УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ПЛАНІ ЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЛИШЕ ФОРМУЄТЬСЯ

Володимир ЄВТУХ, член-кореспондент НАН України,
декан факультету соціології і психології
Національного університету
ім. Тараса Шевченка

В епоху ґлобалізації чи залишаються питання етнічної самоідентифікації, збереження етнічної самобутності так само важливими, як і раніше?


— Я думаю, що так. Навіть ще важливіше. Чому? В процес ґлобалізації треба вписатися, до нього треба адаптуватися, а тому слід чітко знати, чим я є, чого я вартий. Відновлення ідентичності, збереження самобутності дозволяє відчувати себе невеликою підсистемою, і тоді зрозумілішими стають правила адаптування. Усвідомлення причетності до певної групи допомагає людині жити, оскільки індивідуум не відіграє сьогодні такої ролі, як раніше, а група може вижити. Отже, самоідентифікацію можна розглядати як спосіб виживання і пропонування себе на ринку ґлобалізації.


На зміну культивованій за радянських часів «дружбі народів» прийшла «толерантність». Чи можна вважати міжетнічні відносини в Україні толерантними?


— Мені здається, що нині в українському суспільстві слід дуже обережно торкатися цих питань. Насамперед не може бути дружби між групами. Соціологи знають, що в центрі змагання груп лежать певні інтереси, і кожна змагається за їхню реалізацію, це закономірний процес. Толерантність же свідчить лише про те, що в цьому змаганні група або особа поводяться неаґресивно.
Українське суспільство в плані етнічної взаємодії лише формується. Важко перейти від чітко структурованого ідеологічного поняття «дружби народів», яке, власне було штучним конструктом, про що свідчить факт зникнення його після розвалу КПРС, яка все це вибудовувала і конструювала.


Толерантність є об’єктивною реальністю. Мусимо розуміти, що нам слід спокійно жити з усіма народами, ми повинні, навіть не сприймаючи культури чи менталітету іншого народу, не налаштовувати себе вороже до них. Це в українському суспільстві сьогодні найголовніше. Є маса культур, носіями яких є представники різних етносів, відтак ми задекларували, що позитивно сприймаємо цей факт і зрозуміли, що в нашому суспільстві може розвиватися інтеґруюча формула: я - ти, ми - вони. Тепер слід працювати над концепцією толерантності в конкретних умовах. А вони є специфічними, оскільки пов’язані з тим, що групи, які раніше були домінуючими у суспільстві, скажімо росіяни, змушені змінити статус, а відтак мусить мінятися і підхід до оцінки інших.


Як співвідносяться громадянське й етнічне в свідомості українців. Ми розбудовуємо «проект Україна», створюємо, одні кажуть, політичну, інші - громадянську націю...


— Етнічне більше пасує до громадянського. Бо громадянське суспільство вимагає більшої толерантності до наявності незвичних, нетрадиційних до цього часу організацій, структур тощо. Після набуття Україною незалежності кожна більш-менш чисельна група або спільнота почали заявляти себе на цьому полі. Отже, етнічне більше корелює з громадянським конструктом, як тепер модно говорити. А от формування політичної нації відбувається конфліктніше.


Як виглядають українці і національні спільноти в цьому процесі?


— У формуванні політичної нації вони повинні щонайменше взаємодіяти в одному напрямі. Російський радянський вчений Ю. Бромлей свого часу винайшов надзвичайно ємний термін – ЕПО – етнополітичний організм. За відсутності тоді незалежних держав з його допомогою пояснювалася можливість співжиття, співтворення і взаємодії на політичному рівні різних націй, етносів тощо.
Політична нація – це насамперед політична воля до співжиття в одному етнополітичному організмі (державі), і дії, спрямовані на утвердження такого організму. А етнічність при цьому є добрим менеджментом. Тоді, коли вибудовується політична нація або етнополітичний організм, вправність високих менеджерів полягає в наданні можливостей своїм етнічностям при загальному підтриманні держави.


— Що сьогодні є превалюючим - питання політичні, соціально-економічні умови виживання чи етнокультурні?


— Я поставив би останнє. За всіма теоретичними викладками, за досвідом країн Європи, Америки, Канади – етнокультурне єство. Коли ми говоримо про етнічність, етнічні рухи, етнічні організації все-таки їхні зусилля мусять зосереджуватися на збереженні етнокультурної ідентичності.


Якими є функції етнічної спільноти? Можна вважати, що вони визначаються Законом про національні меншини?


— Я думаю, що ні, там більше політичних визначень, і це неправильно. Закон про національні меншини чи етнічні спільноти, хоча останній термін важко запровадити в політико-правове поле, мав бути більше сконцентрований на етнокультурі, бо через неї єднається етнічна спільнота, вона відроджується і зміцнюються її позиції. На друге місце я поставив би доступ до прийняття рішень, але чітко в етнонаціональній сфері. Доступ представників етнічних спільнот через свої організації до прийняття рішень в сфері етнонаціонального розвитку (надання меншині якогось статусу, відкриття шкіл, театрів тощо). Такий досвід існує в Канаді, республіках колишньої Югославії, де через надання можливостей на реґіональному, а особливо локальному рівні (в місцях компактного проживання) меншини можуть брати участь у вирішенні проблем етнічних спільнот. І на третє місце я поставив би економічні проблеми. Безумовно, вони дуже важливі.


Зустрічне питання: чи існує в Україні етнічний бізнес?


— Принаймні хотілося б, щоб він був. Поліетнічний світ і мудрі менеджери від етнополітики, зокрема в США і Канаді, звернули на це увагу. Існує ціла теорія етнічного бізнесу. Давайте пригадаємо, чому провалився за президента Л. Кравчука план розселення тих, хто повертався з місць депортації? Начебто все в кабінетах вирішили, розселили по областях, але забули про питання поселенської структури. Як розселяти – компактно, за бажанням, враховуючи традиції? І друге, чи є сьогодні і в майбутньому можливість займатися бізнесом або працевлаштовуватися. І якби в цьому плані було враховано поняття етнічного бізнесу, тобто традиції на основі культурної діяльності займатися тією чи іншою справою, наприклад, вирощувати овочі, як корейці, справа вирішилася б набагато успішніше.


Нині в харчовий бізнес Криму достойно увійшли кримські татари, це викликає симпатію і через це, до речі, можна виховувати толерантність. В Америці овочевий і дрібний банківський бізнес розвинуті серед корейців, сфера обслуговування – серед корейців, китайців, мексиканців. З одного боку, вони втягуються в американський мейнстрім, тобто головну течію, і добрі менеджери дають їм можливість, роблячи те, до чого відчувають більший хист і здібності, комфортно почуватися в американському суспільстві. Нам також варто було б над цим подумати.


Ми маємо зараз великі проблеми з міґрантами. Деякі з них розглядають нашу країну як транзитну територію, деякі осідають, створюючи не завжди безпечні анклави. В країні немає міґраційної служби. Сьогодні за рішенням антикризового уряду ці питання переходять у підпорядкування МВС, що за європейськими стандартами не є нормальним. Як сформулювати цивілізовану політику щодо цієї категорії населення, адже з часом невирішене питання лише загострюватиметься?


— Найперше, що слід нам зробити - це перебороти вже закорінене упереджене ставлення до міґрантів. ЗМІ із задоволенням роздмухують історії пов’язані с криміналом, хворобами, одним словом неґативом, що начебто йде від них, апріорі неґативно налаштовують населення, не звертаючи уваги на те, як ці люди з’явилися на території нашої країни, з якими настроями. А між тим міґраційна політика має бути тонкою і виваженою. До нелеґалів і порушників закону треба бути жорсткими. А знаннями і навичками тих, кого обставини змусили покинути батьківщину, варто скористатися.


За умов, що ними ніхто не займається, міґранти зазвичай шукають своїх, що вже мають певний осідок, і концентруються навколо. А якщо б була програма адаптації і соціалізації цієї категорії населення, відповідні органи проводили б перевірку особи (часто люди міґрують внаслідок політичних утисків, міжетнічних конфліктів тощо), виявляли рівень її освіти, навичок і можливостей і знаходили б їм застосування. І це не в першу чергу робота на ринках, що дають швидкий прибуток, але й концентрують кримінальні небезпеки. В соціальному статусі міґрантів має бути прогрес, а для цього повинен існувати контроль за процесом їх вживання в суспільство.


Варто наголосити, що служба для роботи з міґрантами мусить носити суто цивільний характер, інакше ми отримаємо безумовний мінус перед світовою громадськістю. Контроль не може стати засобом створення резервацій для них. Я мав досвід роботи і в Україні, очолюючи Міністерство у справах національностей та міґрації, працював в європейських структурах, знайомився зі світовими напрацюваннями у цій сфері, і зауважу, що найкращих результатів досягають там, де суспільство більш відкрите, де воно враховує об’єктивність міґраційного процесу і одночасно не дає можливості розгулятися криміналітету, який до певної міри там присутній. Але все це роблять цивільні служби, поліція ж має чітко визначені функції, які поширюються не на контроль за міґрантськіми етнічними спільнотами, а лише на дотримання ними законодавства країни.


— До речі, і в Україні існують етнічні спільноти, що потребують на певному етапі додаткової уваги держави. Я маю на увазі політику позитивної дискримінації, яку закладено в один із проектів Концепції державної етнонаціональної політики в Україні. Це поняття для нас досить нове. Розкажіть про нього детальніше.


— Позитивну дискримінацію вперше застосовано в 60-х рр. у США щодо афро-американського і мексиканського населення, яке різко виступило проти дискримінації в соціальній і освітній сферах. Найефективнішим засобом подолання конфлікту виявилося виділення представникам національних меншин певних (пропорційно до частки в загальній кількості населення) квот робочих місць, а також студентських у вищих навчальних закладах. Не одразу все було просто, адже лунали заяви про те, що цим дискримінується інше населення, яке позбавляється права на ці самі місця, що забезпечені меншинам. Але зрештою, коли побачили, що спеціалісти з цих меншин не гірші від решти «білого» населення, все врегулювалося. І стало початком виховання у суспільстві принципів толерантної і коректної поведінки.


В Україні позитивна дискримінація має застосовуватися щодо кримських татар, ромів, гагаузів, українців – реґіонально, наприклад у Криму. Якщо ми проаналізуємо ситуацію, то виявиться, що вони більш занедбані в соціальному, культурному, освітньому аспектах, і ця занедбаність – результат цілеспрямованих політичних рішень. Виправлення такого становища, надання додаткових можливостей доступу до праці, вищої школи тощо має привести їх до рівних умов. За сприяння держави відбудеться вирівнювання рівнів, а продовжуватиметься життя вже з рівними можливостями, конкуренцією тощо.


Щодо українців, то їхній статус у країні дуже специфічний. Українці, український етнос максимально толерантно поставився до інших, бо сам колись зазнавав шалених утисків, а сьогодні соціальні показники українців нижчі, ніж у росіян і білорусів, це доведено дослідженнями і є наслідком попередньої політики щодо нього. Але українці, як домінуюча в країні нація, мають і найбільший потенціал для виправлення такого становища, а от щодо перелічених народів особливі умови треба створювати.


— Через що можна запроваджувати механізм позитивної дискримінації?


— Через редакцію Закону про національні меншини, через Концепцію державної етнополітики. Наведу конкретний приклад з життя нашого факультету. Цього року ми прийняли дівчинку з рома, їй важко вчитися, але я як керівник, розуміючи це, намагаюся допомогти, аби викладачі поставилися до цієї ситуації з розумінням. Ми даємо їй певний час для адаптування, створюємо умови для доведення до однакових можливостей, а вже тоді вона братиме участь у конкурсі на подальшу діяльність на загальних підставах.


І наостанок про законодавче поле. Як Ви оцінююте в цілому вітчизняне законодавство, що регулює етнополітичну сферу, адже про наш Закон про національні меншини зазвичай кажуть, що він найкращий в Європі, а законодавстство – найліберальніше?


За положеннями і формулюваннями цей закон прекрасний, але там дуже слабо виписано стратеґію.


Це очевидно тому, що слідом передбачалося прийняти Концепцію державної етнополітики?


— Подібні закони варто переглядати через принаймні двадцять років, бо у цій сфері ситуація міняється дуже стрімко, адже вона надто чутлива, щоб можна було раз і наперед визначити, що буде через десять-двадцять років. Якщо було б прийнято Концепцію державної етнополітики, де визначено було б стратеґічні напрями, тоді через певний час до закону можна було б вносити певні зміни, але вже ті, що виходять з конкретної ситуації. Це не той закон, що приймається раз і назавжди, тим більше у суспільстві, в якому не накопичено досвіду аналізу ситуації міжетнічної взаємодії та її менеджерування.


Розмовляла Тетяна Хорунжа

dialogs.org.ua

До головної сторінки
Контакт
Copyright FORUMN © 2004-2006 // Дізайн та підтримка- О. З.