ЗНОВУ ПРО ПАРИЖ
Олесь ІЛЬЧЕНКО
(спеціально для «Форуму націй»)
 |
«Знову про Париж звучить на кшталт: «знову про кохання». Але це не кохання, не любов. Буття в цьому місті, побут, існування в ньому і є, мабуть, справжнім життям, на відміну від інших великих і малих міст. Чому? Хто зна... Пояснити це неможливо.
Я люблю стояти на дерев’яному пішохідному мості, дивитися на Сену, на острів Сіте, на Нотр-Дам, думати «ні про що». На невеликих клаптиках насипних піщаних пляжів уздовж річки, під її берегами, давно закутими в граніт, влітку засмагають парижани. Пальми, які завзято ростуть у великих діжах, кидають легеньку тінь на цих екстремалів обох статей. І це Париж? Мабуть що ні. Це так, для туристів... Насправді слід пожити подалі від центральних бульварів, милих старих вуличок, як знаменита Муфтар, де ще зберігся автентичний дух цього міста. Там, на відстані від туристичних принад, серед одноманітних будинків, єдина, крім тебе, біла людина вранці несе шість чи вісім довгих місцевих батонів з ближньої хлібної крамнички. Навіщо людині стільки? Сім’я велика? |
І про що вона так зосереджено думає? А тим часом всі темношкірі мешканці цього району дивляться на тебе, як на прибульця з інших світів. Та я ж і є прибулець, хлопці... Просто живу тут. Тимчасово. А на цілий день їду в центр міста, дивитися «справжній Париж», той, що для таких, як я. Це ви проникаєте в метро без квитків, мало не ламаючи турнікети, а я взяв проїздний на всі дні мого тутешнього і позачасового, нереального буття.
 |
Поза часом. Так. Ти тут гість, а місто вічне. Ти ходиш, роззявивши рота і раптово впізнаєш не бачене ніколи раніше. Ось сірий «казьонний» будинок, набережна Орфевр... Привіт від Меґре! Бульвар Капуцинів.
Вулиця Монпарнас, 19. Кіно. Реаліті-шоу. Такого не може бути – суцільні штампи, заяложені назви: центр Помпіду, пляс де ля Конкорд, кафе Максим, бульвар Сен-Жермен (тут взимку я купував гарячі смажені каштани у продавця-італійця), Шанз Елізі – Єлисейські Поля з розкішними магазинами, із головним офісом Луї Віттон... |
|
Все справжнє, навіть буденне. Хоча виглядає і звучить, мов красива літературно-культурологічна вигадка...
Так, і платани на бульварах, і нескінченні ряди вуличних столиків біля кафе і ресторанів. Все, як годиться.
Але десь тут, неподалік, в цих місцях, має бути знаменитий «Куполь». Повинен же я, як і всі літератори Європи, хоч раз посидіти в кафе-легенді.
Запитувати у перехожих незручно, та й не заведено... Раптом, піднявши погляд на вивіску над головою, розумієш, що стоїш саме під благословенною ресторацією.
Не дивуйтесь, коли в якогось офіціанта будуть великі труднощі з англійською мовою. Таке в Парижі трапляється часто. Підозрюю – вони не те що не знають її, але не хочуть знати. Бог з вами – втрачаєте ж свої гроші.
Замовлю просто традиційний цибулевий суп, тарілку сирів, фуа-гра... А вино яке ви рекомендуєте? Червоне? Одне з видів бордо 2005 року? О'кей. Мерсі боку! Нарешті, все з'ясували, і тут офіціант, принісши замовлення, по-змовницькому говорить, усупереч англо-французькому контексту: «Бітте!» Слід розуміти: «Маско, я тебе знаю!». Мовляв, не слід зображувати англійську вимову! Я, виявляється, звичайний шваб, прусак і взагалі якийсь берлінер цайтунг! |
|
І чому мене в Європі скрізь мають за німця? Я й пиво не замовляв... Треба ще раз глянути в дзеркало. Можливо, вираз обличчя зраджує, коли дивишся на п’яничку, що лежить на траві Люксембузького саду, або на зачинений туалет (за розкладом – має працювати!), чи на пішоходів, які дружно прямують через вулицю під червоне світло... В Німеччині таке побачити важко, якщо взагалі можливо. Так непомітно і стаєш німцем...
Порівнюючи з минулими візитами до Парижа в центрі міста поменшало, принаймні візуально, мусульман. Трапляються лише поодинокі жінки в хустках.
Після відомих бунтів і підпалів авт, вони немов зачаїлися у своїх кварталах. Зате негрів – більш ніж досить. Майбутнє Європи? Вони тиняються вечорами, явно не знаючи, чим зайнятися. Деякі навпаки, виявляють нав’язливий і неприємний інтерес до туристів-одинаків. Не беріть нічого з їхніх рук! Вас запросто можуть втягнути в якусь неприємну справу з наркотиками чи краденими речами.
Просто гуляйте містом! Насолоджуйтесь його будинками, на балконах яких, крім квітів ви не побачите жодної коробки чи подібного мотлоху. Дивуйтеся запаркованим авто – вони стоять так щільно, що, здається, вже ніколи не прорвуть блокаду сусідніх.
Сходіть, нарешті до музею д’Орсе. Це політ, естетика в чистому вигляді – епоха «модерну», «арт-нуво». Скульптура, меблі, скло, живопис. Але головне, звичайно, – картини імпресіоністів. Щемке відчуття щастя від споглядання їх. Варто було долати такий шлях, їй-богу...
Ви згадаєте, звичайно й про Лувр. Але осягти його неможливо. В цьому мега-музеї всі ходять протоптаними доріжками, і всі вказівники чомусь твердять: «Мона Ліза там». Суцільний код Дена Брауна. Так, Джоконда. Потрясіння. Але ж крім цієї дами – Ніка Самофракійська, Венера Мілоська... І взагалі – стільки всього!!! Боже, як же вони це зібрали, звезли, облаштували? Культурологічний шок, як називається.
А ти продовжуєш мандрівку Парижем: мечеть, російська церква, гарний пам’ятник Тарасові Шевченку і неподалік – українська церква. В Парижі є все? Мабуть що так.
Увечері теплого дня варто піти на пагорби Монмартра. Тихцем пити вино, узяте із собою, дивитися на місто внизу, відзначати слово «мулен», яке повторюється у безлічі назв... Гора, вітер, млини – реальні й уявні. Все правда. І «Мулен Руж», несподівано невеликий і затишний. Хоча, до слова, «Лідо» більш розкішний заклад.
Втім, все одно, Париж охопити, обходити, осягнути неможливо. Щоб здійснити цей задум, і до того ж розгадати таємницю привабливості міста на Сені, в ньому слід просто пожити. Скільки? Ну хоча б рік... А, можливо, все життя. Справжнє життя.
|
