МІЖ ПУТАМИ КАНОНУ Й УСВІДОМЛЕННЯМ ПОТРЕБИ НОВАЦІЙ:
СЕРЕДНЬОВІЧНА ТА РАННЬОМОДЕРНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
В АКАДЕМІЧНИХ ПІДРУЧНИКАХ ОСТАННІХ РОКІВ

Наталія ЯКОВЕНКО, доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедри історії НаУКМА

Одразу хочу застерегти, що я послідовно розмежовую підручник з історії та дослідницьку науку, від якої ми чекаємо відкриттів і скептичних ревізій. Підручник за означенням таким не є. Його функція – представити «від імені науки» певний компілятивний згусток знань, що потрібні молодій людині передусім для референтного ототожнення себе з країною, в якій вона живе, та зі спільнотою, до якої вона належить. В українському випадку цей «символічний обмін змістами» між наукою та суспільством ускладнюється тим, що населення України є спільнотою людей, поки що не налаштованих на порозуміння – і через розбіжність світоглядних орієнтирів, і через різниці у так званій «історичній пам’яті» мешканців Сходу – Заходу – Центру – Півдня.

Той варіант колективної ідентичності, що його пропонують сьогоднішні підручники, на мою думку, цьому не лише не сприяє, а й шкодить – шкодить передусім через те, що спирається на стереотипні візії, сформульовані істориками для іншої мети та цілком в інший час. За такої ситуації, гадаю, основним викликом для підручників історії стає «переформатування» «історичної пам’яті» у такий спосіб, аби, не нівелюючи локальних та регіональних ідентичностей, все-таки розпочати пошук якоїсь надреґіональної, прийнятної для більшості, моделі.


В основу моделі, яка могла би задовольнити, з одного боку, внутрішньоукраїнські потреби, а з другого – відповідати сучасним світоглядним цінностям, я кластиму такі параметри (і власне за ними «тестуватиму» підручники):
— соціокультурний образ суспільства, чия історія могла би викликати у молодої людини відчуття причетності;
— «олюднення історії», себто скорочення прірви між нами й минулим завдяки описуванню приватного простору, особистої чи громадянської активності індивіда тощо;
— відкритість на Іншого та, взагалі, на світ за рамками власної спільноти;
— прищеплення навичок самостійного критичного мислення, яке перетворює молоду людину зі «споживача» готової інформації на Homo Disputator’a.


Під цим кутом зору мною було проаналізовано 11 підручників за чотири останні роки – 2003-2006 (оскільки бібліотека НаУКМА купує принаймні по одному примірнику всього, що в цьому жанрі виходить, це можна вважати достатньо репрезентативною вибіркою). Підручники, за єдиним винятком, побачили світ у Києві (у восьми видавництвах), хоча авторами є вузівські викладачі не лише з Києва, а й з Харкова, Одеси, Львова, ба, навіть Ніжина. Чотири книжки – це колективний продукт двох чи трьох істориків, решту написано однією особою.


Перш ніж перейти до стереотипів, відзначу спільні (на жаль, маловтішні) прикмети цих книжок:
– Абсолютна більшість є убивчо нудною і знеособленою (живі авторські інтонації присутні лише в двох випадках) – це теж, до речі, являє собою певний стереотип, незалежний від персонального обдарування, а саме: історія, мовляв, – наука серйозна, і писати про неї належить «по-науковому».
– Практично всі книжки насичено анахронізмами як суто радянського родоводу (на зразок «антифеодальної боротьби»), так і теперішнього «неодержавницького» (тут лідерами, звичайно ж, є «нація» та «держава»).
– Врешті, лише в трьох підручниках мені не вдалося натрапити на курйозні поняттєві та фактографічні ляпсуси (з-поміж величезної їх маси наведу для прикладу тільки пару таких, що не потребують коментаря: «польський історик ХVІ ст. Ґерхард Міллер»; «відомий поет Станіслав Оріховський»; «Вишенський у своїх посланнях висунув утопічну програму створення Царства Божого на землі» і т.д.). Такого роду перли (а особливо помилки в іменах, реаліях і коментуванні подій) промовисто кореспондуються з науковою спеціалізацією більшості авторів – у минулому істориків КПРС, які після 1991р., аби не втратити роботу, стали викладачами історії України.


На окрему увагу заслуговує декларування авторської мети. Воно присутнє у передмовах до семи підручників, причому в усіх сімох випадках декларується намір розповісти «правдиву історію» чи «повернути об’єктивну правду історії», що досі спотворювалася відомо ким і відомо коли. Крім цього, автори чотирьох книжок обіцяють уникати «однозначних оціночних висновків» і спрямувати студентів до «власних роздумів, суджень і оцінок»; троє наголошують, що історія України розглядатиметься «в контексті світових цивілізаційних вимірів», а ще двоє обіцяють простежити історію не лише українців, а й інших етносів, що проживали на території України. Віра в очищувальну «правду історії» навряд чи потребує коментарю. Натомість несподіваними для мене – на тлі підручників 1990-х рр. – стали акценти на потребі 1) плюралістичного мислення, 2) виходу за рамки парафіяльної історії, 3) модифікації самого поняття «історія України».


Правду кажучи, авторам забракло уміння виконати обіцяне, але важливим є вже те, що вони усвідомлюють, чого бракує теперішній підручниковій історії, тому це явище я би кваліфікувала як обнадійливий симптом.
Переходячи до стереотипів, розпочну з соціокультурного образу суспільства, яким воно постає на сторінках підручників. В усіх без винятку книжках це суспільство («нація до націоналізму») описується у модерних поняттях доби романтичного націоналізму – як етнічна, мовна та конфесійна цілість – спільнота, з якої, за висловом Гелнера, належало «вигнати чужинців, що намагаються зруйнувати ... цю [даної нації] культуру». Родовід такої моделі далеко шукати не треба – його «батьком-кодифікатором» був Михайло Грушевський, а масове тиражування здійснила радянська історіографія. Ба більше, радянські історики провели «соціальну чистку» згаданої монокультурної спільноти. Під їхнім пером вона стала ототожнюватися з соціальними низами – почасти через народницький сентимент самого Грушевського (хоча в тексті «Історії України-Руси» він суттєво нейтралізується дослідницьким скепсисом), а більшою мірою – завдяки офіційному «марксистсько-ленінському» канонові радянської історіографії. У такий спосіб ранньомодерне українське суспільство перетворилося на «громаду в сіряках» (із Середньовіччям цю операцію зробити було складніше, бо куди подінеш головних акторів – князів, проте роль «народних мас» не було забуто й тут).


Власне на цей синдром раз по раз натрапляємо і в аналізованих підручниках, де в якості деміурга історії виступають «широкі народні маси», «експлуатовані класи», «пригноблені селяни й міщани» тощо. Вони влаштовують «селянсько-козацькі повстання», формують «селянсько-козацьку армію», провадять «антифеодальну» чи «національно-визвольну» боротьбу, гуртом опираються церковній унії і т.д., і т.п. Утім, три підручники таки дають підставу для поміркованого оптимізму. Хоча поняття «український народ» тут теж модернізується у категоріях мовно-етнічно-конфесійної цілості, але разом з тим приділено чимало уваги соціальній структурі суспільства. Це дозволяє авторам представити дане суспільство вже не як «громаду в сіряках», а як складний соціальний конгломерат.


Схрещення тих самих двох чинників – парадиґми національної історії з радянським акцентом на абсолютній моральній виправданості дій «знедолених класів» – лежить також в основі моделювання соціальних катаклізмів. Годі сказати, що про демографічну катастрофу та господарське спустошення територій, охоплених козацькою революцією, згадує, і то в одному реченні, єдиний автор, причому тут же, ніби виправдовуючись, наводить дев’ять (як він це називає) «позитивів» війни. Ще виразніше цей синдром помітно в описах Коліївщини. Половина підручників уманську різанину взагалі обходить – натрапляємо лише на констатацію того, що гайдамаки «здобули» Умань. На сторінки інших п’яти підручників різанина потрапила, причому один автор її фактично схвалює («місто було захоплене, після чого гайдамаки розправились зі своїми визискувачами»); троє виправдовують «тяжкими формами польського гноблення» чи «палким бажанням звільнити свій народ від кріпацтва і захистити православну віру»; і тільки в єдиному випадку чуємо інтонацію співчуття – у вислові «безвинні жертви Коліївщини». Тішитися нібито немає підстав, але той, хто пам’ятає, як писали про Коліївщину радянські історики, мій поміркований оптимізм, сподіваюся, зрозуміє.


Наступним за важливістю компонентом у сучасній підручниковій історії мені здається представлення приватного простору індивіда та проявів його громадянської чи особистої активності. З цими сюжетами наші підручники поки що взагалі не можуть дати собі ради. Годі сказати, що спробу заглянути в приватний світ людини здійснив лише один автор, але й тут під гучним заголовком «Сім’я та сімейний побут» насправді вміщено етнографічні інформації про звичаї та обряди. Що ж до елементів громадянської автономії від державної влади та, відповідно, громадянської активності особи, то ні шляхетські сейми та сеймики, ні маґдебурзьке місто уваги авторів під цим кутом зору не привернули.

Сеймикове самоврядування побіжно згадується як продукт польської культурної експансії («поширювалися через Польщу»), а в описах міського самоврядування присутні майже ті самі – в основі своїй слов’янофільські – акценти, що й у російських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст., у тому числі Грушевського (нагадаю, учений називав поширення німецького міського устрою «фатальним переломом», який відірвав міста від «національного ґрунту»). Не повезло й селянам: жоден із підручників не згадує ні про форми сільського самоврядування, ні про перманентні хвилі селянської колонізаційної активності. Саме собою, не знайшла місця у підручниках і парадоксально мозаїчна палітра конфесій, особливо упродовж століття «пошуків кращої віри» від середини ХVІ до середини ХVІІ ст. Важко з певністю сказати, чи автори про це просто не знають, чи знають, але не пишуть, бо це суперечить наперед заданій функції «українського народу» – боротися з «експансією католицизму».


Перешкод до освоєння приватного та громадського просторів історії, гадаю, є дві. Перша, «концептуальна», випливає з уже згаданої схеми національної історії, що постулювала органічну єдність влади й населення – у ситуації «своєї» держави, та не менш органічну ворожість і шкідливість, яку несе для «нашої» спільноти «чужа» держава (за висловом Грушевського, «чужа управа»). І в тому, і в тому випадку особистість падає жертвою соціологічних абстракцій: вона або всіма силами підтримує державу, або всіма силами з нею бореться, а все решта в її житті постає як малосуттєве. Друга причина, схоже, простіша: описування сфери приватного вимагає більш густого знання, ніж його мають автори підручників.


Як бачимо, в цій ділянці поки що, на жаль, не видно підстав навіть для дуже обережного оптимізму.


Далі перейду до відкритості на Іншого, яку хотілось би бачити в сучасних підручниках. Як уже згадувалося, двоє авторів обіцяли простежити історію не лише українців, а й інших етносів, що проживали на території України. З приємністю відзначу, що в одному випадку це майже вдалося, щоправда – лише стосовно татар (у підручнику одеситів Людмили Кормич та Володимира Багацького цілий розділ, і то цілком нейтральний, присвячено Кримському ханатові). Натомість загальна схема сприйняття/описування Іншого відтворює усталені в національній історіографії та дещо модифіковані впродовж 1990-х стереотипи. Навряд чи є потреба детально зупинятися на них, оскільки вони загальновідомі.

Ось ці упізнавані персонажі: хижий грабіжник татарин; теж хижий (але грізний!) турок; швидше «свій», ніж «чужий» литвин; ворог української автономії московит; заклопотаний прагненням загарбати й принагідно католизувати та денаціоналізувати українців поляк. Відбігає, натомість, від стереотипів національної та радянської історіографії намагання вписати Україну в європейський контекст. Утім, тут поки що переважає наївна мегаломанія – в порівняннях Києва з Візантією; в описі «дипломатичних стосунків» Запорозької Січі «з багатьма країнами світу»; в представленні українських освітніх закладів та «наукових» досягнень тощо. Але варто відзначити й те, що в двох підручниках «європейські» екскурси виглядають і слушно, і доволі фахово: в першому випадку йдеться про типологію європейських революцій ХУІІ ст., з якими автор порівнює козацьке повстання (щоправда, не згадуючи джерело своєї обізнаності – Франка Сисина), а в другому – про україно-шведський союз Івана Мазепи (тут читача відсилають до спостережень Ореста Субтельного).


Врешті, останнім моїм сюжетом буде обіцянка авторів уникати «однозначних оціночних висновків», себто відступити від традиційної манери радянського підручника, що подавав завершене та єдино можливе знання, а отже – спонукати студентів до самостійного критичного мислення. За виразне свідчення перемін можна вважати те, що в абсолютній більшості аналізованих мною підручників (10) наводяться амбівалентні судження істориків про ті чи ті події.

Чемпіоном тут (признаюсь, несподівано для мене) виступає проблема походження києво-руської держави (вісім книжок); на другому місці – дискусії про характер Переяславської угоди (шість книжок); на третьому – різні гіпотези про появу козацтва (дві книжки) та про хронологічні рамки Руїни (дві книжки). Решта сюжетів знайшла по одному зацікавленому автору. Це, зокрема, суперечки довкола постатей Хмельницького та Мазепи і проблема дефініції козацьких воєн (революція, повстання чи національно-визвольна війна). Правду кажучи, задовільним можна вважати тільки представлення оцінок постаті Мазепи. Але, попри наївність решти оглядів, сама поява потреби наводити розбіжні думки здається мені вартою щонайбільшої уваги. На мою думку, саме цей момент можна кваліфікувати як підставу для вповні реального оптимізму.


Завершуючи підсумую. Отже, за моїми спостереженнями, стан справ із підручниками налаштовує на подвійний лад. З одного боку, вони не відповідають сьогоднішнім потребам суспільства й не можуть похвалитися ні фаховим, ні літературним рівнем, але з іншого – я бачу в них іскри доброї волі та часткове розуміння того, на чому би треба було акцентувати увагу.


Це вкотре повертає нас до мого, вже кількарічного, волання в пустелі: «Панове! Починаймо публічно обговорювати підручники з історії!» Адже підручники – це не сфера чистої науки, а «організоване забуття та пригадування», себто неписана конвенція усіх, хто має причетність до творення культури. Тож які стереотипи належить покласти на музейну полицю, а яким надати статус «історичної пам’яті» – мусимо гуртом вирішити ми самі. Але немає сумніву, що ті стереотипи, про які тут ішла мова і які перекочували в 2006 р. із національної історії зразка кінця ХІХ ст., безнадійно застаріли не тільки з перспективи історичної науки (зрештою, це внутрішні справи цеху), а й з перспективи їх ужитковості в середовищі сьогоднішньої української молоді.

1 В основу статті покладено доповідь авторки на міжнародній конференції пам’яті Єжи Ґедройця «Європа – минули і майбутнє. Візії та ревізії», що відбулася у Києві наприкінці минулого року.

До головної сторінки
Контакт
Copyright FORUMN © 2004-2006 // Дізайн та підтримка- О. З.