ЗНАТИ ВСЕ – ПРАВО КОЖНОГО, ПАМ’ЯТАТИ ВСЕ – ОБОВ’ЯЗОК КОЖНОГО, ПРОЩАТИ ВСЕ – ВИБІР КОЖНОГО

Йде у минуле війна, як ти її не називай - Велика вітчизняна чи Друга світова. Йде в минуле не лише вона - назавжди відходять у вічність люди і не тільки ті, кого замість того, аби називати солдатами війни, назвали учасниками бойових дій. Цей евфемізм знадобився для того, щоб вирізняти у воєнному поколінні солдатів, працівників тилу, дітей. Але невблаганний час забирає всіх.

Що залишається? Ще й досі не поховані солдати, політичні пристрасті навколо радянських пам’ятників, ненависть до тих, кого все життя називали ворогами. Як зберегти пам’ять, не паплюжачи її кон’юнктурою, як не перетворити цей час для наших дітей у щось далеке на зразок війни Білої та Алої роз і водночас навчити повазі до мужності, трагічної долі і не надто щасливої старості покоління фронтовиків. Нині в Києві вони були ображені мінімальною увагою жителів міста у святковий день, а як це виглядатиме наступного року? Як бути далі не їм, а нам?

Про все це ми говорили з істориками Олександром Лисенком, Володимиром Литвином і Станіславом Кульчицьким після свята, яке ми, за радянською традицією, називаємо Днем Перемоги, а світ – Днем пам’яті.
Олександр Лисенко, доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ.

— 9 травня Президент України Віктор Ющенко побував у музеї Великої вітчизняної війни, де ми запропонували йому створити державну програму усної історії, аби записати спогади усіх ще живих учасників війни і залишити цю неофіційну історію для нащадків. Адже сьогодні в архівах зберігаються документи, що репрезентують офіційну точку зору на війну. А ми можемо залишитися без живої історії, шагренева шкіра пам’яті про яку скорочується щоденно і щогодинно.

Люди відходять у вічність, забираючи з собою живі сторінки історії. Я думаю, найбільше, що ми можемо зробити для ветеранів – це не соціальні ґарантії, хоч і вони є суттєвими, потрібно, щоб нащадкам ми залишили живу історичну пам’ять – неофіційну історію війни.

Кожен народ має право на свою історію. Україна завжди йшла у руслі загальносоюзної візії війни. Проте, не заперечуючи історії Радянського Союзу, треба визначити україноцентричний вимір війни, бачити, в чому полягали трагедія і велич українського народу в цей час. Адже ми знаємо, що складні, драматичні, а інколи суперечливі колізії війни поставили український народ в особливу ситуацію: у планах і Сталіна, і Гітлера, в історії Україна займала особливе місце. Це не означає, що ми повинні виокремити Україну та драматизувати чи, навпаки, героїзувати її в контексті загальносвітових подій. Однак слід зрозуміти, які процеси відбувалися в Україні, як сам народ ставився до цих подій. Це ставлення не може бути одномірним – різні соціальні групи бачили, відчували і ставилися до війни по-різному, бо й опинялись у різних ситуаціях. Про це треба сказати, це треба зафіксувати і на науковому рівні інтерпретувати.

Проектом, значення якого ми ще не осмислили є «Книга пам’яті», що й надалі має видаватися, фінансуватися державою і популяризуватися серед молоді. Так само державною мусить бути підтримка тих, хто шукає останки загиблих у Другій світовій війні. Кажуть, що війна не закінчилася доти, доки не поховано останнього солдата. Але її не закінчено й після того, як поховано останнього солдата, бо вона залишається у думках, конфліктах і дискусіях, що час від часу спалахують довкола воєнних подій, бурлять у суспільстві, налаштовують одні групи населення чи політичні сили проти інших.

В Україні це питання надзвичайно гостре і потребує переведення у наукову і нормативно-правову площину. Наприклад, проблема УПА. Треба подивитися на неї з точки зору міжнародних правових актів, адже на цьому спекулюють дуже багато людей. Організація українських націоналістів і УПА ніколи не були засуджені Нюрнберзьким процесом як такі, що вчинили злочини проти людства, тому подібні фальсифікації треба відсікти раз і назавжди. ОУН-УПА слід визнати невід’ємною складовою українського національно-визвольного руху сторіччя від Визвольних змагань до руху українських дисидентів і подій, що передували утворенню української незалежної держави. Тоді й відпаде необхідність у відповідях на необґрунтовані звинувачення на адресу національно-визвольного руху.
Правда про війну - це максимально повна інформація про неї, про різні категорії людей, що брали участь у цій війні, і соціальні групи, які намагалися вижити в ній. Знати все - це право кожного, пам’ятати все - обов’язок кожного, прощати все - це вибір кожного. І про це треба пам’ятати під час дискусій з дуже складних проблем Другої світової війни.

Нещодавно я читав статтю одного викладача Київської духовної академії про причини і наслідки втрати автономії Київської метрополії. Це 1686 рік. Один із його висновків є таким – «брак волі» – у гетманів, у вищих ієрархів, у казацької старшини. І мене лякає цей брак волі сьогодні, коли ми говоримо про суспільні проекти національної ваги – національну ідею, несформульовану, невідстояну, необґрунтовану, ідейно незабезпечену, матеріально не підтриману. Це надзвичайно серйозні речі, якщо ми хочемо, щоб у нас була сформована українська політична нація. Я боюсь колись прокинутися і не почути української мови, української пісні і не мати української історії. Щоб цього не сталося, ми повинні щоденно працювати.
Володимир Литвин, академік, віце-президент НАНУ, доктор історичних наук, віце-спікер Верховної Ради України.

— 9 травня я був у Новограді-Волинському, на батьківщині. У цьому невеличкому місті за 905 днів окупації було знищено 45 тисяч людей, по 50 кожного дня. Водночас майже 1500 останків чекають на належне поховання. А в цей час дискусії точаться навколо того, що може об’єднати Україну. Думаю, що нас повинна об’єднати історична пам’ять і відповідальність за те, щоб ця пам’ять була об’єктивною. Сьогодні всі говорять про правду, і кожен має на увазі лише своє бачення, свою правду або її частину, і хоче накинути цю візію на весь український загал, починаючи від Президента України до пересічного, так би мовити, народного депутата, який розповідає, яким мусить бути підручник і як слід писати, скажімо, про оборону Києва. Але ніхто не хоче в пориві великого пафосу взяти на себе відповідальність і сказати про те, чому, обороняючи Київ, склала голови така величезна кількість людей.

Я стояв і стою на тому, що пам’ять для людей, які захистили Вітчизну, має бути збережена такою, з якою вони воювали, але дослідники цих подій мусять творити послідовно і системно. Для того, щоб Україна була цілісною в усіх вимірах, ми повинні мати і розуміти сенси нашого життя. Але яким нині є ставлення до історії? Одні хочуть будувати сьогодення винятково на основі минулого, інші пропонують будувати сьогодення і майбутнє на зачищеному просторі, не виносячи жодних уроків з минулого. Відтак, коли сьогодення жалібно дивиться в минуле, немає майбутнього.

Нині відбувається процес, який можна характеризувати як період історичного безпам’ятства, кризи історичної свідомості. І це явище притаманне не лише Україні, воно має європейський вимір. Ми спостерігаємо рецидиви минулого, які свідчать про те, що його уроки не засвоєні.

Криза історичної свідомості на масовому рівні спостерігається на фоні активізації історичних досліджень. Істориками зроблено надзвичайно багато в плані осмислення різних етапів нашого минулого і, зокрема, такого трагічного періоду, як Друга світова війна і її складова – Велика вітчизняна. Зрештою внаслідок цієї колосальної роботи ми почали говорити про головну діючу особу історії - про людину. Із великим запізненням намагаємося віддати належне людині, для того, щоб події й імена викарбувалися в історії. Відтак кожному громадянинові і насамперед політику ми можемо, повинні і зобов’язані сказати: «Іди і читай. Читай і роби відповідні висновки». Цією роботою ми спокутуємо провину перед мільйонами людей, які жили і боролися в ім’я держави, але ніколи не мали нормального цивілізованого життя для себе. Я думаю, що ще один ключовий висновок полягає в тому, що ми повинні припинити будувати державу, ми зобов’язані створювати умови для життя людей. Лише тоді у нас буде потужна держава.

Що відбувається сьогодні? Кажуть, що це політична криза можна сказати, що це криза верхів, політичний конфлікт, але, на моє глибоке переконання, це криза ідентичності. За 15 років українську державу вибудували за радянськими зразками у гіршому вимірі. Нині ж зупинились і не знають, як будувати країну далі, а відтак шукають приводів для політичного протистояння і політичної боротьби. Я переконаний, що корінь проблеми саме тут. Маючи певний досвід роботи в державних інституціях, скажу так. Політик, який претендує на відповідне політичне місце, мусить здавати три іспити. Перший – на знання Конституції, бо все, що відбувається в Україні, не від того, що вона недосконала (досконалих документів і рішень не буває), а від того, що вона не виконується. 99% українських політиків не знають Конституції. Другий – знання історії України, принаймні її короткого курсу. І третій – знання державної мови. Це має слугувати перепусткою до того, аби займатися політичною діяльністю.

Тим же, хто сьогодні займається подвижницькою діяльністю задля збереження історичної пам’яті, я хочу сказати, що роботи вистачить ще на багато років для того, аби встановити імена, дати, відтворити події в об’єктивному вимірі.
Ми повинні віддати належне кожній людині, наша історія має бути олюдненою, важливо не просто писати про факти і події, а вивчати спонукальні мотиви людей, їхні принципи і позиції.
Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України НАНУ.
— Справді, ми вже майже зовсім втратили людей, які пережили Голодомор, і тепер втрачаємо тих, чиї усні свідчення, як кажуть на Заході oral history (нині це велика сфера досліджень, що мають свою методику і методологію, власне це ціла наука), необхідно терміново зафіксувати. В Росії є досвід відомого історика Г. Куманьова, який брав інтерв’ю у знаменитих радянських маршалів, які багато знали про ситуацію у вищих ешелонах влади. Надрукувати їх автор зміг лише в пострадянський період.
Усна історія – це не просто спогади, це велика програма, коли на однакові запитання відповідають різні люди, потім їхні відповіді співставляються і за певними методиками отримується об’єктивний матеріал, важливий для дослідників. На жаль, слід констатувати, що багато прямих учасників і очевидців важливих історичних подій (Голодомору, терору 30-х рр., війни і навіть післявоєнного голоду 1947 р.) вже не зможуть залишити своїх розповідей про ті часи.

Варто зібрати також усе, що було вже опубліковане. На жаль, друковані матеріали несуть на собі відбиток цензури, і не лише державної, а й самоцензури. Покоління, що пройшло війну, дуже відрізняється від наступних поколінь. Ми маємо проблеми з ветеранами Великої вітчизняної війни, які полягають в тому, що вони зовсім інакше дивляться на історію. Не можна досі примирити вояків УПА і воїнів Червоної армії не тому, що вони воювали між собою. Французи і німці також воювали між собою впродовж двох світових воєн, але у них немає жодного протистояння чи психологічного бар’єру. Цей бар’єр є між нашими ветеранами, і виникає він через те, що політики вміло маніпулюють свідомістю людей, які колись закінчили радянську школу, ніколи не корегували своїх знань і сприймають історію очима своєї молодості, що незавжди адекватно реаліям.

Проблеми навколо пам’ятників радянським воїнам, що почали виникати на пострадянському просторі, є заполітизованими і штучними. Будемо відверті, лише небагато з них є художніми витворами, а ті, що є такими, будуть стояти, як і раніше. Інша справа пам’ятники над місцями поховань. Ці питання варто розглядати в кожному конкретному випадку, максимально залучаючи громадськість і роблячи це абсолютно прозоро, щоб не виникало приводів для політизації ситуації.

Вивчення історії війни у загальноосвітніх школах також має кілька аспектів. Підручники видаються за рахунок держави, вони уважно відстежуються, і Міністерство освіти більш-менш враховує претензії радянських ветеранських організацій, зокрема щодо використання понятть «Велика вітчизняна війні» і «Друга світова війна». Але ми завжди повинні пам’ятати, що 1941 р. війна почалася для Радянського Союзу, але не для України. 8 мільйонів українців, що проживали в Західній Україні зустріли війну ще 1939 р., і про цих людей ми не повинні забувати. Для нас це Друга світова війна. До речі, на відміну від Росії, де в підручниках Другій світовій війні приділено надто мало місця, у нас немає заперечень щодо назви «Велика вітчизняна війна», на чому наполягають ветерани, хоч назва ця не дуже точна, і то дуже просто довести.

Для нас важливо виділити територію України в межах війни. Український народ втратив у війні від 8 до 9 млн., серед яких 1,6 млн. євреїв. Ми називаємо це українським Голокостом. Я знаю, що деякі історики називають цим терміном Голодомор. З моєї точки зору, це неправильно, оскільки тим самим ми виокремлюємо долю українських євреїв з спільної історії України. Проте події українського Голокосту висвітлені в наших підручниках недостатньо.

Треба говорити і про депортації народів Криму – кримських татар, а також вірменів, греків, болгар, німців. Українських німців, до речі, почали висилати ще з 1933 р., як і поляків, після ліквідації національних районів. Відбувалася зачистка територій від національностей, які, на думку Сталіна, загрожували безпеці Радянського Союзу на кордоні з Європою. Вождь народів надто переймався тим, аби не повстала Україна, яка за своїм потенціалом дорівнювала всім національним республікам СРСР.

Розмовляла Тетяна Хорунжа