КІЛЬКА СЛІВ ДО ДНЯ БІЖЕНЦЯ

Олена МАЛИНОВСЬКА, доктор наук з державного управління

«Прибульця не утискай і не пригноблюй його,
бо самі були ви прибульцями в землі
Єгипетській»
(Старий Завіт)

Дивним чином переплелися дати, які ми відзначаємо у двадцяті числа червня. Річниця нападу фашистької Німеччини, день Конституції України, День біженця, що відзначається 20 червня під егідою ООН. Різні події, і все ж таки, пов’язані між собою. Асоціація між світовою війною і проблемою біженців очевидна. На момент її закінчення, за оцінками, лише в Європі знаходилося близько 40 млн. переміщених осіб. На першій сесії Організації Об’єднаних Націй 1946 р. питання повернення біженців розглядалося як одне з основних. Розробивши цілу низку документів, спрямованих на захист прав людини, ООН визначила право на притулок серед найважливіших людських прав.

Прагнучи до «створення такого світу, в якому люди будуть вільні від страху та злиднів», статтею 14-ю Загальної Декларації прав людини міжнародне співтовариство погодилося, що «кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком». У розвиток цього положення було прийнято Конвенцію ООН 1951 р. про статус біженців, що стала одним з перших документів, спрямованих на перетворення виголошених у Декларації ідеалів на обов’язкові міжнародно-правові норми.

Конвенція узагальнила попередні міжнародні домовленості щодо допомоги біженцям і надала звичаєвим нормам універсального значення. Важливо є те, що її першою статтею до міжнародного права було запроваджено визначення біженця, тобто особи, «яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань перебуває поза країною своєї громадянської належності і не може користуватися захистом цієї країни».

Конвенція, разом із Статутом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), спеціалізованої установи Об’єднаних Націй, що розпочала свою діяльність з 1 січня 1951 р., становлять підвалини міжнародного права щодо біженців. У Статуті зазначено, що УВКБ – це неполітична установа, діяльність якої має соціальний і гуманітарний характер. Її завдання – забезпечення міжнародного захисту біженців під егідою ООН.

На момент утворення УВКБ отримало трирічний мандат. Проте, на жаль, проблему біженців у світі не вдалося вирішити ні за три, ні за тридцять років. Якщо на початку 1950-х рр. підмандатними УВКБ вважалися 1 млн. осіб, то на початку 1980-х рр. у світі було вже 8 млн. біженців, 1991 р. цей показник сягнув майже 17 млн., 1995 р. – досяг максимальної величини 27 млн. Наприкінці 1990-х рр. кількість біженців дещо зменшилася, проте 2005 р. вона все ще становила понад 20 млн. осіб. Жоден континент не вільний від проблеми біженців. Найгостріше вона стоїть в Африці, найчисленнішим національним контингентом біженців були афганці – на початку 1990-х рр. 6,3 млн., майже третина населення. Найбільша повоєнна хвиля біженців в Європі була пов’язана з війною у колишній Югославії – понад 1 млн. осіб.

На сьогодні Конвенцію, а також Протокол до неї 1967 р. підписали понад 140 країн світу. Україна стала стороною Конвенції у січні 2002 р. Цим було виконано відповідну норму Конституції України, яка проголосила найвищою соціальною цінністю життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку людини. Крім того, у статті 26-й Конституції зазначається, що іноземцеві може бути надано притулок в Україні.

Впродовж періоду незалежності Україна неодноразово стикалася з проблемою біженців. Перші шукачі притулку з’явилися тут наприкінці 1980-х рр. внаслідок міжнаціональних сутичок у Закавказзі, Карабахського конфлікту. 1990 р. після подій у Ферганській долині Узбекистану прибули кілька тисяч турків-месхетинців. Найбільший приплив біженців був пов’язаний з бойовими діями у Придністров’ї. Влітку 1992 р. залишили зону конфлікту і перейшли на українську територію майже 62 тис. осіб, третину з них становили діти.
У наступні роки Україна приймала також біженців з інших «гарячих» точок колишнього СРСР – Абхазії (близько 3 тис. офіційно зареєстрованих біженців), Чечні (понад 2 тис.). Прибували в Україну також біженці з охопленого громадянською війною Таджикистану.

На жаль, учасниками вимушених переселень, тобто фактично біженцями, за оцінками, можна вважати від 5 до 10 відсотків імміґрантів із пострадянських держав у перші роки після розпаду СРСР.
Таким чином на початку 1990-х рр. Україна прийняла від 70 до 130 тис. біженців. Більшість з них були етніч-ними українцями, значна кількість – росіянами. Приблизно чверть становили вірмени. Прибували вони передусім з Вірменії, Азербайджану, Абхазії, Таджикистану. Переважно це були вихідці з України, члени змішаних сімей або особи, які певним чином були пов’язані з нашою державою – колись навчалися тут, служили в армії або працювали, мали родичів чи знайомих.

З початку 1990-х рр. шукали притулку в Україні також біженці з різних країн Африки, Південно-Східної Азії, Ближнього та Середнього Сходу. Частина з них прибула до країни нещодавно, переважно це були афганці, частина – проживали тут роками. Останні – колишні студенти або робітники з-за кордону, які через різні причини, передовсім політичні, не бажали або не могли повернутися на батьківщину.

Таким чином, після здобуття незалежності Україна перетворилася із країни, що роками постачала біженців на Захід, у державу, що надає притулок іноземцям, які під загрозою переслідувань змушені залишити батьківщину.
Враховуючи актуальність проблеми уже в грудні 1993 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про біженців». На його виконання почали функціонувати центральний орган виконавчої влади у справах національностей та міґрації й органи міграційної служби на місцях, розпочалася процедура розгляду заяв шукачів притулку і надання їм статусу біженця в Україні.

Прийняття Закону було значним кроком на шляху законодавчого забезпечення прав людини. Разом з тим, його реалізація висвітлила цілу низку законодавчих недоліків і прогалин, що потребували усунення. Тому 2001 р. було прийнято нову, детальнішу редакцію Закону, де досягнуто відповідності вимогам Конвенції ООН 1951 р. про статус біженців.

Упродовж імплементації законодавства України про біженців до органів міґраційної служби звернулися із колопотаннями про надання притулку понад 10 тис. іноземців (разом з дітьми).
Сьогодні в Україні проживає близько 2,5 тис. біженців. Серед них вихідці з майже 40 країн Азії, Африки, Європи. Найбільший відсоток завжди складали громадяни Афганістану, проте з часом він поступово зменшувався. Найчисельніші громади біженців проживають у Києві та Одесі. Певна їх кількість мешкають у Харкові, Львові, деяких інших містах.

Таким чином, чисельність біженців в Україні незначна для того, щоб впливати на кількісний та національний склад населення країни (впродовж 2005 р., наприклад, статус отримали лише 37 іноземців). Разом з тим, присутність цієї категорії осіб позначається на суспільно-політичному кліматі, насамперед у сфері міжнаціональних відносин, виховання міжетнічної толерантності, поваги до прав людини.

На жаль, треба визнати, що надання допомоги біженцям в Україні на сьогодні все ще фактично обмежується їхньою леґалізацією та документуванням. Практично відсутня матеріальна підтримка, не набуло системного характеру сприяння працевлаштуванню. Хоч значна частина біженців мають високий рівень освіти та фахової підготовки, основне джерело їхніх доходів – ринкова торгівля. Як свідчать соціологічні опитування, відсутність пристойної роботи, про роботу за спеціальністю, даремно й говорити, є основною проблемою, на якій наголошують біженці. Гостро стоїть також проблема житла. Існує лише один пункт тимчасового розміщення біженців в Одеській області, де строк перебування обмежується трьома місяцями. В цілому ж біженці повинні наймати житло самотужки.

Треба зазначити, що і юридичні питання у цій сфері до кінця не вирішені. У найбільш скрутному і невизначеному становищі знаходяться ті шукачі притулку, кому у наданні статусу відмовлено, тобто визнано такими, які не підпадають під дію Конвенції 1951 р. Разом з тим, у відповідь на виклики часу більшість країн надає захист не лише так званим конвенційним біженцям, але й жертвам воєнних конфліктів, тим, комуів разі повернення на батьківщину загрожують тортури чи смертна кара. До них застосовують так звані субсидіарні, тобто додаткові форми захисту відповідно до Європейської конвенції про основні права і свободи людини. Хоча Україна є стороною цієї конвенції з 1997 р., національне законодавство поки що нічого подібного не передбачає, хоча відповідні законопроекти розроблялися.

На жаль, із численними проблемами стикаються також визнані біженці. Навіть набувши статус і визначені законодавством права, вони залишаються найбільш незахищеною категорією населення, потребують постійної опіки з боку держави щодо забезпечення реалізації декларованих прав.
Це потрібно не лише біженцям, це потрібно Україні.

По-перше, у правовій державі, де поважаються права людини, не може бути винятку для жодного з фундаментальних людських прав, у тому числі і права на притулок, не допустимо невиконання жодного закону чи міжнародного зобов’язання.
По-друге, з цілком прагматичних міркувань українське суспільство не зацікавлене у марґіналізації біженців, витісненні їх на периферію суспільства, на «чорний ринок» праці, у «тіньовий» бізнес, тим більше у кримінальну сферу. Навпаки, інтереси України полягають у щонайшвидшому створенні умов, за яких біженці перетворяться на повноцінних членів суспільства.

У цьому зв’язку доречно згадати слова багаторічного Верховного Комісара ООН у справах біженців пані Садако Огата з її промови, виголошеної у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка у вересні 1997 р.: «Біженці можуть стати цінним надбанням країни, яка дала їм притулок.
Я завжди нагадую своїм слухачам, що Альберт Ейнштейн був біженцем. І такими були мільйони інших не менш відомих людей впродовж світової історії. Серед біженців в Україні, поза сумнівом, є багато таких, хто може збагатити багатонаціональну тканину суспільства, яка є характерною для цієї країни вже впродовж багатьох століть, і хто може зробити свій внесок у її майбутнє процвітання».