ПАМ’ЯТЬ ПРО НАЦІОНАЛЬНУ КАТАСТРОФУ

Сховати від світу фізичне знищення одного з найдавніших народів світу, який зробив великий внесок у розвиток людської цивілізації, – завдання непосильне. Вірменія (Західна) без вірмен – сама по собі незаперечний доказ геноциду. Так само безпорадними є спроби виправдати ці дії міркуваннями «державної безпеки», до яких вдавалися організатори та виконавці цього злочину: їх ясно і недвозначно відкидає міжнародне право.


Туреччина, відмовляючись визнати ґеноцид 1915 року, до сьогодні позбавляла і продовжує позбавляти вірменський народ права на власну історію. Він не може мовчати, бо навіть через 90 років поряд з нами живуть ті, хто пережив геноцид, хто був очевидцем подій 1915–1922 рр. Доки вони ще живі, доки є вірменський народ, ця пам’ять житиме також, бо вона живе в кожному вірменинові.


Ґеноцид вірмен 1915–1922 рр. у Туреччині – перший в історії людства широкомасштабний міжнародний злочин, вчинений з метою вбивства цілого народу з політичних мотивів. Умисні дії турецького уряду, відображені в об’єктивно констатованих безперечних фактах і підтверджувані незаперечними документами і свідченнями з найрізноманітніших джерел, цілком відповідають складу злочину ґеноциду і підпадають під його визначення в міжнародному праві.


Напередодні першої світової війни керівники молодотурецького уряду розробили конкретну програму знищення вірменського населення в країні. Укази міністра внутрішніх справ Туреччини Талаат-бея щодо поводження з виселеними вірменами давалися цілком конкретно в його телеграмах. В одній із них Талаат-бей роз’яснює, що уряд вирішив до ноги знищити вірмен, які проживають у Туреччині. «Незважаючи на жінок, дітей і хворих, хоч би якими трагічними були методи знищення, не беручи до уваги почуття совісті – покладіть кінець їхньому існуванню», – йдеться в одній з телеграм турецького міністра.


«Нас обвинувачують у тому, що ми не бачимо різниці між винними і безневинними вірменами, це абсолютно неможливо, бо сьогоднішні безневинні, можливо, стануть завтрашніми винними». Такий наказ видає міністр внутрішніх справ Туреччини Талаат-паша 1915 р.


25 лютого 1915 р. османський головний штаб видав наказ про роззброєння всіх вірмен.
Уночі 24 квітня 1915 р. у Константинополі заарештували і знищили тисячі представників вірменської інтеліґенції, і держави Заходу знали про це. Саме цей день став усевірменським днем Скорботи й Пам’яті, покликаним нагадати всьому світові про нагальну потребу прийняття й осуду злочинів проти людства.
27 травня 1915 р. було прийнято закон, який передбачав насильницьку депортацію всіх підозрілих осіб. Цей закон давав повноваження військовим командирам насильно депортувати громадян, підозрюваних у зрадництві та шпигунстві. Він також дозволяв умисно і цілеспрямовано вбивати й депортувати цілий народ. Є численні свідчення того, що ми маємо справу із систематичним і організованим процесом знищення.
Тих, кого не вбивали, строєм гнали в бік Сирії, пустелі Дер Зор. Змушували йти доти, доки всі не гинули.


Такою, на жаль, є історія. А ось дані недавнього минулого, які потрібно знати. На початку століття в Туреччині проживало 1 800 000 вірмен. Приблизно 700 000 із них вбито в місцях їхнього проживання і приблизно 600 000 загинуло під час депортації. 200 000 втекли на Кавказ. 150 000 вдалося втекти в Європу. В Туреччині залишилося менш як 150 000 вірмен. 70 відсотків народу, який жив в Анатолії 3000 років, було знищено.


Такою є статистика ґеноциду вірмен. Це відбулося не дуже давно, на початку XX століття. Ще нацисти не прийшли до влади, і безліч євреїв мирно жили в Німеччині й Італії. До вторгнення в Польщу Гітлер 22 серпня 1939 р. в Оберзальцберзі під час чергових зборів заявив, що «хто після всього, що сталося, каже про знищення вірмен».


Неправильно було б зробити висновок, що політика турецького уряду не зустрічала гідної відсічі з боку вірмен. Попри тяжкі умови і нерівність сил, вірмени не раз зі зброєю в руках виступали проти молодотурецьких катів, борючись за свою честь, національну гідність, фізичне існування. Однак треба зважити на ту обставину, що вірменське населення перебувало в найнесприятливіших і найтяжчих умовах: не було зброї, вірменські провінції були відрізані одна від одної, а значна частина боєздатного чоловічого населення призвана до турецької армії і таємно знищена.
Жахливість злочину, скоєного молодотурками, визнавали навіть союзники Туреччини в Першій світовій війні. Так, німецький консул в Ерзрумі Шойбнер-Ріхтер 2 червня 1915 р. телеграфував до свого посольства в Константинополі, що депортація вірмен «тотожний масовому винищуванню». Німецький посол Вангенгейм, що мав тісні контакти з ватажками молодотурок, докладав 7 липня 1915 р. канцлеру Німеччини Бетману-Гольвегу, що турецький уряд «справді поставив за мету знищення вірменської нації в турецькій державі».


До ґеноциду вірмен слід віднести і масові вбивства вірменського населення в Східній Вірменії та Закавказзі в цілому, вчинені турками, які вторгалися в Закавказзя 1918 р., і кемалістами під час аґресії проти Вірменської Республіки у вересні – грудні 1920 р., а також організовані мусаватистами погроми вірмен у Баку та Шуші 1918 і 1920 рр. відповідно. З урахуванням загиблих внаслідок періодичних погромів вірмен, скоєних турецькою владою, починаючи з кінця XIX ст., кількість жертв ґеноциду вірмен перевищує 2 мільйони.


Визнання й засудження ґеноциду вірмен міжнародним співтовариством потрібні не тільки вірменам, а й усьому людству для того, щоб у майбутньому не допустити таких злочинів.


Є схожість між ґеноцидом вірмен у 1915–1922 рр. у Туреччині і 1988–1990 рр. в Азербайджаінській РСР. В обох випадках ґеноцид було застосовано як відповідь на прагнення вірмен самовизначитися на своїй землі, повернути собі право на національну територію і об’єднати свою роз’єднану батьківщину. В обох випадках мали місце дії, різні за масштабами, але однакові за характером, обумовлені Конвенцією 1948 р. як акти ґеноциду, зокрема й насильницької депортації вірменського населення.

Питання про Нагірний Карабах виникло не внаслідок розвалу СРСР, а в 1918 р., коли через домагання на нього Демократичної Республіки Азербайджан його було визнано Ліґою Націй «спірною» територією і відкладено до рішення Паризької конференції. Нагадаю, Баку погодився з цим рішенням, визнавши «спірний» статус території. Водночас, одразу після «совєтизації» Вірменії, Баку заявив про визнання Нахічевані і Нагірного Карабаху невід’ємною частиною Вірменської Республіки, що була в 1918–1920 рр., як і Азербайджан, незалежною державою. Правда і те, що Азербайджан запропонував тоді пов’язати це визнання з правом народу Нагірного Карабаху на самовизначення шляхом проведення референдуму.


Після виникнення Радянської Республіки Анкара, скориставшись ілюзорними надіями комуністів щодо більшовицького майбутнього Туреччини, сприяла тому, щоб Нагірний Карабах було передано Азербайджану. Це була справжня бомба уповільненої дії, і вона зробила погану послугу Азербайджану.


У лютому 2003 р. у Нью-Йорку керівництво Міжнародного центру правосуддя перехідного періоду оголосило вердикт, який підтверджує, що трагічні події в Османській Туреччині 1915–1922 рр. є нічим іншим, як ґеноцидом вірменського народу. Дослідження, проведене експертами Центру, дозволяють стверджувати, що злочин, скоєний молодотурецьким урядом, цілком відповідає міжнародному визначенню ґеноциду і безперечно підпадає під дію Конвенції про покарання за здійснення ґеноциду, прийнятої Організацією Об’єднаних Націй 1948 р.
«Безумовно, це був геноцид» – такий висновок експертів Міжнародного центру правосуддя, який досліджував події 1915 р.


Ґеноцид вірмен, здійснений владою Османської Туреччини 1915 р., визнали і засудили за станом на 2005 рік парламенти 13 країн світу, сенати 32 штатів США (з 50), мерії 25 і 36 міст Франції та Італії.
Підкомісія ООН з прав людини 18 червня 1987 р. – Європарламент прийняв рішення про визнання геноциду вірмен у Османській імперії 1915–1917 р. і про звернення до Ради Європи для тиску на Туреччину з метою визнання ґеноциду.
20 квітня 2005 р. Комісія з прав людини ООН одностайно ухвалила резолюцію щодо Конвенції «Про запобігання і покарання за злочин ґеноциду». Автором цієї резолюції є Вірменія.


За словами прес-секретаря державного організаційного комітету заходів, присвячених 90-річчю ґеноциду вірмен в Османській Туреччині, Конвенцію було ухвалено 1948 р., проте людство й досі не звільнилося від цього зла, а запропонована Вірменією резолюція спрямована на об’єднання міжнародних зусиль для вироблення й закріплення механізмів запобігання геноциду.
Головна мета резолюції – запобігання ґеноциду як суттєвий важіль реґіональної та міжнародної безпеки, стабільності і дружніх відносин між державами. Співавторами резолюції стали всі країни-члени Європейського союзу.

Женя ЦЕРУНЯН,
головний редактор газети «Арагац»

До головної сторінки
Контакт