КОЛЕКТИВНІ ТА ІНДИВІДУАЛЬНІ ПРАВА В ЕТНОПОЛІТИЦІ: НЕ ПРІОРИТЕТНІСТЬ, А ПАРИТЕТНІСТЬ

Призупинення діяльності Верховної Ради має такий позитивний момент, як можливість оглянути стан законотворення і визначитися з нагальними питаннями. На жаль, досі парламент не відносив до таких законопроекти, покликані регулювати сферу етнополітичних взаємин. Насамперед йдеться про Концепцію державної етнонаціональної політики – документ, який має бути основою для законів, що стосуються етнополітичної проблематики. У Верховній Раді народним депутатом Рефатом Чубаровим зареєстровано відповідний законопроект із текстом проекту Концепції, підготовленої групою фахівців під егідою Українського незалежного центру політичних досліджень. Про зміст Концепції ми розмовляємо з одним із її авторів, доктором історичних наук, професором, заступником директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України Олександром Майбородою.

— Чим зумовлено потребу в такому правовому акті, як Концепція державної етнонаціональної політики?

— Хоч чинне українське законодавство з етнонаціональних питань у цілому позитивно оцінюється експертами, у т.ч. зарубіжними, тим не менше воно потребує певного коригування відповідно до нових життєвих реалій. Крім того, висуваються нові законопроекти. Всі вони мають не суперечити один одному, не закладати підвалини для конфлікту всередині права. Всі вони мусять підпорядковуватися єдиним принципам, єдиній меті й єдиним напрямам державної етнополітики. Саме ця тріада становить серцевину нашого проекту Концепції. Поки Концепцію не затверджено у будь-якому з наявних варіантів, на прийняття нових законів етнополітичного змісту має бути накладений мораторій. Крім того, закони мають оперувати однаковими поняттями, що відносяться до етнополітичної сфери.

— Почнемо з останнього. Які понятійні новації у проекті, підготовленому вашою групою?

— Основний з чинних законів – Закон про національні меншини. Однак в Україні 77,8% населення – це етнічні українці. Вони становлять національну більшість і також мають бути об’єктом державної уваги, особливо в тих випадках, коли вони є недомінуючою національною більшістю, або «меншиною у меншині», як, приміром, у Криму, в районах компактного проживання угорців, румунів, болгар, молдаван. Тому базове поняття нашого проекту – етнічна спільнота. Ним охоплюються крім національної більшості також корінні народи, національні меншини, етнічні групи, репатріанти, рееміґранти, українська діаспора.

— У Конституції України присутній термін «корінний народ», але його тлумачення немає ні там, ні в інших правових актах. До того ж ряд фахівців взагалі виступає проти присутності цього терміна у вітчизняному праві.

— Дійсно, не раз доводилося чути арґументи, що у разі впровадження цього терміна у Концепцію державної етнополітики Рада Європи примусить нас приєднатися до відомої конвенції Міжнародної організації праці, якою корінним народам надаються широкі права, а це, мовляв, спровокує суперечки серед меншин на предмет того, хто з них в Україні корінніший. Між тим, вже скільки діє наша Конституція, але ніхто не примушував нас приєднуватися до згаданої конвенції. Що ж до можливих суперечок, то край їм кладеться переліком корінних народів, запропонованим у нашому проекті, – це кримські татари, караїми і кримчаки.

— Чому лише вони?

— Тому що їхній етногенез відбувався на території, яка входить до сучасної України, тобто їхні історичні корені саме тут.

— І це може бути підставою для надання їм окремого правового статусу...

— Кожен народ має так зване історичне право на ту землю, на якій він сформувався і яку освоїв. Не кожному з них вдалося відстояти це право у боротьбі з сильнішими, але це не може бути підставою для його зневажання. Інакше не буде жодних запобіжників проти аґресій і загарбань: «що бачу, те моє». Власне, така поведінка була притаманною людству в часи колонізації Землі.

Згадаймо, скільки народів було знищено або вигнано з їхніх земель. Але цивілізуючись, розвинені народи почали з жахом озиратися на діяння своїх предків і, відчуваючи моральну провину, шукати форм компенсації тим, до кого історія поставилася немилостиво. Звісно, така ревізія свого минулого відбувається всередині народів, що дійсно цивілізувалися. Ряд таких компенсацій передбачений згаданою конвенцією МОП. До речі, Рада Європи не може вимагати від нас приєднання до цієї конвенції, оскільки це документ рівня ООН. Крім того, учасниками конвенції на практиці є країни, на території яких проживають народи, що зберегли первісну форму організації свого життя.

Наприклад, у Росії до їхнього переліку включено малі народи Півночі. На цій підставі більшість фахівців критично ставиться до ідеї приєднання України до конвенції про корінні народи. Але не слід вдаватися до іншої крайності – заперечувати правомочність самого терміна у застосуванні до українських умов і повністю нехтувати положеннями конвенції. Деякі з них можуть бути успішно використані у політиці держави стосовно «наших» корінних народів.

— Ви назвали національну більшість та корінні народи. А всі інші, відтак, вважатимуться національними меншинами?

— Наша Концепція ґрунтується на тому, що національною меншиною може вважатися тільки та етнічна спільнота, яка відрізняється від національної більшості, а крім того, традиційно проживає на території України.

— Що означає «традиційно»?

— На нашу думку, це має бути сто років.

— Чому саме стільки?

— Перше покоління людей, які приходять на землю іншого народу, ще живе спогадами про свою справжню батьківщину, безпосередньо пам’ятає її. Друге і третє покоління ще спілкується з першим і чує розповіді про неї від тих, хто на ній жив. Лише четверте покоління не спілкується з безпосередніми вихідцями з історичної батьківщини і для нього справжньою батьківщиною стає країна народження і проживання. Тепер помножимо чотири покоління на 25 років – таким вважається часовий міжпоколінний відрізок – і отримаємо потрібну цифру.

— А який рік може бути взятий за точку відліку?

— Якщо зараз на дворі початок ХХІ століття, то за точку відліку логічно взяти перепис населення, який проходив приблизно сто років тому – 1898 року. Але за нинішнього ставлення Верховної Ради до етнополітичних проблем розгляд проекту Концепції може затягнутися так, що за точку відліку доведеться брати перепис 1926 року.

— Будемо сподіватися, що до цього не дійде. І все ж таки, якщо відштовхуватися від 1898 року, то які спільноти визначені Концепцією як національні меншини?

— Концепція – не закон. Вона визначає тільки основоположні засади державної етнополітики. Перелік національних меншин мусить містити у собі нова редакція відповідного закону.

— А як бути з тими спільнотами, що прожили в Україні менше ста років або з’явилися тут зовсім недавно, який статус відводиться їм?

— Статус етнічної групи. Він ґарантує повний захист від дискримінації, забезпечення її представникам усіх прав людини, але не передбачає наділення групи деякими правами, що ґарантуються національним меншинам.

— Наприклад?

— Наприклад, правом на національно-культурну автономію (відповідний законопроект вже зареєстрований у Верховній Раді), правом на ґарантоване представництво в органах влади, як це передбачено рекомендаціями ОБСЄ тощо.

— Чому саме така диференціація?

— Річ у тім, що представники ряду етнічних спільнот прибули в Україну як на плацдарм для наступного просування до Європи. При цьому кількісно вони вже становлять групи, спроможні до демографічного самовідтворення, тобто фактично етнічні спільноти. Ліберальний характер нашого законодавства дозволяє їм доволі швидко отримувати українське громадянство. Здійснивши акт натуралізації, вони згідно з чинним законодавством можуть вважати себе національними меншинами і на цій підставі вимагати участі у розподілі ресурсів – матеріальних, соціальних, владних тощо. При цьому своє майбутнє і майбутнє своїх нащадків з Україною вони не пов’язують. А це потенційно загрожує ситуаціями, якими підтверджується, що демократія – найгірша форма правління. Державна етнополітика повинна бути ліберальною, але не настільки, щоб стимулювати міжетнічну напругу та конфлікти.

— Однак у політичній науці існує думка, що соціальні конфлікти, а до таких, мабуть, належать й етнічні, виконують позитивну функцію.

— Наша позиція цілком протилежна. Один з принципів, на яких ґрунтується наша Концепція, полягає у визнанні етнічних конфліктів суспільною небезпекою. Звісно, ми не наївні, аби думати, що міжетнічні відносини, як і суспільні відносини загалом, розвиваються без суперечностей. Та завдання державної етнонаціональної політики в тому й полягає, щоб завчасно виявляти їх і запобігати переростанню у конфлікти. Адже навіть ті конфлікти, що точаться у діалоговій формі, будь-якої миті можуть спалахнути насильством.

— Ви зараз вказали на одну з принципових засад державної етнополітики, що передбачена вашою Концепцією. На початку нашої розмови йшлося про те, що принципи етнополітики становлять одне ціле з її метою та напрямами. Чи можна конкретніше проілюструвати цю, як Ви її назвали, «тріаду»?

— У рамках однієї розмови, як Ви самі розумієте, роз’яснити усі положення Концепції неможливо. Зупинюся на найважливіших. Почнемо з питання про ті самі конфлікти. Якщо вже вирішили пристати на той принцип, що етнічні конфлікти є суспільною небезпекою, то, відповідно, метою державної етнополітики визначається забезпечення безконфліктного стану міжетнічних відносин, а досягається ця мета на таких напрямах, як сприяння підтриманню постійного діалогу між етнічними спільнотами України, забезпечення атмосфери взаєморозуміння і заохочення співпраці між ними, своєчасне усунення диспропорцій у соціальному, правовому та культурному становищі етнічних спільнот.

Інше принципове питання – визнання поліетнічності і полікультурності українського суспільства його спільною цінністю. Цей принцип має реалізовуватися постановкою мети – збереження поліетнічності України, мовної, релігійної та культурної самобутності її етнічних сеґментів. Звідси випливає напрям етнополітики – виховання поваги всього українського суспільства до культури, релігії, традицій і звичаїв усіх етнічних спільнот, що проживають в Україні, захист їхнього культурного та історичного надбання.

Ще один важливий принцип, на якому, на нашу думку, має ґрунтуватися державна етнополітика, – визнання заходів посиленої підтримки засобом втілення реальної рівності етнічних спільнот.

— Що означає «реальної рівності»?

— Мається на увазі, що формально рівноправні етнічні спільноти на практиці мають різні можливості в силу відмінностей їхніх демографічних, соціальних, політичних потенціалів. Приміром, роми самотужки неспроможні вирватися з хибного кола «соціальні аутсайдери – бо малоосвічені, малоосвічені – бо соціальні аутсайдери». Або, приміром, кожна національна меншина має право на будівництво релігійної споруди, але кількісно велика може зробити це самотужки, а малочисельна потребує підтримки ззовні, тобто з боку або меценатів, або, якщо таких немає, з боку держави. Зрозуміло, що в таких ситуаціях держава мусить створювати для меншин-аутсайдерів систему преференцій. На Заході її називають «позитивною дискримінацією», тобто «дискримінацією навпаки».

— Хіба надання комусь додаткової допомоги є дискримінацією когось іншого? Адже це справедливо, а те, що вважається справедливим, мусить визнаватися законним.

— Правовий і здоровий ґлузд часом не збігаються. У повсякденному житті багато людей готові відірвати щось від себе, аби допомогти слабшому. Та закон може забороняти владі діяти у такий спосіб. Приміром, нашою Конституцією заборонено дискримінацію за національною чи расовою ознакою, але так само заборонене надання пільг за тими ж ознаками. Понад те, кримінальним кодексом надання таких пільг може розцінюватися як розпалювання міжнаціональної ворожнечі з усіма правовими наслідками. А заходи посиленої підтримки – це фактично пільги. Наш проект Концепції пропонує вихід з цієї колізії моралі та формального права – стати на той принцип, що застосування у необхідних випадках заходів посиленої підтримки щодо тих або інших етнічних спільнот не визнається дискримінацією решти етнічних спільнот. Відтак дамоклів меч Конституції та кримінального кодексу не висітиме над авторами законопроектів, якими передбачатимуться деякі пільги для окремих спільнот.

— А що це можуть бути за пільги?

— Приміром, пільги при оплаті оренди за приміщення під націонал ьно-культурні товариства, податкові пільги стосовно культурної, освітньої діяльності цих товариств, якщо вона не спрямована на отримання прибутку, стосовно доброчинної діяльності, якщо вона спрямована на підтримку мовно-культурного відродження етнічних спільнот тощо. Згідно з цим принципом одним з напрямів державної етнополітики Концепцією передбачається вжиття органами влади заходів посиленої підтримки щодо тих етнічних спільнот, чия ситуація потребує такої підтримки.

— У нашій розмові постійно вживаються терміни «етнічні спільноти», «національна більшість», «національні меншини». А як бути з окремими громадянами? Адже сучасне європейське право ґрунтується на пріоритетності індивідуальних прав над колективними.

— Дійсно, цей принцип постійно декларується як засадничий у житті європейської спільноти. І в цьому є сенс: людина не мусить бути кріпаком своєї спільноти, вона має мати право на вільну особисту етнічну, мовну, культурну, релігійну самоідентифікацію. Але не можна забувати, що попри всі декларації, цей принцип часто порушується в інтересах якщо не етнічної, то якоїсь іншої громади – комунальної, місцевої, національної. Приміром, чи буде уряд керуватися пріоритетністю приватного права на земельну ділянку, якщо вона опиняється в зоні майбутнього аеродрому, військової бази, морського порту тощо? Чи буде керуватися цим принципом муніципальна влада, якщо їй треба прокласти автобан, збудувати міст, стадіон тощо? Приватні власники мають право на відповідну компенсацію, але змушені підкоритися колективному інтересу.

— Чи не хочете ви сказати цими прикладами, що інтерес етнічного колективу має бути визнаний вищим за інтерес індивіда, а відтак у такому ж співвідношенні мають перебувати колективні та індивідуальні права?

— Цими прикладами я хотів сказати інше – що не може бути абсолютного пріоритету ані колективних, ані індивідуальних прав. Принцип, запропонований нашою Концепцією, полягає у паритетності обох видів права. Відповідно, метою державної етнополітики має бути гармонійне поєднання індивідуальних і групових національних інтересів і потреб з інтересами і потребами усього українського суспільства. Досягнута ця мета може бути шляхом забезпечення рівності етнічних спільнот і громадян, що до них належать, захисту їх від дискримінації і т.д.

— Але ж такий інтерес як рівність властивий насамперед індивіду, бо саме він відчуває на собі його порушення. Та й взагалі ООН 1948 року задекларувала загальні права саме людини, а 1992 – права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин.

— Ваше зауваження слушне. Але при цьому ООН задекларувала не тільки гідність та цінність людської особистості, а також і рівність великих і малих націй. Тобто, колективні інтереси і права усіх етнічних спільнот мають вважатися рівнозначними. Так само як індивід має право на життя, так само має право на життя й етнічна спільнота.

— Ви маєте на увазі її захист від ґеноциду?

— Насамперед це, але не тільки. Забезпечення права етнічної спільноти на життя – це заходи щодо збереження її як певної соціокультурної системи, а відтак усіх елементів, з яких ця система складається, – мови, культури, традицій, звичаїв, історичної пам’яті, етнічної самосвідомості тощо. Втрата кожною спільнотою будь-якого з цих елементів є кроком до втрати культурного розмаїття людства, яке, згадаймо, вважається його невід’ємною цінністю. Забезпечення права етнічної спільноти на життя має бути обов’язком держави.

Безумовно, ніхто не може бути присилуваний до певної етнічності, мови, культури, релігії. Кожна людина має право самостійно визначати свою національність, свої мовні і культурні потреби і домагатися їхнього забезпечення. Однак водночас ми маємо уникати спрощеного уявлення про процес етнічної самоідентифікації особи, нібито вона вискакує «як Пилип з конопель» з невідомо звідки взятою етнічною самосвідомістю і озирається у пошуках подібних до себе.

Майже завжди етнічна самоідентифікація особи відбувається в певному етносоціальному середовищі, яке має історичну тяглість і прагне збереження себе у майбутньому. Можна жити поза цим середовищем і, приміром, «носити Україну в серці». Але щоб Україна була у серці, вона має зберігатися у реаліях, у своїх мовно-культурних проявах, аби не настав час, коли серце опустіє. Те саме стосується не лише національної більшості, а й інших етнічних спільнот – корінних народів, національних меншин, етнічних груп. Саме у цьому сенсі наша Концепція наголошує на етнічних спільнотах як на об’єктах і суб’єктах етнополітичних відносин. Паритетність їхніх прав і прав індивідів передбачає, що деякі права, приміром, на інформаційний простір рідною мовою, на збереження історико-культурного чи природного середовища, можуть реалізовуватися у колективній формі, а деякі – на захист від дискримінації, на освіту рідною мовою – в індивідуальному порядку.

— А як же тоді бути із співвідношенням категорій «право» і «відповідальність», які вважаються невід’ємними одна від одної? Якщо визнавати колективні права, то слід визнати і колективну відповідальність. Остання ж вважається породженням тоталітарних режимів, які використовували її для виправдання злочинів проти цілих народів.

— У нашій концепції не йдеться про колективну відповідальність, але дозволю собі висловити власні міркування з цього приводу. Колективна відповідальність народу та його фізичне або кримінальне переслідування – це не синонімічні поняття, перше не тягне автоматичне друге. Колективна відповідальність визнається як одна із норм у стосунках між народами. Приміром, у заключних документах Потсдамської конференції 1945 року наголошувалося на необхідності переконати німецький народ, що він не може уникнути відповідальності за те, що він викликав на себе своїми діями під час війни.

А ці документи підписані крім тоталітарного вождя також і представниками демократичних урядів. Почуття моральної відповідальності супроводжувало і продовжує супроводжувати і воєнні, і повоєнні покоління німців. Воно проявилося й у вчинку Віллі Брандта, який від імені свого народу став на коліна перед пам’ятником жертвам нацизму, хоча сам був переслідуваний ним, і у виплатах остарбайтерам, і у законодавстві, яке забороняє заперечення Голокосту. Крім моральної, колективна відповідальність може бути економічною у вигляді санкцій, або політичною у вигляді виключення країни з міжнародної організації. Інша справа, що колективна відповідальність народу мусить бути переконливо доведеною, а крім того, вона не повинна тягти за собою кримінальне або фізичне переслідування і його самого, і конкретних осіб, що до нього належать. Такі дії самі мають вважатися злочином.

Отже, якщо ми визнаємо категорію колективної відповідальності, то тим самим знімаємо теоретичну перешкоду на шляху визнання категорії колективних прав. Тобто, можемо впевнено обговорювати характер відносин між колективними та індивідуальними правами. На нашу думку, ці відносини мають бути паритетними. В цьому ми вбачаємо запоруку гармонійного і раціонально-прагматичного законодавства, яким має керуватися держава при здійсненні етнонаціональної політики.

Розмовляли Наталія Непийвода
і Тетяна Хорунжа.