ВЧИМОСЯ ІСТОРІЇ…

Анатолій ПОДОЛЬСЬКИЙ,
кандидат історичних наук,
директор Українського центру вивчення історії Голокосту

На Міжнародний круглий стіл «Вчимося історії», присвячений дискусії й осмисленню складних проблем Другої світової війни, неґативної спадщини націонал-соціалізму, історії Голокосту та проблематики викладання цих тем у Німеччині та в Україні, спробі порівняння та обміну досвідом, було зібрано дуже солідний кворум, завдяки чому вийшла досить відверта й водночас глибоко змістовна дискусія. Пані Аннеґрет Еманн докладно висвітлила німецьку ситуацію з осмисленням і викладанням складних проблем історії Другої світової війни, зокрема Голокосту.

Голокост – темна сторінка німецької історії; темна, жахлива, проте не замовчувана, а навпаки повністю відкрита для вивчення, викладання й осмислення в суспільстві. Вона викладається в шкільних та університетських курсах, на міжпредметному, міждисциплінарному рівні (не тільки в курсі історії, а й в курсах літератури, філософії тощо).

У виступах українських науковців і викладачів С. Кульчицького, А. Подольського, О. Войтенка, Ю. Шаповала та інших було висвітлено ситуацію з дослідженням і викладанням цієї теми в сучасній Україні, а також проблематику відображення історії Голокосту в навчальній літературі в Україні.

Безумовно, сьогодні в нашій країні немає табу на вивчення цієї теми, проте існує ще багато проблем, і саме цей дискурс їх досить ґрунтовно виявив. Назвемо найсерйозніші. В науковому плані нам ще не вистачає усвідомлення чи розуміння поліетнічності або національного різноманіття України. Євреї України, та зокрема їхня трагічна доля під час нацистської окупації, є складовою частиною історії країни, ця проста теза залишається для багатьох надто складною для сприйняття. В інтелектуальному дискурсі триває, на превеликий жаль, певний, ясно відчутний, поділ на «їхній» Голокост та на наш «Голодомор»… Не хочемо бачити спільної історії, не відчуваємо її, не бажаємо відчути… Професор Станіслав Кульчицький відкрито та усвідомлено каже про те, що, коли говоримо «український Голокост, то, передовсім, маємо на увазі нацистський ґеноцид щодо євреїв України – наших співвітчизників, і більше ніщо інше…» На жаль, я не можу казати, що цю, абсолютно історично вірну тезу, поділяють всі українські гуманітарії, які так чи інакше торкаються в своїй інтелектуальній діяльності цієї проблематики.

Було піднято проблеми української історіографії історії Голокосту. З одного боку, правий професор О. Лисенко та інші колеги, говорячи про певні досягнення української історичної науки в царині студій з історії Голокосту, з іншого, має рацію доктор Борис Забарко, кажучи що цього всього замало для такої країни як Україна, де в добу Голокосту загинуло більш як 1,5 млн. євреїв… Проте, не можу знову ж таки погодитися з Б. Забарком, коли він каже, що прийшов час припинити в країні мовчання щодо Голокосту! Яке мовчання?! Тему було відкрито для досліджень, дискусій, вивчення одразу ж після колапсу колишнього СРСР, а викладання її почалося трохи пізніше, з середини 1990-х рр.

Гостро дискутувалося на круглому столі питання щодо викладання історії Голокосту в Україні. Не маючи можливості написати про всі моменти дискусії з цього питання, напишу про головне, як на мій погляд. Сьогодні на певному високому рівні викладанням та осмисленням теми історії Голокосту в царині шкільної та вищої освіти займаються громадські науково-освітянські організації України, на перших місцях серед них Український центр вивчення історії Голокосту, Всеукраїнська Асоціація вчителів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». Що це за діяльність? Насамперед – навчально-методичні семінари для викладачів, видання наукової, навчальної літератури, студентські семінари, шкільні конкурси тощо.

Останніми роками налагоджено співучасть на теренах України в європейських проектах з виховання міжетнічної толерантності на прикладі історії Голокосту з Музеєм «Будинок Анни Франк», з ОБСЄ з підготовки навчальних матеріалів з історії антисемітизму та інших форм ксенофобії й дискримінації тощо. Все це відбувалося й відбувається без жодної участі державних установ, держави як такої, передусім без Міністерства освіти та науки України. Це просто факт. Освітянські проекти з осмислення Голокосту в Україні здійснюються завдяки певному рівню громадянського суспільства в країні.

Це проблема держави чи конкретних державних установ, чи конкретних державних службовців дбати та думати, що роблять її громадяни, що думають та як діють її інтелектуали – вчителі, студенти, науковці? Якщо в державних структурах немає усвідомлення, що такі проекти мають бути підтримані насамперед державою, а потім західними партнерами, то тоді що це за держава? Виступ представника від Міністерства освіти і науки України пані Р. Євтушенко трохи відродив надію, що це відомство нарешті щось зробить для підтримки проектів, які вже багато років без Міністерства живуть і працюють для молодої ґенерації країни. Проте, такі обіцянки ми чули й раніше. Побачимо, що буде на цей раз.

Повний текст статті Анатолія Подольського див. на сайті www.holocaust.kiev.ua