РОМИ – ЖЕРТВИ ВІЙНИ

Джанго БАРР

Хотілося почати лірично: про чудову пору – весну, яку обожнюю, бо сам народився у травні, про величне свято Перемоги, бо обоє моїх батьків були учасниками бойових дій, поранені, контужені, нагороджені, зрештою, для котрих цей день був єдиним зі світських свят, але не настроюються на ліричний лад ні думка, ні почуття, з якими це свято щороку зустрічаю. А почуття ці змішані – з одного боку ніби радість, що вже шістдесят років тому закінчилася напевно найкривавіша війна, з іншого – гіркота, біль від усвідомлення тих офір, котрі та війна забрала, і не тільки військових, бо така вже доля солдатська – гинути у бою, але мільйонів мирних людей – жінок, дітей, старих, просто хворих, котрі не могли воювати. У кожній країні, у кожного народу були ці офіри, за котрими не стихає біль. Проте війни в усі часи несли нещастя як народам переможеним, котрих підкорювали і перетворювали на рабів, або ж вони мусіли, інколи впродовж сторіч, боротися з гнобителями, так і переможцям, бо й з їхнього боку були численні втрати, а це завжди – горе. Але є народи, які майже весь час своєї історії були об'єктом переслідувань і знущань, незалежно, була війна чи ні, незалежно, хто був при владі, незалежно, яке було сторіччя. Йдеться про євреїв і ромів. Історично склалося, що ці два народи, внаслідок загарбання їхніх територій іноземцями змушені були податися на чужину, бо не мали ні потрібної сили, ні чисельності, аби протистояти загарбникам, і єдиним засобом зберегти саме своє існування, не зникнути, не розчинитися, як це сталося з багатьма (якщо не з сотнями) іншими народами, було розсіяння, розпорошення. Впродовж багатьох віків ці два народи живуть у багатьох країнах, серед різних народів. Якщо євреям, бодай значній їх частині, періодично вдавалося досягати кращого становища, певного добробуту – аж до відновлення власної державності, то роми, за рідкісними винятками, завжди, в усіх державах, за різних формацій, зазнавали лише гонитв і знущання. Для ромів Голокост, якщо мені буде дозволено так сказати, став способом життя. Та напевно найстрашнішою сторінкою в історії ромів була Друга світова війна.
Нацисти винищували ромів із такою ж звірячою жорстокістю, як і євреїв. Роми підлягали суцільному знищенню. Щоправда, керівники деяких країн-сателітів нацистського райху не підкорилися вимогам видати своїх громадян-ромів, а військові з цих країн ставилися до ромів більш лояльно на окупованих територіях, та все ж, за офіційними даними, роми Європи втратили 80% своєї чисельності. Пунктуальні фашисти не вели точної статистики, коли йшлося про ромів, тоді як в інших випадках педантично підраховували число своїх офір. На жаль, на часи Другої світової перевелися справжні ромські чаклунки, бо тоді б, напевно, катів переслідували б привиди закатованих, як це відбувається впродовж трьох віків у містечку Плаклі в Англії, де мешканців лякає привид ромки і воза, запряженого четвіркою коней, що їх було заживо спалено. У вогні жертва закляла це містечко, що тепер його переслідують самогубства і привиди.
Роми в усі часи були першими, на кого виливалася люта жорстокість. Наприклад, першими розстріляними у Бабиному Яру були саме чотири ромські табори, що їх сюди зігнали вже 21 – 22 вересня 1941 р. У сотнях таких же ярів, валок та інших місць лежать тисячні ромські офіри, багато де встановлено пам'ятники, але лише на деяких з них зазначено, що серед похованих у цих братських могилах є роми.
Імена ромів зустрічаються у списках загиблих у концентраційних таборах Бухенвальді, де для них було побудовано окремий блок, Маутхаузені, Гузені, Даутмергені, Флоссенбурзі, Равенсбрюці, де молоді ромки стали жертвами експериментів, що проводилися лікарями-есесівцями. Тридцять тисяч ромів, депортованих у Польщу, були приречені на смерть у таборах Бельзені, Треблінці, Собиборі, Майданеку. Тисячі ромів знайшли свою смерть в Аушвіці. Країни Балтії, Україну вкрито братськими могилами. У Сімферополі 24 грудня 1941 р. було розстріляно 800 чоловіків, жінок і дітей. Нині важко встановити, скільки ромів проживало в Європі до початку війни і скільком пощастило вижити. Із донесень каральних загонів, що вбивали людей на території Росії й України, видно, що їхніми жертвами стали 300 тис. ромів. До ноги було знищено ромів в Чехії та Естонії. На думку істориків, роми втратили в роки Другої світової війни щонайменше 500 тис. осіб.
Влада сучасної Німеччини донині офіційно не оголосила ромів жертвами нацизму, не вибачилася перед ними і, коли дійшло до компенсацій, відбулася жалюгідними, жебрацькими подачками, які, до того ж, отримали далеко не всі постраждалі. На Нюрнберзькому процесі про втрати ромів говорилося фактично мимохідь.
Коли Асоціація ромів вирішила встановити пам'ятник тим, хто загинув у Бабиному Яру, то було виготовлено чудового ромського воза, посіченого кулеметними чергами і прикрашеного жалобними гірляндами – справжній витвір ковальського мистецтва робітників Київського суднобудівного заводу. Проте численні бюрократи міста чинили шалені перешкоди і опір, і пам'ятник не було встановлено. Щоб врятувати, його було вивезено до міста Кам'янця-Подільського і встановлено на тамтешньому місці розстрілу ромів. Кажуть, що дітей там кидали до могил живими. Із вдячністю згадуючи всіх, хто сприяв створенню цього пам'ятника (Фонд взаєморозуміння і примирення, колектив філії Київського суднобудівного заводу, очолюваний О. Вишневським, численних жертводавців-ромів), ми ніколи не зможемо пробачити тим, хто не дозволив його встановити. Більшість з похованих в Бабиному Яру було ексгумовано і спалено, між тим, ромське поховання залишилося. Вірніше, це спільна могила ромів і хворих з Кирилівської (Павлівської) лікарні й будинку інвалідів. Я знаю це місце, бо мені розповіла про нього мешканка вул. Петропавловської, що недалеко від Бабиного Яру. 1941 р. вона, тоді ще підліток, пасла в тому місці козу і стала свідком жахливої страти.
Упродовж трьох років я як інтерв'юер фонду ШОА разом із операторами зробив десятки відеоінтерв'ю з ромами, що пережили лихоліття Другої світової війни і зараз проживають в Україні. Асоціація ромів займалася оформленням документів для благодійного фонду зі Швейцарії і зустрічалися майже з 2 тис. постраждалих від нацистів ромів. Їхні розповіді про пережиті страждання важко було вислухати без сліз. Більшість із цих людей була тоді дітьми, підлітками, але пережите закарбувалося в пам'яті на все життя. Часто згадували, що місцеві поліцаї були жорстокішими за німців, а населення не допомагало, а видавало ромів окупантам. Це особливо було типово для східних, центральних і південних реґіонів. На заході ж навпаки, ставлення було більш людяним, і саме в цих лісистих і гірських місцевостях більше ромів залишилось у живих.
Куратор фонду ШОА в країнах Східної Європи Г. Верховська розповідала, що в Америці працівники фонду стоячи переглядали інтерв'ю мешканки Ізмаїлу, яка із сльозами на очах згадувала, як нацист вбив старшого брата, розбивши йому голову прикладом. До неї, що сховалася в очеретах в дунайських плавнях, долетіли краплі крові, і ту кофтинку вона береже все життя, бо краплі крові – єдине, що залишилося від брата. А подібних записів не один десяток. Так, у Фастові під Києвом ксьондз місцевого костьолу переховував у підвалі кількох євреїв та двох маленьких ромських дівчаток, котрі втратили всіх родичів. Вони часто і голосно плакали. Весь жах ситуації в тому, що дорослі просили свого рятівника кудись подіти цих циганчат... Одна з них, тепер немолода, дуже хвора і дуже бідна жінка зупиняється, не маючи сил говорити далі. І ще одна жінка з Луганська, яка приїхала до Києва подавати заяву для швейцарського благодійного фонду, оскільки місцеві працівники поставилися до неї брутально. Почувши її розповідь, я негайно зателефонував операторові, і ми записали відеодокумент. Кров холоне у жилах, коли згадую цю історію. Мале дівча зимувало у нетопленій хаті, де в ліжку лежала вбита на її очах мати, старшу сестричку загризли, теж у неї на очах, пси. І ще, і ще... Велике море людського горя.
Десятки ромських могил залишилися незафіксованими, адже табори, що пересувалися дорогами чи полем, розстрілювали нерідко з літаків, танків або автомашин. Про це часто згадували закордонні роми. Сотні тисяч ромів було закатовано і спалено, задушено у газових камерах по концтаборах. Вони були численними офірами нелюдських, псевдонаукових експериментів, зокрема горезвісного Менгеле у Аушвіцу. Невідомо також випадків, коли б ромів рятувало населення, як це було з євреями. В багатьох місцях осілих ромів заганяли до єврейських гетто. За свідченнями жителів Києва, ромів розстрілювали разом з євреями. Відомо, що таке відбувалося і по інших містах. По селах ромів палили разом з місцевими селянами за сприяння партизанам. Та й самі роми, нерідко цілими таборами або ж всім поселенням (а до війни було чимало ромських хуторів), йшли до партизанів, виявляючи неабиякий героїзм і кмітливість, багато з них гинуло у боях. Брали роми участь у спротиві нацистам і в інших країнах, зокрема у Словаччині, Югославії, Італії, Польщі. Прославлений командир партизанського з'єднання в Україні Сидір Ковпак теж був із ромів. Воювали роми і в діючій армії. Десятки їх було нагороджено, хоч в документах не зазначалося, що вони були ромами. За кордоном та ж сама картина: майже ніде документально не зафіксовано ромську приналежність учасників опору. Несправедливе ставлення до ромів, упослідження виявилося й тут.
У повоєнні роки дискримінація і брутальне поводження щодо ромів не припинялися, тепер уже з боку офіційних властей міліції. Чого варте горезвісне примусове переселення з європейської частини СРСР у цілинні області Казахстану та до Сибіру, згідно з драконівським указом 1956 р. Скільки ромів загинуло тоді у снігах під відкритим небом? Спроби створення ромських резервацій на зразок індіанських у Північній Америці чи бантустанів у Південній Африці були й в інших країнах. Ромів, що опиралися, і в СРСР, просто саджали до в'язниць. Спроби вигнання ромів у гетто, щоправда у менших масштабах, мали місце вже в наші дні, зокрема, у Чехії та Румунії. У країнах Західної Європи на околиці чи не кожного великого міста існує безліч створених за таким же принципом багатотисячних ромських поселень. В окремих з них мешкає до 80 тис. ромів. У більшості умови життя просто нестерпні, лише подекуди створено більш-менш людські умови. З часом загальна упередженість і ворожість суспільства до ромів не зменшується попри численні заяви про толерантність. Не рідкісними є й ромські погроми. Особливо потерпають роми від нападів молодиків-неонацистів – горезвісних скінхедів. На щастя, вони нечисленні, але те, що вони є, що поновлюється загроза небезпеки, викликає тривогу.
Дехто може сказати, що, мовляв, таке неґативне ставлення викликають деякі вчинки самих ромів. Не варто заперечувати, хоч все це має глибокі, дуже непрості причини, але зараз річ не про них. Ворожість, несприйняття самобутності народу, багатовікові репресії спричинили і накопичили масу проблем, і важливо, що вже час їх розв'язувати.
У наші непрості часи роми радіють малому. Найбільше цінується добре слово, щирість, відкритість душі. Хто з цим приходить до ромів, той дістає справжню повагу. Ми любимо людей, віруємо в Бога. Не забуваючи минулі страждання, ромський народ пам'ятає добро.