ПІСЛЯМОВА ІСТОРИКА
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ,
доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України НАНУ
 |
Павел Смоленський (нар. 1959 р.), репортер, політичний публіцист, з 1989 року журналіст «Gazety Wyborczej», перед тим – співробітник самвидавних журналів. Автор кількох книжок, серед інших – Покоління кризи (Instytut Literacki в Парижі), «Gazeta Wyborcza» – дзеркало демократії (Noir sur Blanc), Салон патріотів (Rutm), Похорон різуна (Czarne). Кільканадцять його репортажів опублікувала паризька «Кultura». Мешкає у Варшаві. У жовтні 2003 року йому вручено Польсько-українську премію поєднання за всі його публікації, присвячені польсько-українським взаєминам.
Книгу «Похорон різуна» опубліковано видавництвом «Наш час» 2006 року. |
------------ Це поки що недосяжний для української журналістики рівень письма, рівень володіння матеріалом, рівень проникнення у винятково складні і болючі проблеми польсько-українських взаємин.
Автора не зраджують ні на мить ані його професійна майстерність, ані моральне чуття. Рідко яка репортерська книга читається так захопливо, мов детективна повість, і ще рідше – викликає правдивий катарсис, мов класична трагедія.
Микола Рябчук, часопис «Критика»
------------
Виявляється, треба вміти дочікуватися. Цілих п’ять років я мріяв про вихід цієї книжки українською. І от – сталося: краще пізно, як ніколи. Або ж, у цьому випадку – ніколи не пізно. Павел Смоленський – бездоганний репортер, і нам залишається схилятися, бо в нас таких немає. На щастя, тепер ми зможемо принаймні прочитати його.
Юрій Андрухович, письменник
------------
Цю збірку новел важко читати з двох причин. Перша суто психологічна. Книга сповнена такими стражданнями і роздумами про страждання, що її не можна прочитати залпом, без перепочинку.
Друга причина полягає в інформаційній насиченості цієї невеличкої за обсягом книжки. Все, про що пише Павел Смоленський, пересічному читачеві невідомо або майже невідомо. Проте й спеціаліст знайде в ній деякі незнані йому факти або зможе подивитися на звичну для нього послідовність подій під іншим кутом.
Хоча книга П. Смоленського нелегка у прочитанні, однак вона є явищем у польській журналістиці. Її переклад на українську слід вітати, оскільки вона безумовно стане явищем і в нашій літературі.
Мені довелося брати участь у конференціях істориків, які згадує Павел Смоленський. На них обговорювалися «важкі питання» українсько-польських відносин. Серед істориків були люди, схильні і до толерантності, і до крайніх оцінок. Однак це не заважало нам приймати виважені рішення.
Проте історики, мабуть, більше схильні до компромісів, ніж журналісти чи літератори. Вони дивляться на історичні факти зсередини і чудово орієнтуються у причинно-наслідкових зв’язках. А тому вони можуть із розумінням поставитися до позиції колег з іншої країни, коли відчувають, що ця позиція продиктована не лише вимогами науки, а й патріотизмом. У кожного своя правда.
Журналісти й літератори дивляться на події і ззовні, тому схильні до чуттєвішого сприйняття історичних фактів. Як правило, вони менш толерантні, ніж історики, але книга Павла Смоленського являє собою щасливий виняток з правила. Вона є зразком об’єктивності.
Автор поперемінно розповідає про поляків, замордованих українцями, і про українців, замордованих поляками. Жахливо, коли цивільні люди, в тому числі жінки та діти, гинули тільки тому, що вони не належали до «правильної» національності і конфесії. Але так сталося в ті роки, і Смоленський робить спробу пояснити, чому так сталося. Можливо, його пояснення не такі досконалі, як арґументи професійного історика, але в них є своя сила. Ми не визначимо, на чиєму боці автор, бо йому близькі всі люди – мешканці українсько-польського прикордоння, яке по-різному називають в Україні і в Польщі. Вони століттями жили на цій благословенній землі, здебільшого не конфліктуючи між собою. Різниця у вірі і національності не заважала їм вступати у шлюбні відносини. Аж раптом цей реґіон не з їхньої вини перетворився на пекло. Різали й розстрілювали не політики, а прості люди, яким дали в руки зброю. Хоча у розбраті винні були саме політики, які переслідували свої власні цілі, лише прикриваючися національними інтересами.
Автор не задається питанням, хто постраждав більше – українці чи поляки? Це – задача без розв’язку, підрахунки не мають сенсу. Відомо лише, що, до прикладу, на Волині більше постраждали поляки, а в так званому Закерзонні – українці. Однак загибель бодай однієї безневинної людини – це вже трагедія.
Присвячена Євгену Стахіву новела має епіграф, запозичений з промови Івана Франка на з’їзді польських журналістів і літераторів у Львові у 1894 р. Великий український письменник і мислитель зауважив, що в усім слов’янстві нема двох таких тісно зрощених між собою народів, як українці й поляки, і водночас таких, які цуралися б так один одного. Будь-який історик підтвердить правоту І. Франка і разом з тим додасть: у XX ст. інтенсивність взаємопоборювання і взаємозбагачення України та Польщі багатократно зросла, порівняно з попередніми століттями, не виключаючи й XVII. А період, який розглядається у новелах П. Смоленського, найтрагічніший у XX ст. Чи є у цьому певна закономірність?
Мені здається, що є. Коли обидва наші народи були іграшками в руках політиків третіх держав, відносини між ними складалися не кращим чином. Коли наші народи здобули незалежність, вони можуть спільно розв’язувати будь-які конфліктні проблеми і допомагати один одному.
Чи варто замовчувати трагізм українсько-польських відносин у минулому в ім’я розвитку майбутнього і сучасного?
Книга П. Смоленського дає відповідь на це непросте питання. Замовчувати не варто, бо завжди знайдуться нечисті на руку політики, здатні у власних інтересах роз’ятрити незагоєні рани і представити свої дії як захист національних інтересів.
Потрібно лише, щоб всі ми, українці і поляки, подивилися на минуле зі смутком, але без гніву. Минуле треба знати, аби не повторювати вже зроблені помилки. Ця думка червоною ниткою проходить через усю книгу.
Наше майбутнє – це діти. Перебуваючи в Києві у 1992 р., польський прем’єр-міністр Анна Сухоцька запропонувала українському уряду звернути увагу на підручники з історії для школи. Йшлося про те, щоб польські діти не сприймали Україну як історичного ворога, а українські діти доброзичливо ставилися, коли виростуть, до сусідньої Польщі. При міністерствах освіти обох країн була створена так звана «підручникова комісія», яка взяла на себе цю місію. Я працюю в ній від початку, так само, як мій польський колега і співголова – проф. Владислав Сєрчик, який згадується, до речі, у книзі П. Смоленського.
Ми читаємо польські підручники і ділимося з колегами своїми враженнями. Для нас головне, щоб у цих підручниках фігурувала Україна, щоб описувані в них події, не порушуючи історичної правди, подавали нашу країну та її народ у позитивному ракурсі. Таке ж завдання й у польської частини «підручникової комісії». Якщо в перші роки в комісії траплялися гострі суперечки, а спільне комюніке обов’язково містило в собі протокол неузгоджень, то тепер дискусії істотно пом’якшилися. За наявності доброї волі «важкі питання» спільної історії здатні об’єднувати, а не роз’єднувати народи.
Сподіваюся, що наші громадяни з інтересом і вдячністю поставляться до перекладу книги П. Смоленського на українську мову.
З інтересом – бо вона присвячена подіям, які не можна було згадувати у Польській Народній Республіці і Радянському Союзі. Для істориків ці події вже не є «білою плямою», але широка громадськість з ними ще не дуже обізнана.
З вдячністю – бо книга польського автора з великим співчуттям розповідає про український рахунок у Другій світовій війні, пов’язаний з українсько-польськими відносинами.
N.B. Редакція «Форуму націй» вітає пана Станіслава Кульчицького, доктора історичних наук, професора, заступника директора Інституту історії України НАНУ з 70-річчям.
Щиро зичимо плідної праці, нових книжок і щастя при здоров’ї. Сподіваємося, що співпраця з нашою газетою триватиме й надалі.
|
