СТАН ВІТЧИЗНЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА, ЩО РЕГУЛЮЄ ЕТНОПОЛІТИЧНУ СФЕРУ, ПРОСТО ГАНЕБНИЙ

Наталія БЕЛІЦЕР, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика

— Чи залишаються в умовах зростаючої ґлобалізації такими ж важливими, як і раніше, питання етнічної самоідентифікації, збереження етнічної самобутності? — Саме ґлобалізація створює такі умови, коли проблема власної етнокультурної ідентичності, як індивідуальної, так і на рівні спільноти, набуває набагато більшого значення, ніж до цих викликів сучасної цивілізації, своєрідною відповіддю на які є посилений інтерес і пошуки власної ідентичності – етнічної й етнокультурної.

— Багато років в нашій колишній країні культивувалася «дружба народів», нині натомість з’явився термін «толерантність». Чи є це поняття адекватним «дружбі народів», чи воно наповнене новим змістом?

— По-перше, хочу зазначити, що, як усе в Радянському Союзі, так і цей термін, і все, що його оточувало – було фальшивим фасадом для явищ, яких ніколи не існувало. Фактично існувала прихована ворожнеча, яку тримали в рамках, і не більше.
Сучасний термін «толерантність» в українському перекладі – не зовсім те, що «tolerens», і він не відбиває тієї атмосфери, яку, на мою думку, дуже бажано створювати у спілкуванні, з одного боку, на рівні – більшість – меншини, з другого – меншин між собою. Замість першого і другого термінів я вважала б за краще запровадити таке поняття, як «солідарність» – розуміння того, що проблеми кожної спільноти, на перший погляд, начебто її власні, мають багато спільного. Адже, щоб досягти якоїсь мети набагато краще діяти не відокремленими групами чи спільнотами, а свідомо шукати підтримки у інших. Це стосується як більшості, так і меншин.

— Що характеризує українську модель міжетнічних відносин і які чинники працюють в Україні на об’єднання представників різних національностей, а які – на роз’єднання?

— Щодо цього я, мабуть, обережний оптиміст. Мені подобається сам дух української ментальності. Ще з радянських часів він для мене був втілений в особах тих, кого вважали українськими націоналістами, яких переслідували і карали саме за український націоналізм. Це люди не просто високого рівня духовності. Націоналісти – це люди, які усвідомлюють власну етнокультурну особливість і тому здатні оцінити іншу особистість, спільноту й ідентичність. Це повна протилежність тому, що вкладалось у поняття «націоналізм» і «радянський інтернаціоналізм». Ці люди пройшли крізь суворі випробування, значною мірою зберігши моральний авторитет у суспільстві.

— Ви не перебільшуєте щодо суспільства?

— Можливо й перебільшую, але погодьтеся, що моральний авторитет, наприклад, Мирослава Мариновича і Євгена Сверстюка є дійсно дуже високим. Пересічна людина, навіть якщо вона не згодна з ними, не може не відчувати величі їхнього духу і морального авторитету. А саме вони є носіями моделі міжетнічних відносин, що є найпривабливішою не стільки і не тільки на абстрактно-науково-теоретичному рівні, як у практичній реалізації.
Як експерт я змушена відстежувати всі проблеми і динаміку розвитку міжетнічних відносин в сусідній Росії. Відтак зауважу, що при не вирішенні багатьох проблем і проявах ксенофобії, що мають місце в Україні, російський розвиток подій мене жахає. Нормальну людину не може не жахати стрімке і безкарне зростання не просто ксенофобії, а справді расизму й етнічної ненависті, про яку свідчить статистика вбивств саме на етнічному ґрунті. І оскільки російські впливи є найбільшими у Криму, то там ситуацію теж намагаються загострювати за дуже небезпечним напрямом. І навіть там, де її вдається стримати, це виглядає загрозливо. Відтак суспільство не може бути байдужим, а офіційні урядові структури не можуть себе заспокоювати тим, що у нас немає етнічних конфліктів, немає антисемітизму, ксенофобії. Є! Все є. І часом динаміка виглядає доволі неґативно, і це мусить мати серйозний вплив на суспільство. І якщо це одна з небагатьох сфер, де Україні є чим пишатися, то така позиція уряду насторожує.
У Комітет з расової дискримінації ООН було надіслано офіційний звіт, в якому відтворювалася аж надто позитивна ситуація. І відповідь на нього була жорстко критичною. Її, до речі, не оприлюднили, а отже, в цій політиці, як і раніше, немає ніякої прозорості, свідомої стратеґії, натомість спостерігаємо самозаспокоєння, яке є небезпечним і для держави, і для суспільства, і для спільнот, і для окремих осіб, які належать як до цих спільнот, так і більшості.

— А наскільки реальною є можливість національних меншин стати одним із засновників української політичної нації? Наскільки готові до цього власне українці і національні меншини? І в чому суть «свідомої державної політики», якщо не прийнято Концепції державної етнонаціональної політики?

— Мені більше до вподоби термін «громадянська нація». Щодо готовності, то я бачу її як мету, як перспективу. Коротко-, середньо- чи довгостроковою вона буде – важко відповісти однозначно. Доки не будуть подолані певні наслідки тривалого періоду перебування в тих умовах, в яких жили і українська більшість, і українські національні меншини, цей проект реалізувати важко. Українці мають відчути, що повністю відновлено чи створено умови для відродження їхньої власної мови, культури, всього того, що пов’язано з поняттям державотворчої нації. Доки цей процес не буде якщо не повністю завершеним, то принаймні незворотнім, і цього не відчує на собі переважна більшість українців, до того моменту виправдати те, що на ці програми, на цю свідому політику не звертають уваги, її зневажають, кошти на відродження української культури виділяються мізерні, то свідома, правильна, сучасна цивілізована політика підтримки меншин і їхньої культури буде наражатися на може не дуже відвертий, але внутрішній спротив.
Для гармонійного співіснування різних ідентичностей треба було б збалансувати цей процес, взявши до уваги його головні складові. Це, мені здається, мало б стати необхідною передумовою і головним напрямом стратеґії держави в галузі міжетнічних відносин.

— Яким, за вашими спостереженнями, є співвідношення громадянського й етнічного у свідомості громадян України і що є переважаючим?

— Особливо у східних реґіонах бракує етнічної свідомості, відповідно це тісно корелюється з відсутністю громадянської свідомості, тобто належності до етносу українського, а отже – до спільного громадянства спільної держави. І цього бракує не просто в свідомості етнічних росіян. Це результат сильнішої і більш вкоріненої радянської спадщини. У людини, яку ми називаємо «совком», відсутні, як правило, обидва компоненти. Ці поняття не просто протистоять одне одному, тобто, або етнічна ідентичність, або – громадянська, або етнічна нація – або громадянська. Насправді вони, принаймні теоретично, гармонійно поєднують різні аспекти суспільної, індивідуальної і державної ідентичності. Безумовно вони могли б посилювати одне одного і давати міцне підґрунтя для розвитку тих процесів, які б відповідали європейському баченню відносин: всі різні – всі рівні. Зберегти всі мови, культури, ідентичності – це найбільше надбання для Європи, і Україна могла б безболісно йти цим шляхом, демонструючи решті Європи, що це є наші власні цінності, це наше власне бачення, і ми впевнено йдемо цим шляхом. Але це слід усвідомлювати.

— Як на реґіональному рівні використовувати етнічний чинник при формуванні органів влади, проведенні політики місцевих органів влади, особливо в місцях компактного проживання?

— Я вважаю що в місцях компактного проживання, де є збереженою і поцінованою етнічна, мовна і культурна ідентичність, це має враховуватися безумовно. Про це не варто дискутувати. Сталі усвідомлені спільноти мають бути представлені в усіх органах влади, принаймні пропорційно до своєї частки в населенні. Для цього мусять існувати чіткі законодавчі механізми. Тобто, щоб це було не просто побажання, але здійснення – яким чином? імплементація – яким механізмом? В Європі на рівні національного законодавства існують квоти, діють механізми національно-культурної автономії. Треба їх знати, і якщо не прямолінійно запозичити, то принаймні вивчити досвід. В цьому питанні існує ще не подолана пострадянська ситуація, коли потужні етнічні спільноти не мають розуміння того, що їм треба зберігати власну ідентичність, окремішні цінності порівняно із загалом: це свідчення того, що процес навіть не русифікації, а совєтизації зайшов надто далеко.
Слід диференціювати реальне становище, динаміку процесів і зрозуміти, чого хоче сама громада. А для з’ясування того, чого хоче сама громада, є спеціальні механізми. Бо існує велика спокуса у якоїсь однієї організації, що має підтримку, в тому числі фінансову, перебирати на себе право говорити від усієї громади. Це небезпечне і нічим не виправдане бажання, а часто такі зусилля викликають дуже позитивний відгук у владних структурах: з однією організацією значно легше домовитися і видавати домовленості за позицію всієї спільноти. Цьому слід протистояти. Наприклад, в молдовському законодавстві є норма про те, що жодна організація національної меншини не має права виступати від імені всієї етнічної спільноти.

— Ви відстежували намагання використати етнічності в боротьбі за вплив і привілеї у суспільстві?

— У місцях компактного проживання є намагання використати етнічність, особливо національними меншинами, у яких є національна держава. Можна використати на свою користь підтримку, фінансові ресурси, прикордонне співробітництво, яке за всіма європейськими правилами гри полегшує такі контакти, в тому числі перетин кордонів. Але в чистому вигляді і в загальнонаціональному масштабі я не ризикнула б назвати такий чинник реальним і таким, що впливає на загальноукраїнську ситуацію.

— Які, інтереси національних меншин, на ваш погляд, є пріоритетними – соціально-економічні, політичні чи ентнокультурні?

— Ми навіть у самому запитанні намагаємося створити спрощену картину. Немає загальної схеми поведінки, цілей, стереотипів, які можна було б поширити на всі меншини. Вони перебувають в абсолютно різному становищі – за кількістю, якістю, розвиненістю, за рівнем ідентичності й бажанням зберегти її. Це зумовлює стратеґію і тактику лідерів національних меншин, їхніх громадських організацій, загального руху тощо.
Ну порівняйте те, чого намагаються домогтися, наприклад, єврейська, угорська, румунська національні громади і менш численні, такі, що мають дуже складні проблеми, пов’язані з подвійною ідентичністю, приміром, молдавська порівняно з румунською, чи найбільша меншина – російська. Немає загальної схеми того, чого хочуть національні меншини України. На жаль, це допоки дуже широкий спектр, і кожний окремий випадок слід розглядати окремо.

— Як ви оцінюєте стан вітчизняного законодавства, що регулює етнополітичну сферу, і його перспективи?

— Я оцінюю його стан як дуже поганий. Це просто ганьба. Закон «Про національні меншини» (1992 р.), який і досі вихваляють як найліберальніший у Європі, був хороший лише тим, що виявився чи не першим у Європі. Це було прогресивне явище, оскільки показало намір держави щодо того, як вона хоче ставитися до своїх меншин. Але згадаймо, це було до вступу України до Ради Європи, прийняття Рамкової конвенції про захист національних меншин, до ратифікації великої кількості двосторонніх угод. Це архаїчний документ. Він мав би зараз мати тільки історичне значення, попри те, що низку положень так ніколи й не було вироблено.

Друге, про що ми завжди кажемо – немає стратеґії, немає державної політики і насамперед тому, що відсутня концепція етнонаціональної політики України. Її почали розробляти 1993 р., коли згідно з законом про національні меншини було створено (на той час) міністерство, що опікувалося проблемами меншин. Зараз існує більше десятка варіантів і версій концепції, підготовлених абсолютно різними за поглядами авторами і структурами. Але жодна з них ще не розглядалася парламентом. То про яке законодавство і державну політику можна казати, коли неусталений навіть термінологічний апарат, визначення того, чим є в українському контексті національна меншина, чим вона відрізняється від етнічної групи, від етнічної меншини, іміґрантських спільнот, нових іміґрантів. Цього немає, оскільки розпорошені за різними законодавчими актами статті і положення, що стосуються міжетнічних відносин етнічних або національних меншин, не узгоджуються між собою, суперечать одна одній. Відтак загальний стан законодавства цілком незадовільний.
Яскравим прикладом цього є і досі відсутній чіткий антидискримінаційний закон. Ви знаєте про дуже неуспішну спробу його підготовки за фінансової підтримки з-за кордону (Європейський центр ромів) і депутатської – пана Миговича. Він отримав суто неґативну оцінку громадських організацій і незалежних експертів, серед яких були і ми з вами.

Усім новим версіям нового закону про національні меншини бракує знання і розуміння сучасних європейських підходів до дискримінаційного законодавства, національно-культурної автономії і власне національних меншин. Тоді давайте вивчимо досвід тих наших сусідів, що стали членами Європейського Союзу і досить комфортно себе там почувають. Як вони йшли до цього? А це непростий шлях, адже згідно з Копенгагенськими критеріями необхідно забезпечити права національних меншин, гармонізувати законодавство. Їхні стартові позиції були значно гіршими, ніж в Україні. Угорські, румунські, трансільванські проблеми були складними, а ромські – жахливими. Їх й досі не вирішено остаточно, проте насильство, аґресивність щодо ромів і ромів у відповідь були подолані, і ці відносини нині знаходяться на значно вищому рівні, ніж в Україні.

Бажання вступити в Євросоюз і суперзусилля, щоб забезпечити цей шлях, привели до подолання різких неґативів у сфері міжетнічних відносин і реформування законодавства, створення потужної законодавчої бази, в тому числі застосування покарання за те, що підпадає під уявлення як про пряму так і непряму дискримінації. У нас багато з цих питань невідомі не лише депутатському корпусу, а й деяким експертам.

Розмовляла Тетяна Хорунжа
dialogs.org.ua