ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ ВИМАГАЮТЬ ОБЕРЕЖНОСТІ Й АКУРАТНОСТІ

Олександр МАЙБОРОДА, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

Стаття Д. Табачника «Созидание государства» (Экономические известия. – 2006. – 5 грудня) самою назвою вимагає віднести її до жанру управлінських роздумів щодо пошуку шляхів розвитку країни. Але конкретного шляху автором не запропоновано. Все звелося до банального заклику розпочати загальнонаціональну дискусію з цього питання. Правда, через відсутність авторського бачення проблеми, предмет дискусії поки що не окреслений.

Проте, оскільки Д. Табачником активно залучаються різні історичні паралелі, порівняння й аналогії, то можна створити певне уявлення про його позицію щодо тих принципів, які, на його думку, мусять бути покладені в основу розвитку країни.

Залишимо на сумлінні Д. Табачника висновок щодо причин появи незалежної української держави. Бачити в цьому історичну випадковість – його право. Вважаємо за можливе лише обмежитися нагадуванням, що випадковість – непізнана необхідність. Тобто випадковість – лише форма, через яку проявляє себе історична закономірність. Серед таких закономірностей ХХ століття – розпад імперій.

Один з керівників нашої держави впевнений, що вона може вижити тільки як імперія або зникнути. Твердження підкріплюється різними прикладами з історії імперій минулого. Д. Табачника при виведенні аналогій між ними і сучасною Україною чомусь не бентежить, що імперії – феномен рабовласницьких і феодальних суспільств, що в модерну епоху вони приречені. Німеччина, наприклад, на яку він посилається, вижила і процвітає саме відмовившись від «умовно імперської» моделі устрою. Спроби відроджувати нові імперії на уламках старих були властиві людям, які свято вірили в богообраність імператорської влади і в неможливість забезпечити світоустрій інакше, як силою, розміщеною уздовж ієрархічної вертикалі.

Імперія, навіть «ліберальна», і демократія є речами несумісними. Як державне утворення імперія створюється елітою, що спирається на державоутворюючу націю. Створюється завжди «вогнем і мечем», зневагою до периферійних народів, до їхніх правових, культурних, релігійних традицій, знищенням їхніх інститутів і форм самоорганізації. Саме той народ, який використовується як цемент імперії, який одержує право сили щодо народів окраїнних, і володіє імперською свідомістю.

Д. Табачник намагається переконати, що така свідомість властива й етнічним українцям, як нації досить успішної в часи її перебування у складі Російської, а потім і радянської імперій. Що ж, частина, причому значна, етнічних українців дійсно залучалася названими державами до різних рівнів управління. Але якщо вона була успішною, то чому її мова, традиційна культура, форми соціальної поведінки не стали об’єктом наслідування для меншин, які проживали поруч із нею на території України? Чому ці меншини намагалися походити на росіян? Чому самі етнічні українці заради соціального статусу були змушені русифікуватися? Невже все це атрибут імперської свідомості й успішного статусу?

Не зайве пригадати й про психологічні наслідки виходу українців і меншин із зони своїх традиційних культур. Така поведінка властива, як правило, холопам, допущеним у панські покої, котрі намагаються продемонструвати свою «винятковість» «менш успішній» челяді, з якої вони вийшли. Робити це найлегше, зневажливо ставлячись до того життя, яким сам нещодавно жив. Відчуття холопства підштовхувало до добровільно-примусової русифікації і національні меншини. Ще б пак, русифікувавшись, можна було зверхньо поглядати на національну більшість України. Якщо, наприклад, євреї «шкірою відчували» п’яту графу, то україномовні українці переживали ті самі почуття, почувши на свою адресу традиційне «жлоб». Назвати росіянина – кацапом, а єврея – жидом, означає образити їх. Назвати етнічного українця хохлом можна не боячись цього. Добрі наслідки їхньої «соціальної успішності»!

Один з наслідків охолоплювання української ментальності є пасивність 1991 року, про яку говорить Д.Табачник: та зрештою, чому слуги мають непокоїтися сваркою в боярських хоромах? Але прийшов 2004 рік, і від пасивності не залишилося й сліду. Співгромадяни вийшли на захист демократії, тобто правління, що є антиподом імперської влади.

Роздуми Д. Табачника про неминучість імперської моделі заради виживання України носять характер історичного дежавю. Після краху Російської імперії українська політична думка поповнилася проектом «трудової монархії» В’ячеслава Липинського, до речі, запеклого опонента українського етнічного націоналізму. Саме він заговорив про те, що українська нація мусить включати всіх, хто проживає на території України. Але він же так само відкидав і демократію, що врешті-решт і зумовило його ідейне і політичне фіаско. Запропонована ним модель класократичного державного устрою вже нікого не приваблювала.

Д. Табачник суперечить сам собі, коли поліетнічність і поліконфесійність України трактує, з одного боку, як джерело імперського мислення українців, з іншого – як причину їхньої пасивності 1991 року (імперськість виключає пасивність, оскільки вимагає активних дій для створення держави), а з третього – як необхідність консенсусу між різними суспільними складовими. Але чи може існувати імперія, заснована на принципі консенсусу, а не примусу? Наприклад, американський політолог А. Лейпхардт, кажучи про так звані співсуспільні моделі багатоскладових суспільств, пов’язує їх із демократією, а не з імперською владою.

Не узгоджуються між собою твердження про неминучість імперської моделі і критика київської влади за те, що вона почала проводити «імперську культурну політику». В чому вона проявляється? Невже в зусиллях щодо розширення сфери застосування української мови? Тоді можна пригадати і той історичний досвід, який залишився поза увагою Д. Табачника, наприклад, Чехії, де до 1918 року чеська інтеліґенція була суцільно німецькомовною, а потім заговорила рідною мовою і тим самим подала приклад всій еліті. Або Ізраїлю, де на момент набуття незалежності іврит, що став державною мовою, знали декілька десятків сімей. Зусилля інтеліґенції цих країн щодо відродження національних мов вважаються прикладом справжнього патріотизму. Самі лише заклики української інтеліґенції до відродження мови титульної нації Д.Табачником оцінюються як «образованщина», як марґінальність, нарешті, як націоналізм, що не має нічого спільного з патріотизмом і демократією.

Подібні стріли на адресу україномовних інтеліґентів летять постійно. Вся їхня провина в тому, що вони виступають за відродження української мови. От якби вони виступали за збереження того рівня русифікації України, якого домагаються російські націоналісти, що привласнили собі право наклеювати політичні ярлики на опонентів, то, мабуть, заслужили б репутацію демократів.

Кілька слів про «чужість» ідеалів Галичини більшості українського народу. Д. Табачник, схоже, не розрізняє ідеали і готовність до їхнього втілення. Важко повірити, що ідеали соборності українських земель (їх, за історичною іронією, навіть Сталін не відкидав), готовність зброєю захищати свої честь і гідність, чинити опір тиранії, що боротьба за збереження рідної мови і культури, без яких етнос приречений на поступову аккультурацію і подальшу асиміляцію, більшості українців є чужими? Ще не всі українці готові захищати ці ідеали так завзято як галичани, але чи не є це наслідком їхньої русифікації і втрати багатьма з них почуття національної гідності? Дратує надмірна гарячність невеликої частини галичан у пропаганді цих ідеалів? Так, дратує. Але це вже питання форми, а не сутності. До речі, чи не звернув автор статті уваги на те, що готовність до боротьби з тиранією виявили ті, хто особливо гостро відчував потребу в збереженні своєї етнічності? Може, не варто категорично заперечувати зв’язок між національною і загальнолюдською гідністю?

Що бачимо «в сухому залишку» після прочитання статті Д. Табачника?

Основоположна теза його статті – що українцям властива імперська свідомість, що імперська модель державного устрою є єдиною формою, що забезпечує самозбереження країни. Але якщо обрати саме цю модель, то, мабуть, слід відмовитися від демократії. Тієї самої демократії, яка так дратує нинішню правлячу коаліцію. Відчувається і роздратування автора на адресу тих, кого його патрон свого часу обізвав «козлами, що заважають нормально працювати», хоча саме вони продовжують підтримувати в народі віру в незалежну Україну. В ту саму Україну, в якій правляча у минулому і правляча нині номенклатура ситно наїлася.

Не беруся відгукнутися на заклик Д. Табачника запропонувати свій варіант державної політики, оскільки остання має будуватися з урахуванням насамперед тенденцій господарського життя. Обмежуся своїм уявленням щодо націобудівництва. В майбутньому українська нація повинна стати поліетнічним утворенням (до речі, це слід стверджувати і зверненням до співгромадян «моя нація», оскільки це не обов’язково племінна назва, як це випливає з літератури з етнології і етнополітології). Але і поліетнічна нація повинна бути впізнаною і для її представників в міжособистісному спілкуванні, і для навколишнього світу. Інакше кажучи, вона повинна володіти загальною ідентичністю – мовою (можна посилатися на чотиримовність швейцарців або англомовність ірландців, але спробуй розрізнити тих або інших, поки самі себе не ідентифікують), історичною пам’яттю, стилем поведінки, культурою (повсякденною, політичною, традиційною, модерною), усвідомленням свого місця в світі. Досягти цієї мети сьогодні неможливо, але це не значить, що вона не повинна бути заявлена. Обговоренню має підлягати тільки питання щодо термінів, етапів і методів.

На якій основі мусять формуватися риси загальнонаціональної ідентичності? На наш погляд, було б необачним обмежитися міркуваннями про формальну рівність всіх етнокультурних і етномовних компонентів України. Адже понад трьох чвертей населення країни – етнічні українці. Хай частина їх російськомовні. Але ж і мета повинна полягати не в тому, щоб вони відмовилися від російської мови, а в тому, щоб вивчили українську. Виховання двомовних і двокультурних громадян – цілком реальна задача, вирішення якої ліквідує міжреґіональний розкол. Якщо, звичайно, в розколі не зацікавлені основні політичні сили, яким він дає надійний електорат і можливість грати роль творців моделі міжреґіонального миру і гарантів її успішного функціонування. Зрештою, головне правило імперії – «divide et impera».

***
«Избранные места из…»

«Судьба независимости решалась не упорной борьбой народа (кровавой, как в Ирландии, или ненасильственной, как в Индии под предводительством великого Ганди), но дворцовыми играми в Кремле и вокруг него, усилиями Вашингтона и европейских столиц».

«Отколовшись от империи, украинская часть имперской нации не утратила своей имперскости. Только теперь для нее условной империей (читай – государством) стала Украина».

«... созданное большевиками украинское государство в границах УССР 1954 года носило ярко выраженный полиэтничный и поликонфессиональный характер. Причем языковая, культурная, историческая и конфессиональная близость с русскими все время существования СССР и Российской империи позволяла украинцам в полной мере ощущать себя успешной и значимой частью имперского народа».

«Имперскость украинского народного сознания – не порок и не достоинство. Она имеет свои причины. Главная из них заключается в вышеупомянутом полиэтничном и поликонфессиональном характере Украины. На территории нашего государства проживают украинцы, русскоязычные украинцы, этнические русские. Две последние названные группы, взятые вместе, составляют арифметическое большинство населения страны».

«Украина потому и отличалась завидной внутриполитической стабильностью и межнациональным миром вплоть до 2004 года, что государство активно не вмешивалось в культурную и религиозную жизнь населявших ее народов. Нельзя слить народы, составляющие лоскутную имперскую нацию, в единую нацию-государство ускоренным темпом при помощи административного давления. И Украина ничем не уникальнее Франции, Бельгии или Испании. Этот путь слияния народы, субэтносы должны пройти сами. Никто не знает, как будет выглядеть их язык после слияния диалектов и какой станет их культура в результате взаимопроникновения национальных культур».

Повний варіант статті Д. Табачника див.: http://www.eizvestia.com/articles/41/0/8596/