АКЦІЯ «ВІСЛА»: ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПАМ’ЯТІ

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень НАНУ

28 квітня 1947 р. розпочалася акція «Вісла», тобто примусове виселення українців (близько 150 тис. осіб) у глиб Польщі. Їх переселяли із так званого Закерзоння, тобто з давніх українських земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), що опинилися на польському боці лінії кордону. Саме цю лінію запропонував ще 1920 р. міністр закордонних справ Англії лорд Керзон ленінському урядові як межу для припинення наступу Червоної Армії. У вересні 1944 р. ця лінія й справді стала прикордонною, а незабаром було ухвалено рішення про те, що українське населення мусить переселитися з цих територій.

Це широкомасштабне переселення здійснювали уряд СРСР і тодішній прокомуністичний уряд Польщі. Польсько-українські переселення відбувалися ще до операції «Вісла», у 1944–1946 рр., а тому коротко зупинюся на історії питання про згадані переселення.

9 вересня 1944 р. у Любліні між урядом УРСР і Польським Комітетом національного визволення (ПКНВ) було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. За уповноваженням уряду УРСР її підписав Голова Раднаркому УРСР М. Хрущов, за уповноваженням ПКНВ – Голова Комітету Е. Осубка-Моравський.

Угодою було передбачено переселення на територію УРСР усіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польщі, де були українці, які б побажали переселитися з території Польщі в Україну, а також евакуації в Польщу всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 р., мешкали в УРСР і які б виявили бажання переселитися на територію Польщі. В Угоді наголошувалося на тому, що евакуація є добровільною.

Через це довелося неодноразово змінювати і відсувати терміни завершення переселенської акції, а з кінця літа – початку осені 1945 р. перейти до застосування винятково примусових заходів щодо переселень.

7 травня 1947р. з’явилось офіційне повідомлення урядів Польщі і УРСР про закінчення переселення. В цьому повідомленні, зокрема, зазначалося, що «здійснена евакуація польських громадян з УРСР і українського населення з Польщі є для обох сторін важливим чинником, який служитиме справі подальшого зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між нашими братніми народами».

Якою мірою здійснена акція насправді служила справі зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між українцями і поляками свідчить реакція на переселення українського і польського антикомуністичного підпілля. Йдеться про Організацію українських націоналістів і Українську Повстанську Армію (ОУН і УПА), а також про дії Армії Крайової (АК), Народових Сил Збройних (НСЗ), організації «Воля і Незалежність» (ВіН), Національного Військового Об’єднання (НВО). Обидва збройні антикомуністичні підпілля діяли як на території УРСР, так і на території Польщі. На українській території більший опір переселенській акції чинили польські військові організації, а на польській території – УПА.

Після підписання договору між Радянським Союзом і Польщею про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р., а також посилення у зв’язку з цим заходів сталінського режиму щодо переселень, опір з боку польського збройного підпілля згасає. До кінця 1945р. підпільні структури АК в Західній Україні фактично припинили існування, хоч, як засвідчують документи, арешти діячів польського підпілля тривали ще й 1946 р.
Цілком по-іншому вплинуло підписання Договору про радянсько-польський державний кордон на характер опору переселенням з боку ОУН і УПА. Розпочате у вересні 1945 р. польським урядом загальне примусове виселення українців з території Польщі до УРСР Військом Польським призвело до активізації протидії.

Шовіністично налаштовані керівники тодішньої Польщі дозволили міліції, а також окремим озброєним групам цивільного польського населення «стимулювати» виїзд українського населення до СРСР. «На початку переселення до СРСР, – зауважував польський історик З. Ковалевський, – мали, до певної міри, добровільний характер. Виїжджали елементи малосвідомі («москвофільські») і прокомуністичні. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміґрації за допомогою страхітливого терору».

Саме ця ситуація вирішальним чином і вплинула на рішення керівників УПА взяти під захист українське населення. Наприкінці березня 1945р. Головний провід ОУН виділив Закерзоння в окремий організаційний край, провідником якого було призначено Я. Старуха («Стяга»), заступником В. Галасу («Орлана»), керівником Служби безпеки (СБ) П. Федоріва («Дальнича»), а командиром УПА – М. Онишкевича («Ореста»). Серед найвідоміших керівників підрозділів УПА були Я. Коцьолка («Крилач»), П. Миколенко («Байда»), М. Дуда («Громенко»), Р. Грубельський («Бродич»), В. Шишканець («Бір»), В. Щигельський («Бурлака2), С. Стебельський («Хрін»).

УПА розгортала свою діяльність у Закерзонському краї в той момент, коли польська прокомуністична влада почала розправу із своїми політичними супротивниками, тобто антикомуністично і антимосковські налаштованими діячами і структурами. Зокрема, розпочалися переслідування діячів АК (що мало наслідком створення підпільної організації АК «Воля і Незалежність»). Така ситуація надавала шанс для створення альянсу антикомуністичних польських і українських сил. Однак тоді не вдалося досягти повноцінної домовленості між двома антикомуністичними підпіллями. Таке порозуміння було досягнуто лише в низових структурах польського збройного підпілля і УПА на Підляшші, Ряшівщині, південно-східній Люблінщині. На найвищому рівні ці контакти не було закріплено, що й породжувало криваві ексцеси: польське і українське підпілля протистояли одне одному.

Залучення війська до переселенської акції не забезпечило повної депортації всіх українців. Приблизні дані свідчать, що наприкінці 1946 р. на південно-східних територіях Польщі мешкало близько 200 тис. осіб української національності.

У січні 1947 р. військові відділи на території південно-східних воєводств одержали наказ скласти списки українських сімей, що не переселилися у 1944–1946 рр. Через місяць заступник начальника Генштабу Стефан Моссор уже запропонував план переселення українців у західні землі, що за рішенням Потсдамської конференції відійшли від Німеччини до Польщі. Йдеться про так звані «земе одзискане» (повернуті землі), тобто про Південну Прусію та Сілезію. Саме на цих землях українці повинні були асимілюватися з поляками.

Операція «Вісла» проводилася військом – п’ятьма дивізіями піхоти (3, б, 7, 8, 9), 1-ю дивізією КВБ (Корпусу внутрішньої безпеки) та трьома додатковими полками (піхотний, самоходний і саперний) – разом сім дивізій. Війську допомагала Обивательська міліція, Добровольчі резерви Обивательської міліції та Управління безпеки. Разом у цій акції брали участь 20 тис. польських вояків, не беручи до уваги відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників. Загальне керівництво здійснював генерал Моссор. Радянське командування перекинуло з Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оперативну групу, надали полякам транспорт, щоб їх частини могли швидше пересуватися.

Фактично кожного українця польською владою було потрактовано як співучасника УПА, як «націоналіста». Це розв’язувало польським воякам руки. На збори людям давали лише 2–3 години, селян довго тримали у пересильних пунктах, на нових місцях, як правило, їм надавали найгірші землі. Не лише влада, а сусіди ставилися до них переважно вороже, вважали і називали «українськими бандитами». Переселення обезлюднило Бескіди, знищило культуру польсько-українського прикордоння.
Ще у квітні 1947 р. Політбюро ЦК ППР ухвалило створити для остраху непокірних концтабір у Явожно. Тут було ув’язнено 3870 осіб, в тому числі 700 жінок, 27 греко-католицьких і православних священиків. За час функціонування концтабору (травень 1947 – січень 1949 р.) загинуло понад 160 в’язнів.

Формально акція «Вісла» завершилась у липні 1947 р. Однак переселення тривало в серпні, вересні і навіть у жовтні 1947 р. Окремі особи, тимчасово затримані або відлучені від своїх родин, приїздили на нове місце мешкання ще в січні 1948 р. Останньою групою переселенців були 32 родини, переселені між січнем-квітнем 1950 р. із повіту Новий Торг до Щецінського воєводства. Це були родини, які не одержали дозволу на перебування в прикордонній смузі, переважно змішані подружжя.

Якщо УПА з повною підставою можна вважати армією без держави, то ця операція зробила її ще й армією без перспективи у Закерзонні. Як зазначалось у оперативному наказі за № 0011 штабу Оперативної групи (ОГ) «Вісла» від 22 липня 1947 р., «ядром і найбільш бойовою частиною банд У.П.А. були курені «Байди» і «Рена», які складалися з сотень: «Бурлаки», «Крилача», «Ластівки», «Громенка» та «Біра», «Хріна», «Стаха» і «Романа». Все це були сотні чисто лісові, дуже бойові, які складалися з найбільш запеклих командирів і бандитів, які на своєму сумлінні мали найбільшу кількість вбивств, підпалень і грабежів. Обидва курені повністю розгромлені, вони втратили 80 % своєї бойової сили. Залишки перейшли декількома групами на територію Радянського Союзу і Чехословаччини, де остаточно їх ліквідують союзницькі війська».
ОГ «Вісла» з квітня до липня 1947 р. провела 357 бойових акцій, було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок. Водночас польською владою було заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

До цього можна лише додати, що депортація українського населення позбавила збройну боротьбу УПА в Закерзонському краї основної мети – збройного захисту цього населення. Ось чому головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) віддав наказ припинити боротьбу на Закерзонні.

3 серпня 1990 р. Сенат Республіки Польщі прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла» як таку, що притаманна тоталітарним режимам. Здавалося б все зрозуміло.

Однак, як зауважив герой одного з популярних фільмів, «ясність – одна з форм повного туману». Якщо все зрозуміло, чому ж тоді триває те, що я називаю для себе «політичним краєзнавством»: поляки збирають поіменну інформацію про жертв «українських бандитів», а українці – про тих, кого вбили «польські шовінисти». Не важко здогадатися, що на якомусь етапі кількість інформації перейде в якість і обидві сторони можуть висунути одна одній претензії.

Не думаю, що це – конструктивний шлях, а тому, гадаю, ми повинні обопільними зусиллями поставити деякі акценти. Зрозуміло, без Кремля у підготовці операції «Вісла» не обійшлося, однак не Кремль створив ту ситуацію, в яку потрапили українці в Польщі 1947 р. Так, на Потсдамській конференції Сталін проголосив, що Польща має стати державою без національних меншин, та хіба ця лінія була новою для Польщі? Вона послідовно здійснювалася ще з часів Юзефа Пілсудського. Згадаймо, наприклад, «пацифікацію», проведену під орудою Пілсудського восени 1930 р.? Тоді польська влада застосувала принцип колективної відповідальності українців, що його у 1947-му новий режим лише повторив.

Зрозуміло, що така лінія викликала спротив, уособленням якого і стала діяльність ОУН, а пізніше УПА. Як історик я не ідеалізую і не «відбілюю» діяльність цих структур, але звернімо увагу: чисельність УПА в Закерзонні на початку 1947 р. не перевищувала 2 тис. осіб, а протистояли їм 20 тис. польських вояків з ОГ «Вісла». Цілком очевидно, що вони могли здолати українських повстанців без жахливої депортації мирного населення. Могли, якби захотіли це зробити, але стратеґія була іншою. Насправді задум полягав в «деукраїнізації» Польщі. І про це слід говорити відверто.

Отже, не збираймо «компромат» одне проти одного, а визнаваймо те, без чого не можна пробитись до історичної правди, те, без чого не може бути справжнього порозуміння між нашими народами.

Фото з сайту Держкомархіву України