ВІЙНА, ІМПЕРІЯ, НАРОДИ

Олександр МАЙБОРОДА, доктор історичних наук, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

Друга світова війна традиційно вважається зіткненням демократії і тоталітаризму. А вразливість цієї концептуальної парадиґми, яка випливає з участі в антигітлерівській коаліції тоталітарного Радянського Союзу, компенсується млявим поясненням – мовляв, це була історична ситуативна випадковість, вимушена втрата демократією своєї цноти заради шляхетної мети – врятування світу від брунатної пошесті.

Теза про неприродність альянсу між Сталіним, Рузвельтом і Черчілем може виглядати не такою вже й переконливою, якщо оцінювати головних учасників війни не лише за характером внутрішньополітичного устрою. За цим критерієм СРСР був без сумніву антиподичним і Сполученим Штатам, і Великій Британії. Але була між ними і спільна риса, до того ж притаманна і ще одному переможцеві – Франції, і їхнім ворогам – Німеччині та Японії. Усі шість держав були імперіями – або юридично формальними (Велика Британія, Японія), або фактичними (СРСР, Франція, «Третій райх»), або, як США, розпочинали рух за утвердження себе світовою імперією. Якщо ідентифікувати провідних держав-учасниць Другої світової війни за критерієм «імперськості», то ця світова бійня, як і її попередниця, була імперіалістичною.

Ініційовані країнами-метрополіями імперіаліс-тичні війни затягують у свій вир десятки народів, стаючи кривавим інтернаціоналом, в якому інтереси більшості його учасників підпорядковані ґлобальним інтересам не так самих імперських націй, як правлячих ними режимів. Імперіалістичні війни, як правило, є масштабними, вони змітають цілі країни, розвіюють по світу (фронтах, притулках, місцях вигнань) мільйони людей, відриваючи їх від сімей і близького культурного середовища, руйнують їхні мрії і сподівання. Водночас війни зводять народи, знайомлять людей, які за мирних умов не побачили б один одного, спонукають до нового життєвого вибору з новими надіями і мріями. Інша справа, що нове життя затьмарюється надто великою ціною, сплаченою за нього.

Приміром, саме в хаосі війни, що її вела радянська імперія, зустрілися офіцер-українець і дочка донського козака, які започаткували нову сім'ю і дали життя авторові цих рядків. Та були й інші долі – тих, хто не повернувся з бою, кого клали обличчям донизу по ярах, кого скидали у шурф або викидали з «теплушок» мертвими на шляху до місця депортації.

Тема «імперія і народи у війні» безкінечна і безкінечно болісна. Болісна історичною пам'яттю, взаємними образами і підозрами народів, невідновленою справедливістю, різночитанням подій і протилежністю їхніх оцінок.

Війни і пам'ять про них мусять виконувати інтеґруючу функцію для населення країн. Адже спільне покладання жертв на спільний вівтар мусить єднати різні мови й релігії. Аля ця здатність воєнної пам'яті не всесильна і не вічна. Намагання радянського керівництва зміцнити у такий спосіб єдність народів СРСР виявилася, зрештою, безрезультатною. І це при тому, що тема війни всіляко заохочувалася серед літераторів, художників, кіномитців, що ювілеї перемоги відзначалися з пишністю і розмахом, що мілітаристський культ насаджувався від початкових класів школи. Виявилося, що пам'яттю про війну не можна компенсувати економічний застій і низький рівень життя.

Разом з тим, не можна заперечити, що інтеґраційні зусилля радянської пропаганди справили певний ефект на свідомість значної кількості людей, особливо старших поколінь, які виявляють ностальґію за спільною перемогою в найкровопролитнішій із воєн. Але в суспільствах незалежних країн воєнна пам'ять дедалі більше виконує дезінтеґративну функцію, ще сильніше загострює ті питання, які роблять тему війни надзвичайно провокативною.

Багато таких питань і в Україні. Вони торкаються кожного українця незалежно від його етнічної приналежності. По-перше, тому що війна не обійшла жодної етнічної спільноти країни. По-друге, тому що полемічні питання війни досі розколюють суспільство. Від досягнення єдиного погляду на ці питання значною мірою залежатиме утвердження спільної історичної пам'яті співгромадян – обов'язкового і чи не найважливішого атрибуту солідарної поліетнічної нації.

Поширеною є думка, що правда війни доступна лише її учасникам. Це, мабуть, дійсно так, коли йдеться про воєнне повсякдення. Однак «большое видится на расстоянии». Власний погляд на війну мають вже і наступні покоління – і професійні історики, і публіцисти, і письменники, і звичайні люди. Здебільшого з війною вони знайомі через розповіді рідних і близьких, які пережили ті часи. На їхніх оповідях кожен творить своє батальне полотно і на них як на найбільших авторитетів посилається в суперечках, що ятрять суспільство, здіймаючи в ньому хвилі емоційного несприйняття будь-якої з точок зору, що суперечать змальованій власною уявою картині.

Не обтяжений претензіями на оригінальність, автор цієї публікації вважає себе в праві вдатися до такого ж банального прийому. Зрештою, кожен епізод війни цінний своєю інформативною стороною і дає поживу для роздумів, сумнівів та умовиводів.
Друга світова війна, а в українському конкретному випадку – війна між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом, як вже було сказано, торкнулася всіх національностей, що проживали на території України. Разом з тим, найполемічніші питання особливо і насамперед торкаються найбільшої спільноти – етнічних українців. І не дивно, що саме через цю спільноту з особливо виразною гостротою пролягла лінія розколу в баченні природи війни, її причин, самої її сутності.

Той факт, що в 1941 – 1944 рр. територія України була частиною загальної арени зіткнення нацистської і радянської імперій, останнім часом загострив полеміку навколо того, як правильно це зіткнення називати. Загалом у науці назви війнам прийнято давати, відштовхуючись від складу їхніх учасників, якщо цих учасників двоє. Відповідно двобій між СРСР і Німеччиною коректно називати Радянсько-німецькою війною. Крім того, додаткові особливості воєнних дій на українських етнічних землях – аґресія Угорщини проти новонародженої Карпатської України, «золотий вересень» 1939-го, опір з боку Української повстанської армії 1944 – 1954 рр. – виводять участь України у Другій світовій війні за рамки радянсько-німецького зіткнення. Названі обставини останнім часом використовуються для заперечення традиційної в радянській історіографії і в політичній традиції назви цього зіткнення – Велика вітчизняна війна радянського народу.

Нагадаємо, що цю назву було сконструйовано одним із комуністичних ідеологів О. Ярославським із подвійною метою. По-перше, вона мусила мобілізувати всі без винятку національності СРСР нав'язуванням їм пріоритетного значення загальносоюзних інтересів (а таким на той час було збереження держави) порівняно з інтересами місцевими. Адже без такого усвідомлення було б неможливо стимулювати серед народів, територіально віддалених від театру бойових дій , обов'язкову в часи війни мобілізацію всіх ресурсів, напруження фізичних і моральних сил. По-друге, ця назва мала підкреслити моральну й духовну перевагу жертви аґресії, якою формально виглядав СРСР, над нападником, а заодно ще раз утвердити населення країни в переконанні, що всі діяння, до яких їх закликає комуністична партія, несуть на собі печатку величі. Невідповідність назви «Велика вітчизняна війна» реальним методам, що застосовував для перемоги сталінський режим, дає повне право говорити, що з його боку ця назва була не більше, ніж ще одним засобом маніпуляції масовою свідомістю, звичайною спекуляцією патріотичним почуттям. І якщо підходити до цієї назви з такою міркою, то її заперечення виглядає справедливим.

Однак у цьому справедливому з науково-політологічних позицій запереченні не можна обминути такого питання: чому ця назва прижилася в народі, чому сприйняття її було і залишається щирим? І не тільки тими, хто пережив війну, а й їхніми нащадками. Може, відповідь допоможуть дати ті самі банальні сімейні оповіді.

Мій батько закінчив військове училище десь днів за десять до війни. Йому кортіло показатися перед рідними (може, і перед місцевими красунями) в офіцерській формі, а отримати її він міг тільки за місцем служби. Тож поїхав до частини, щоб отримати форму, прийняти свій кулеметний взвод, взяти відпустку і в усій офіцерській красі з'явитися в селі. А за кілька днів – війна. Рідні опинилися в окупації, і поки його малу батьківщину не звільнили, він нічого про них не знав. А коли встановив зв'язок, отримав таки звістки. Із чотирьох братів (крім нього), яких застала війна, трьох не стало. Матір доконав типовий в умовах окупації випадок. Поліцай із сусіднього села, видаючи себе за есесівця, вимагав у батька (мого діда) сала. Той відмовляв, сподіваючись, що схованку з продуктами здирця не знайде. Таки знайшов, поставив діда до стінки і навів зброю. Баба вибігла з хати, впала катові в ноги і, хрестячись, відмолила діда. Але серце не витримало. Ще одна звістка: молодшу сестру забрали на роботу до Німеччини. Друга сестра, щоб уникнути цього, роздобула якийсь препарат і ввела собі, щоб викликати серцебиття. Свого досягла, і медкомісія її забракувала. Але здоров'я було зруйноване (вона померла на початку 50-х років у дівоцтві). А тут ще і рідна хата згоріла: червоним, що звільняли село, здалося, що там німці, от і пустили запалювальну кулю під стріху. Разом з хатою згоріли фотографії і баби, і загиблих дядьків, так що ми, їхні онуки і племінники, навіть не знаємо, якими вони були. І чи можна було мати на тих бійців образу? Адже війна. І вони, і батько билися кожний за свою землю, за рідних, за все, що зветься вітчизною.

Або, що змусило мою матір у 17 років піти в медсанбат? Історія теж по-воєнному звичайна. Невеликий залізничний вузол, де вони жили, есесівці, відступаючи, спалили разом з оселями мешканців. Німець стояв з пістолетом у руці, не дозволяючи гасити вогонь. Сім'я з трьома дітьми залишилася без даху над головою. Які почуття, крім бажання зробити хоч якийсь внесок у захист вітчизни, могла викликати така ситуація?
Навмисно не називаю населених пунктів, де жили до війни мої батько і мати, бо таке було скрізь, де прокотилася війна. Доля їхніх родин не найкраща. Але і не найжахливіша. Страшно подумати, але вона була типовою. Щось подібне пережили майже всі, хто опинився в зоні бойових дій. А були ще сім'ї і села, яких знищили повністю, до останньої людини.

Як на мене, заперечення назви «Велика вітчизняна війна» скидається на боротьбу з примарами. Як сталінський ідеологічний конструкт її майже ніхто і так не сприймає. Як битва за свою землю і своїх близьких вона вкарбована в пам'ять народу саме як вітчизняна. А за масштабами, за лавиною народних страждань – як велика.

Заперечення назви «Велика вітчизняна війна» посилюється в міру того, як стають відомими дедалі більше фактів про вчинені в часи війни злочини сталінського режиму проти народів імперії, зокрема проти українського. Так трапилося, що героїчні перемоги Червоної армії географічно розширили сферу прикладання «професійних вмінь і навичок» беріївських орлів. Західна України на сталінський терор відповіла продовженням тієї вітчизняної війни, яку вона перед тим почала проти німецьких окупантів. На жаль, спроба галичан перетворити імперіалістичну війну на національно-визвольну, на вітчизняну в справжньому, українському розумінні цього слова, не знайшла в той час відгуку з боку більшості українців. Не вдаючись зараз до обговорення причин проімперського колабораціонізму більшості мого народу (надто їх багато, надто вони складні, надто неоднозначними були мотиви лояльності до сталінського режиму), обмежусь деякими думками з питання про так зване примирення між ветеранами Червоної армії та Української повстанської армії, про яке говорять на всіх рівнях.

Нагадаю основні претензії «червоноармійців»: УПА була під орудою Організації українських націоналістів, а та, мовляв, співробітничала з нацистським режимом; УПА збройно боролася з радянською владою, стріляла в спину червоним військам; УПА чинила терор проти цивільного населення. Контраргументи УПА: радянський режим ще раніше, до 1941 р., дав ще більший приклад співробітництва з нацистами; УПА боролася не з Червоною армією, а із загонами гебістів; терор проти мирного населення чинили перевдягнені у форму повстанців гебісти, щоб дискредитувати УПА в очах населення і позбавити її масової підтримки.

Очевидно, що кожна із сторін і надалі доводитиме власну правоту і залучатиме до дискусії тільки вигідні їй арґументи. Між тим, на різних етапах дружбу з Гітлером вели і Сталін, і Бандера, кожний виходячи із своїх інтересів і розрахунків. І той, і другий відчули на собі «дружні обійми» нацистського фюрера. Звірства проти мирного населення чинилися і під червоними, і під червоно-чорними прапорами, причому перших було незрівнянно більше. Але для нас, громадян незалежної України, важливий не баланс провин і подвигів обох сторін, а принципова оцінка історичної ролі Червоної армії та УПА.

Червона армія дійсно поклала найбільше жертв для перемоги над нацизмом. Але зруйнувавши імперію Гітлера, на цьому червонозоряні зупинилися. Маючи в руках зброю, вони не те що не наважилися повернути її проти імперії Сталіна, а в ейфорії перемоги стали для цієї імперії надійною опорою, ще більше розширили її. Воєнна мужність червоноармійців є легендарною. Громадянської ж мужності, навіть громадянської зрілості їм забракло. Вони слухняно погодилися і надалі жити в умовах тиранії.

Не менш легендарною воєнною мужністю відзначилися і бійці УПА. Адже вони, не маючи тилового забезпечення, трималися проти гігантської радянської машини терору майже десять років, причому йшли в ліси, свідомі того, що сили нерівні, що надій на перемогу немає і що всіх їх чекають або смерть, або репресії. Кожен народ має право на повстання проти тиранії. Скористатися цим правом наважилася меншість українців. Хай її війна не була великою за масштабами, але за злетом українського національного духу вона була величною.

Чому так багато ветеранів Червоної армії ненавидять ветеранів УПА, при цьому спокійно зустрічаючись з колишніми солдатами вермахту? Дозволю собі дати власне пояснення, оперте на літературний приклад. Героїня роману О. Гріна «Червоні вітрила» Асоль була відстороненою від своїх однолітків. Причина в тому, що до її батька все селище, де вони жили, ставилося упереджено, навіть ворожо. Річ у тім, що в одній із життєвих ситуацій він повівся не як усі, а виявив значно вищі духовні риси. І цього йому не вибачили. Тож навряд чи червоні ветерани колись прилюдно протягнуть руку ветеранам УПА. Та й, зрештою, чи такою вже важливою і потрібною є подібна акція? Адже вона може стати не більше, ніж театралізованим політичним шоу. Куди важливіше, як ставляться до УПА нащадки червоноармійців, які живуть у незалежній Україні.

Поясню це знову таки родинним прикладом. Батько зустрів війну біля західного кордону. У частині, до якої він потрапив, було багато призваних місцевих галичан. При відступі велика їх група навмисно затрималася і відкрила вогонь у спину червоним. Зрозуміло, що ті, у тому числі й батько, розгорнули кулемети і вдарили по них. Цей епізод батько завжди пригадував, коли мова заходила про український націоналізм та ідею української незалежності. Не стану приховувати, що упередженість до цих речей на тривалий час передалася і мені, аж поки не познайомився з документами, спогадами повстанців, з нерадянською літературою з цього питання. Після цього намагався переконати батька, що ті галичани стріляли не особисто в нього, а в той кривавий режим, який приніс їм стільки горя, що в тому епізоді відбилася найбільша трагедія української нації – її історична роз'єднаність. Спроби мої залишилися безуспішними. Та головне, що тепер вже я при всякій нагоді намагаюся донести об'єктивні знання про ОУН та УПА рідним, студентам, знайомим, підросте внук – і йому теж. Молодому поколінню потрібна публіцистична, науково-популярна література, у тому числі російськомовна, про український національно-визвольний рух, мистецькі твори, але такі, щоб не скидалися на агітки радянського часу. Головне – зробити ідеї свободи, незалежності, за які вмирали повстанці, найвищими суспільними цінностями. Якщо червоні ветерани не сприймуть їх, то це буде їхня біда, але не провина, бо по собі знаю, як важко переоцінювати цінності і вичавлювати із себе раба.

Український сюжет теми «війна, імперія, народи» вийшов дещо задовгим. Але це було неминучим, бо він більшою або меншою мірою торкається й інших національностей. Візьмемо, насамперед, євреїв. Якби не перемога Радянського Союзу, то на них очікувало б майже повне винищення. Відповідно всіх, хто протистояв СРСР, вони мали б оцінювати неґативно, за принципом «ворог мого рятівника – мій ворог». І слід сказати, що трапляються публікації авторів-євреїв, особливо на Сході і Півдні, в яких може через незнання, а може свідомо УПА ототожнюється з дивізією СС «Галичина», яка дійсно воювала на боці німців (дивно, але на боці німців воювали цілі країни, але ніхто їм зараз за це не докоряє), повстанці – з поліцаями, які нібито допомагали зондеркомандам. Та все ж таки в єврейському середовищі таких авторів одиниці. Більшість громади ще в радянські часи відокремила ратний подвиг від комуністичного режиму. І показово, що багатьох дисидентів дало саме єврейське середовище.
Із значно більшими, в цьому плані, моральними проблемами довелося зустрітися російській меншині, особливо на Сході і Півдні. Все ж таки саме росіяни були основною опорою і царської, і радянської імперій. Саме з Росією ототожнювався переможний Радянський Союз і саме з російською зброєю асоціювалася перемога. Зрозуміло, що рухи, спрямовані на розвал імперії, дуже довго не могли зустрічатися прихильно з боку більшості етнічних росіян. Крім того, постійні славослов'я радянських часів на адресу і російського народу, і Червоної армії утвердили у свідомості і тих, і других комплекс впевненості у власній бездоганності. Відповідно, кожен, хто думав і діяв не по-російськи (не по-радянськи), наділявся всіма можливими вадами. Тому в російському середовищі, особливо в Криму, найбільше тих, хто вважає упівців «бандитами», в яких «руки по лікті в крові».

Зауважимо, що різні стандарти в оцінках себе й інших взагалі притаманні імперським націям. До речі, оскільки Червона армія була суцільно русифікованою, пройнятою російською політичною ментальністю, то її ветерани-українці з цієї причини залишаються на позиції непримиренності до ветеранів УПА. Часто в демонстрації ворожості до українських патріотів вони є ще більшими росіянами, ніж самі росіяни.
Не можна, однак, не сказати, що останніми роками в психології російської громади сталися помітні зрушення. Надання пріоритетності демократичній традиції, насамперед заради захисту своїх етнічних інтересів, зробило більшість українських росіян толерантнішими в ставленні до «інакших», об'єктивнішими в оцінках антирадянських рухів, які раніше вважалися водночас і антиросійськими. Хоча не можна обійти увагою те, що саме депутати від східних і південних, тобто русифікованих областей, є найзатятішими противниками визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, а тим самим надання її ветеранам відповідного правового статусу.
Між тим, багато ветеранів УПА зовсім не вимагають, щоб їх прирівняли до ветеранів ЧА. Вони хочуть бути визнаними як учасники національно-визвольного руху. Дійсно, якщо порівняти УПА і ЧА за критерієм громадянської мужності, відданості Україні, то ще невідомо, кого до кого слід прирівнювати.

Примітно, що польська громада, в якої могли б бути значно більші претензії до ОУН та УПА, в оцінках цих організацій значно стриманіша. З її боку проявляється розуміння того, що кривава бійня між українцями і поляками на Волині під час війни була значною мірою наслідком провокацій з боку нацистської і радянської імперій.
Ті, хто непримиренно налаштований до УПА, по суті повторюють традиційну імперську вимогу беззастережної лояльності з боку підкорених. Ця риса імперської ментальності в роки війни боляче позначилося на долі кримських татар. Мало того, що цілий народ було несправедливо звинувачено в зраді, режимові навіть не спало на думку поставити питання – а чому, власне, має бути лояльним до нього народ, який свого часу був підступно позбавлений державності і так і не відновив її у вигляді автономії з приходом радянської влади, який опинився в меншості на власній землі, бо більша його частина була змушена еміґрувати, який на рідній землі став об'єктом зневажливого ставлення з боку прибульців. Навіть якби не маленька група, а всі кримські татари стали на антирадянську позицію, то і тоді політична логіка вимагала б поставити питання про причини такої позиції, а відтак, про зміну етнічної політики держави, аби не допустити повторення подібного.

Але в імперії своя логіка – всі, підкорені нею, мають бути її вірними підданими і безтямно любити її. Імперія лише себе наділяє правом оцінювати ступінь лояльності народу і приймати рішення про його винагородження або покарання, причому в таких рішеннях імперія керується подвійним стандартом. Приміром, вступ багатьох полонених росіян до створеної нацистами Російської визвольної армії не завадив Сталіну на святкуванні перемоги виголосити тост за великий російський народ.
Війна загалом показала облудність «соціалістичного інтернаціоналізму» – однієї з ключових імперських ідеологем. Приміром, німці України були депортовані взагалі тільки на підставі підозр у вірогідній нелояльності, тобто «про всяк випадок». Угорців Закарпаття і румунів Буковини ощасливили приєднанням до радянського раю, навіть не поцікавившись, чи хочуть вони того щастя. Але приєднавши, запропонували їм повне радянське меню – репресії, депортації, колгоспи, радянизацію, деетнізацію і тому подібні принади. Не особливо допитувалися, чи хочуть вони до того раю, і в українців Польщі та Чехословаччини. Сказали переселяйтесь, то й нікуди не дінетеся, переселитеся (або будете переселеними).
У кожної етнічної спільноти своя пам'ять про війну. Забути її не вдасться ще багатьом поколінням. Вона і не мусить бути забутою, бо являє собою яскравий приклад того, що інстинкт взаємного знищення може збудитися не лише у віддалених географічних закутках, десь на периферії людства, а й на гігантських просторах, серед десятків мільйонів людей, і можеповести за собою цивілізовані народи. Друга світова війна навчила не всіх. Світ пережив ряд локальних війн, конфліктів, знову зустрівся з випадками геноциду. Осудження війни як засобу розв'язання міждержавних і міжетнічних проблем має бути основним підсумком нашого розуміння того, чим була Друга світова війна для народів.
Разом з тим, категорично не можу сприйняти збереження пам'яті про війну у формі новомодних акцій «примирення» і «взаємного прощення». Так трапилося, що наступного дня після прийняття українським і польським парламентами заяв про Волинську трагедію 1943- року зустрівся на вулиці з одним із активістів польської громади, колишнім колегою по Раді національностей Народного руху України, з яким ми робили спільний, хай і невеликий внесок у справу демонтажу імперії. Він був поглинутий роздумами над запитання: невже через кілька десятків років по війні нам обом треба миритися, ніби ми щойно зупинили бійку?
Акції, які можуть бути корисними політикам, громадським діячам, які своєю резонансністю приносять популярність їхнім ініціаторам, на ділі можуть обернутися відтворенням стану взаємної упередженості і підозріливості. Бо тепер можуть виникати нові претензії – щодо щирості каяття, щодо його форми. Можуть знову виникнути суперечки між «примиренцями» про ступінь провини кожного з них. В результаті політичними акціями може бути підмінено актуальну проблему практичного, матеріального залагодження завданих народам фізичних і моральних травм.
Приміром, чомусь прем'єр сучасного кримського уряду вибачається перед кримськими татарами за їхню депортацію, яку здійснив зовсім інший режим зовсім іншої держави. За логікою, це мали б зробити ті, хто й досі виходить на демонстрації під червоними прапорами і з портретами Сталіна, позиціонуючи себе вірними послідовниками злочинного режиму. Дозволю собі припустити, що кримські татари з більшою охотою взяли б від уряду вибачення по-одеські – грошима, а ще й натурою – землею на південному узбережжі півострова.

Для суспільства досвід війн важливий насамперед осмисленням їхніх причин задля запобігання повторенню. Таке осмислення має бути переведене в науковий кабінетний формат. Виросли нові покоління різних громад. Їм жити однією сім'єю. Яка умова миру в сім'ї після свари? Не пригадувати один одному образ і не випускати їх із закутків пам'яті, навіть якщо викреслити їх із пам'яті неможливо.