя народам світу.

Під час святкування перемоги пропагандисти говорили справедливі слова про визвольну місію Радянської армії, яка звільнила народи Європи від «коричневої» чуми. Але вони не пояснювали, чому онуки переможців у складі цієї ж армії залишалися в країнах Центрально-Східної Європи всупереч ясно вираженому бажанню їх народів.
Ювілеї перемоги над гітлерівською Німеччиною були «святом із сльозами на очах». Поважаючи почуття тих, хто вийшов з війни живим, радянська держава увічнювала пам’ять полеглих. Але вона не змогла порахувати навіть з точністю до мільйона кількості людських втрат. Тим більше, вона не бажала розкрити свої архіви, щоб виявити причини потворно великих втрат.


60-та річниця перемоги пройде в Україні за звичним ритуалом. Ми будемо відзначати справді доленосну для всього людства подію, яка стала можливою насамперед завдяки подвигу громадян Радянського Союзу на фронтах війни і в тилу. Ми пошануємо тих, хто не дожив до перемоги, але зробив її можливою. Проте усталений ритуал не повинен заважати усвідомленню того, чим обернулася для України Друга світова війна 1939–1945 рр.
Найпоширеніший міф – це визначення радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. як війни вітчизняної.


До ХХ з’їзду КПРС катастрофічні поразки Червоної армії у 1941–1942 рр. пояснювалися раптовістю неспровокованого нападу гітлерівців. Ця причина розглядається багатьма істориками як основна й дотепер. Наприклад, відомий історик і письменник Рой Медведєв в газеті «Аргументы и факты в Украине» (2005, №16) ставить три запитання: «Почему война с гитлеровской Германией началась для СССР так неудачно? Почему трехмиллионная обученная армия была разбита на Западном направлении уже в первые две недели, на Северо-Западном направлении – в первые пять недель, и на Юго-Западном направлении – в течение десяти недель?

Почему в летние месяцы 1941 г. более 2 млн. воинов оказались в германском плену?» На всі три запитання у Медведєва тільки одна відповідь: «Для армий, стоявших в западных округах – как для бойцов, так и для командиров – нападение фашистской Германии оказалось полной неожиданностью».


Після ХХ з’зду КПРС до основних причин поразок додали ще одну: недостачу досвідчених командирів і воєначальників, які були репресовані під час Великого терору 1937–1938 рр.


Обидва чинники справді вплинули на невдачі Червоної армії. Але раптовість нападу не пояснює причин харківської і кримської катастроф навесні 1942 р. або прориву німецьких військ на Північний Кавказ і Волгу восени 1942 р. Відсутність людей з вищою військовою освітою теж не може вважатися головною причиною поразок. Багато репресованих командирів були звільнені з концтаборів і почали воювати. У полум’ї війни нові командири швидко ставали професіоналами. Головною причиною півторарічних невдач Червоної армії був дефетизм, тобто поразництво.
Тримільйонна армія, яка розміщувалася на західних кордонах, складалась із солдатів і командирів, які пройшли через голод 1932–1933 рр. і терор 1937–1938 рр. Вони бачили злочини радянської влади у приєднаних з вересня 1939 р. західних районах України і Білорусії. Кількість репресованих за 1939–1941 рр. становила в цьому реґіоні 473 тис. осіб, десятки тисяч з них були розстріляні.


Який слід залишили ці страхітливі злочини в душах червоноармійців? Раніше про їхні настрої можна було лише здогадуватися. Наші уявлення про суспільство 30-х рр. формувалися переважно на кінофільмах і пресі, які показували рожевий бік життя. Але тепер опубліковано інформаційні зведення органів державної безпеки, які не залишають сумнівів щодо неґативних настроїв громадян. Наслідки цих настроїв виявилися одразу після 22 червня 1941 р.


Багато червоноармійців робили героїчні спроби стримати натиск добре підготовленого до наступу ворога. Але багато з них у складній ситуації не бажали ризикувати життям, щоб захистити політичний режим, який від душі ненавиділи. З перших днів війни масовими стали випадки здачі червоноармійців у полон. Іноді здавалися цілими частинами.


16 серпня 1941 р. Ставка Верховного головнокомандування видала наказ №270. В ньому йшлося про «ганебні факти здавання в полон нашому затятому ворогові». Наказ вимагав на місці знищувати тих, хто мав намір здатися в полон, їхні сім’ї позбавлялися державної допомоги. Згідно з наказом Сталіна від 12 вересня 1941 р. при кожній стрілецькій дивізії створювався загороджувальний батальйон, призначений для «припинення втеч охоплених панікою військ».


Проте червоноармійці тікали не стільки назад, скільки вперед – до ворога. Німецька статистика засвідчувала, що до кінця 1941 р. у полон здалися 2,4 млн., а з січня по жовтень 1942 р. – ще 2,8 млн. бійців і командирів Червоної армії. 5,2 млн. червоноармійців, які надали перевагу полону, а не боротьбі з ворогом – таким був півторарічний підсумок «вітчизняної» війни!


Прагнучи приховати цю ганебну статистику, Сталін розпорядився з 15 березня 1942 р. ліквідувати солдатські медальйони. З 12 квітня 1942 р. скасовувався поіменний облік втрат. В обліку запроваджувалася дивна графа, що одразу стала звичною: «той, хто пропав безвісти». Вона маскувала статистику військовополонених і зробила неможливим точний облік втрат.


Дані німецької статистики засвідчують, що з листопада 1942 до листопада 1944 р. у полон здалося лише півмільйона бійців і командирів Червоної армії, тобто вчетверо менше, ніж за перші півтора роки війни. Чим пояснюється ця разюча різниця?
Гітлерівці не рекламували свій план «Ост» – програму знелюднення територій на схід від Німеччини з метою перетворення їх на «життєвий простір» німецького народу. Але поступово виявилося, що їхня окупаційна політика загрожує фізичному існуванню місцевого населення. Зокрема, вона загрожувала існуванню українського народу, землі якого було повністю окуповано ворогом. Саме через це червоноармійці почали воювати по-справжньому.


Ще до завершення Сталінградської битви, 18 грудня 1942 р. Червона армія вступила на українську землю. Під час звільнення від окупантів першого райцентру – селища Мілового більш як тисяча червоноармійців поклала свої голови. Звільнення всієї України завершилося в жовтні 1944 р. Загальні (безповоротні і санітарні) втрати армії в боях за Україну становили 3,5 млн. бійців та офіцерів.
Що це було: звільнення чи нова окупація? Населення західних областей України не сумнівалося в тому, що повернення влади Кремля стане новою окупацією. За півтора довоєнних роки перебування під радянською владою воно назавжди було вражене алергією до комуністичного режиму. Українська повстанська армія обмежила операції проти окупаційної адміністрації, щоб не послаблювати свого потенціалу перед приходом нового ворога. Однак населення основної частини України вітало Червону армію і бажало в її лавах боротися з окупантами. Щоб українці вважали цю армію своєю, Ставка розпорядилася назвати українськими ті фронти, які діяли на території України.


Безсумнівно радянсько-німецька війна стала народною. Вона вписувалася в загальну боротьбу Об’єднаних Націй за врятування світової цивілізації від нацистського мракобісся. Вона спрямовувалася на забезпечення фізичного виживання тих народів СРСР, яким загрожувало поглинення так званою «Великонімеччиною».
Але український народ не мав державності, отже, був позбавлений своєї вітчизни. Чи можна називати вітчизняною війну, в якій Кремль репресував українську молодь за перебування в окупації за допомогою німецьких військ?


21 квітня 2004 р. ветеран війни Г. Герасимов у газеті «Голос України» писав: «2 грудня 1943 р. наш райцентр Георгієвське було звільнено від окупантів. Цього дня почалася і мобілізація всього чоловічого населення. Призвали до війська й мого старшого брата Володимира, як і його товаришів по колгоспу. Брат бригадирував до війни, отже, йому й наказали написати список бригади. Списком його призначили командиром взводу. Бригадир він був бравий, дотепний, а вояка ніякий, бо не мав відповідної підготовки. Вже 5 грудня (через три дні!) їм наказали наступати. Всі мали дістати зброю у рукопашному бою у німців.

Тил «бригади» щільно прикривали автоматники із фронтового підрозділу боротьби з дезертирами й панікерами. Бої точилися по селах поблизу Чигирина. В цих місцях я потім бував неодноразово, всюди братські могили, налічують до тисячі полеглих. Уявіть собі, що тут діялося! Від чиєї руки полягли тут прості хлопці й дядьки? Одиниці, що залишилися живі, покалічені – без рук, ніг, сліпі, запитували по війні: заради чого все було? А відповідь проста: так Сталін розпорядився долею півмільйона українців, котрі з його вини опинилися в німецькій окупації. І такі факти в 1943-1945 рр. стали масовим явищем. У Градизьку місцеві жителі також розповідали мені про ці страхіття, з однією лише «поправкою»: могили загиблих вояків, похованих по дніпровських селах, поглинуло в 60-ті рр. штучно створене Кременчуцьке море. Мені, людині похилого віку, не хочеться нести цей тягар у домовину, про це мають знати».


Такі розповіді ще в часи війни поширювалися «солдатською поштою». Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» занотував під 16 грудня 1943 р.: «Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників...»
Але сталінська держава були мачухою не тільки для українців. Частіше за все намір помститися українцям за перебування в окупації приховувався за звичною практикою радянських воєначальників воювати не вмінням, а числом. Або, як сказано в монографії «Безсмертя» (Книга Пам’яті України, 1941–1945), застосовувати «екстенсивні методи» ведення воєнних дій. Такими методами особливо прославився Георгій Жуков, прозваний солдатами «генералом Катафалком».


Чисельність населення України в її сучасних кордонах зменшилася з 41,7 млн. у червені 1941 р. до 27,4 млн. у січні 1945 р., тобто на 14,3 млн. осіб. Частина людей, евакуйованих у східні реґіони СРСР (3,5 млн.) і вивезених в Німеччину остербайтерів (2,4 млн.) повернулася в Україну. Але більшу частину становлять незворотні втрати. Серед них – фронтові втрати, які були на порядок вищими від втрат противника внаслідок винятково жорстких методів ведення війни радянськими воєначальниками, а також втрат радянських і антирадянських партизанів у боротьбі між собою і з окупантами.

Серед них – втрати цивільного населення під час боїв і бомбардувань, через голодне виснаження та епідемічні хвороби. Серед них – цілковите винищення гітлерівцями євреїв і ромів, які залишилися на окупованій території, планомірне знищення військовополонених, вибіркове винищення населення на більшій частині території України, яка повинна була увійти до складу «Великонімеччини». Сукупні військові й цивільні втрати України покійний нині професор М. Коваль оцінював у 8 млн. осіб. До цієї ж оцінки дійшов вчений з української діаспори В. Косик. Первинні джерела обох вчених частково не збігалися. Зокрема, В. Косик применшував кількість фронтових жертв порівняно з М. Ковалем на півмільйона, але перебільшував на таку саму величину число цивільних жертв. Отже, максимальні втрати воєнного часу можуть оцінюватися в 9 млн. осіб. Менш вірогідною є цифра в 10 млн. осіб, яку наведено у згадуваній монографії «Безсмертя».


За абсолютною цифрою втрат у Другій світовій війні Україна знаходиться на другому місці після Росії. Слідом за нею йдуть Німеччина, Польща, Білорусь і Японія. За відносною цифрою втрат (19% до всього довоєнного населення) Україна стоїть попереду всіх держав, які брали участь у війні, крім Білорусі і Польщі.
Вражаючі зміни сталися у національному складі населення Криму. За переписом 1939 р., росіяни становили 49,6% всього населення, татари – 19,4, українці – 13,7, євреї – 5,8, німці – 4,6%. У серпні 1941 р. чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з півострова до 50 тис. німців, які проживали тут здебільшого з часів Катерини II. Формула звинувачення була на всіх одна: «пособництво гітлерівсь-ким загарбникам».


Під час окупації гітлерівці знищили 25 тис. євреїв. Разом із євреями було знищено кримчаків, які з давніх часів сповідували юдаїзм. За постановою Державного Комітету Оборони від 11 травня і 2 червня 1944 р. з Криму було виселено кримських татар, болгар, греків, вірмен, всього 228 тис. осіб.


Протистояння державної влади з українськими націо-налістами і створення ними повстанської армії розтягнулося на багато років і призвело до колосальних людських втрат. За період з 1944 до 1952 рр. різним репресіям у Західному реґіоні України було піддано до 500 тис. осіб. У тому числі заарештовано понад 134 тис., вбито – 153 тис., вислано у віддалені райони СРСР – 203 тис. осіб.


Міф про «українсько-німецьких націоналістів» посилено насаджувався радянською пропагандою в роки війни й досі не вивітрився з свідомості багатьох громадян України. Проте національно-визвольна боротьба у західних областях уже перестали бути «білою плямою». Робоча група істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА завершила 2004 р. свою роботу. Вивчені нею архівні джерела засвідчують всебічну підтримку повстанців місцевим населенням. Саме через це і стала можливою тривала боротьба повстанців із наддержавою. Чому історики, які проводять велику роботу із деміфологізації історії, часто не знаходять розуміння у наших ветеранів?
Сучасні ветерани – це переважно люди 1925 і 1926 рр. народження, які стали солдатами в останні роки війни. У 1944 їм було і відповідно 19 і 18 років, а тепер – 80 і 79 років. Ветеранів війни більш ранніх років народження залишилося зовсім мало. Більша частина їх загинула на війні, а менша померла у післявоєнні роки. Війна відібрала життя у 70% чоловіків 1916–1923 рр. народження, у 50% чоловіків 1924 р. народження.
Усі поразки і перемоги радянсько-німецької війни на своїх плечах витримало покоління, якого вже немає. Сучасні ветерани – це здебільшого їхні діти. Вони належать до першого покоління людей з дитинства вихованого радянською владою. Їхні батьки не розповідали їм про пережите, тому що розповіді про Великий голод і Великий терор були смертельно небезпечними. Жахливі подробиці про злочини радянської влади стали відомі тим, хто цікавився вітчизняною історією, тільки на переламі 80-90-х рр. минулого сторіччя.


Чому між вченими, які бажають деміфологізувати історію, і ветеранами, які хочуть залишити минуле таким, яким воно висвітлювалося в радянські часи, склалися відносини конфронтації? Адже досить поглянути в обличчя фактам. Факти, як відомо, вперта річ, історики їх лише реєструють.


Причина конфронтації названа у відкритому листі керівникам України, опублікованому 9 квітня ц.р. групою істориків, серед якої є й моє прізвище. Не повторюючи сказаного в листі, хочу лише підкреслити, що справа не в позиції ветеранів. За їхніми спинами приховуються уламки тієї політичної сили, яка багато десятиріч тримала за горлянку і душу кожного громадянина Радянського Союзу. Представники цієї сили або повинні прилюдно взяти на себе відповідальність за злочини вождів РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, включно з тими, які було здійснено в роки Другої світової війни, або засудити ці злочини, а разом із ними – й сталінсько-брежнєвську концепцію Великої Вітчизняної війни.


На останок слід зупинитися на останньому з міфів війни. Радянський Союз переміг нацистську Німеччину у складі Об’єднаних Націй. Так сталося, що для наших союзників річниці капітуляції ворога стали днями пам’яті, а для нас – святом Перемоги (обов’язково з великої літери!). Контрастності цій вражаючій різниці додає незбіг дня пам’яті святу перемоги.


Як у сучасних шкільних підручниках історії подається ця дата? Візьмемо останній, 2005 р. підручник з історії України, який вийшов у видавництві «Генеза»: «8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала, а 9 травня у СРСР було оголошено Днем Перемоги». Автор цього розділу знав, як було насправді, і тому міг запропонувати тільки такий текст. Чи може дитина його зрозуміти? Беззастережна капітуляція однієї сторони завжди є перемогою іншої. У двобої не може бути інакше.


Співставимо мемуари двох головних дійових осіб на європейському театрі воєнних дій – Г. Жукова і Д. Ейзенхауера. Жуков стверджував, що акт беззастережної капітуляції було підписано в Берліні в 0 годин 43 хвилини 9 травня 1945 р. Німецька сторона зобов’язалася припинити воєнні дії в 1 годину 01 хвилину. Час зазначено московський. Ейзенхауер стверджує, що акт беззастережної капітуляції було підписано в Реймсі в 2 години 41 хвилину ранку 7 травня. Бойові дії повинні були припинитися опівночі 8 травня. Час зазначено середньоєвропейський.


Жуков і Ейзенхауер пояснюють причину різночитань однаково, хоч різними словами. Як розповідав Жуков, 7 травня Й.Сталін потелефонував у Берлін і повідомив, що німці підписали у Реймсі акт беззастережної капітуляції, але він наполіг, щоб підписання вважалося тільки попереднім протоколом.

Церемонія підписання мусила відбутись у Берліні, перед Верховним командуванням всіх країн антигітлерівської коаліції. Союзники не заперечували, їхню позицію Ейзенхауер пояснював так: «Ця друга церемонія, як ми розуміли, мала символізувати єдність західних союзників та Рад і сповістити німців і весь світ про те, що капітуляція здійснена перед усіма, а не тільки перед західними союзниками. З цієї причини нам було наказано нічого не повідомляти про перше підписання, поки не буде проведено другу церемонію».


Нас має цікавити не церемонія двох капітуляцій, а реальний час припинення бойових дій. Ясно, що бойові дії припинилися за середньоєвропейським часом у ніч з 7 на 8 травня, а не в ніч з 8 на 9 травня. У Європі відзначають закінчення війни 8 травня, тому що ця дата відповідає реальності. В країнах колишнього СРСР день перемоги святкують 9 травня, оскільки Сталін не побажав змиритися з тим, що Німеччина капітулювала тільки перед західними союзниками.


Мабуть українському народу, який за абсолютними і відносними людськими втратами в Другій світовій війні знаходиться на перших місцях серед Об’єднаних Націй, варто не святкувати день перемоги, а вшановувати пам’ять тих, хто віддав за цю перемогу своє життя. Мабуть, це доречно робити тоді, коли гітлерівська Німеччина капітулювала перед Об’єднаними Націями, тобто 8 травня.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, заступник директора Інституту історії НАН України, доктор історичних наук, професор

До головної сторінки
Контакт