АННЕҐРЕТ ЕММАН: МИ ПОВИННІ БІЛЬШЕ ЗУСТРІЧАТИСЬ
І ПІЗНАВАТИ ОДИН ОДНОГО

Як німецька молодь розвиває власну політичну свідомість та які завдання ставить перед собою історико-політична освіта в Німеччині? Як вчителі подають учням матеріал на тему «націонал-соціалізму», «Голокосту» та «другої світової війни»? Які саме методичні підходи вони обирають, розповіла одна з доповідачів пані Аннеґрет Емман, яка у 1986-1999 рр. була керівником відділу «Освіта» Центру освіти та пам'яті Ваннзеє-конференц у Берліні, а з 2001 р. працювала у сфері політичного навчання для молоді та дорослих, а також займалася підготовкою вчителів.

— Пані Емман, розкажіть, будь ласка, чи висвітлюється у шкільній програмі в Німеччині поняття толерантності і в якому переважно контексті?

— Толерантність – як і для інших європейських країн – в Німеччині в першу чергу означає терпимість. Її слід виховувати в малюкові з раннього дитинства, і стосується це питання не лише національності чи антисемітизму, а й усіх аспектів життя. Це має бути повага до жінок, дітей, старших людей, повага до просто «Інших». І, як на мене, то вивчення Голокосту в цьому питанні навряд чи сприятиме, якщо в основу виховання дитини цю повагу до Іншого не закладено. І вивчення історії тут взагалі не допоможе.

В Німеччині зараз проживає близько 100 тис. євреїв, і ця община живе дуже замкнено. В школах діти єврейського походження звичайно представлені, але їхній відсоток, порівняно з дітьми інших імміґрантів, просто мізерний. Слід зазначити, за результатами недавно проведених соціологічних досліджень, виявилось, що у Німеччині до жителів Східної Європи та ромів ставляться гірше, ніж до євреїв. І звичайно, хоч вивчення історії Голокосту теоретично, на думку багатьох вчених, сприяло розвитку толерантності, оскільки воно мало спричинити певне співчуття до жертв націонал-соціалізму, однак виникає питання: чи варто навчати дітей на таких страшних прикладах?

Наприклад, зараз в німецьких школах й освітянських колах активно обговорюється питання чи можуть дівчатка арабського походження приходити до школи у хустках і чи повинна школа у цьому питанні залишатись нейтральною? Звичайно, в процесі шкільної освіти слід виховувати у дітях почуття толерантності, однак зараз німецькі вчителі намагаються це робити на новіших прикладах – таких, як війна в Лівані та палестино-ізраїльський конфлікт.

Це не секрет, а факт, що антисемітизм і Голокост мають розглядатись у шкільних підручниках як приклади ґеноциду. Але використовувати цю тематику для виховання, на мою думку, не варто. Виховання цінностей та викладання історії – це дві різні речі. І постає питання: чи варто використовувати такі страшні приклади для виховання і чи не запізно буде розказати 14-річному підлітку про історію Голокосту, якщо до цього він не виховувався на принципах толерантності. Як на мене, то результату така бесіда не дасть.

До речі, те саме стосується викладання демократії. Якщо демократичні принципи викладати авторитарними методами, це ніколи не виховає демократичної людини. Демократизація школи означає, що діти теж отримують право голосу у процесі навчання. Я маю на увазі те, що вчителі не вказують, як і що саме робити. Як приклад можна навести історію школи у Берліні, заснованої у 20-х рр. XX ст. на хвилі реформізму в освіті. Ця школа виховувала дітей на принципах свободи. Діти мали право голосу при встановленні правил нарівні з вчителями. І дуже цікаво те, що, за результатами досліджень, серед борців німецького антифашистського опору у часи правління націонал-соціалістичного режиму у процентному співвідношенні найбільше виявилось випускників саме цього навчального закладу.

Деякі педагоги відверто побоюються подібних методик. Я маю на увазі те, що діти і вчителі не лише разом встановлюють, а й дотримуються правил – так само, як і в парламенті, розробляються загальні закони, які виконують всі. Під час процесу викладання ці принципи мають бути спільними для викладачів і учнів, і якщо обидві сторони їх дотримуються, то приклад Голокосту стає непотрібним.

— А як сприймають викладання історії Голокосту діти з імміґрантських родин та які методи залучення молоді до вивчення історії та культури Німеччини застосовують викладачі під час шкільних занять?

— В Німеччині всі діти ходять до школи і мають пройти загальну програму вивчення історії. Щодо сприйняття загальної історії, історії Німеччини та проблеми Голокосту зокрема, то ці процеси найбільшою мірою залежать від національного середовища дитини. Для декого, зокрема для дітей імміґрантів з європейських країн, ця історія є певною мірою спільною. І тому дуже часто до спеціальних проектів з вивчення Голокосту долучаються ті, кого ні в чому переконувати не треба.

З іншого боку, наприклад, діти з арабських країн сприймають спеціальні програми з вивчення Голокосту дуже стримано, і їх важко до них залучити. На даному етапі німецькі вчителі докладають не дуже багато зусиль для того, щоб залучити молодь з арабських країн до обговорення цієї проблематики.

— Ви згадали про дітей арабських імміґрантів, однак відомо, що у Німеччині дуже сильною є турецька діаспора, більшість представників якої також складають мусульмани. Як вони сприймають викладання історії Голокосту і чи впливає на їхнє сприйняття релігія, яку вони сповідують?

— Турецькі імміґранти менш неґативно ставляться до подібного вивчення, однак тут, в першу чергу, все залежить від релігійності родини. Це стосується навіть дітей імміґрантів у другому і третьому поколіннях.
Крім того, саме існування близькосхідного конфлікту призводить до того, що частина людей вважає, ніби вивчення проблем Голокосту відволікає увагу від дослідження існуючих конфліктів. На жаль, система викладання історії не пристосована до окремих груп, і все залежить насамперед від походження дитини.

З огляду на це в Німеччині існує декілька рухів історично-політичної освіти. Я ще раз мушу зазначити, що окремих програм, пристосованих до викладання дітям різних національностей, не існує, і все залежить від окремих шкіл і викладачів – наскільки вони спроможні інтеґрувати викладення матеріалу для дітей різного походження та національності. Оскільки ми не маємо змоги подавати матеріал окремо, вчителям доводиться застосувати такі методи, які б сприяли подоланню стереотипів і ворожості до образу «чужого», який жодною мірою не слід плутати з расизмом чи антисемітизмом.

Ця проблема характерна не лише для Німеччини, але для всієї Європи, наприклад, можна згадати заворушення у передмістях Парижа. Таке «несприйняття» зрештою викликає ворожість і до самих німців, чому додатково сприяють наслідки існування націонал-соціалістичного режиму.

Але дана проблема має ще один аспект. Річ у тім, що більшість імміґрантів, які приїздять до Німеччини, не отримують німецького громадянства і часто розглядають заробітки чи працю в ФРН як тимчасовий захід, однак з часом залишаються в країні і живуть окремими, здебільшого закритими, громадами. Водночас часто вони не хочуть відмовлятись від батьківщини і не отримують німецьких паспортів. А в Німеччині подвійне громадянство заборонене. Довгий період часу німецька влада розглядала їхнє перебування як тимчасове і не робила спроб інтеґрації імміґрантів різного походження до суспільного життя країни. З часом ці процеси посилювались, і зараз це питання стало невідкладним. Однак, я мушу зазначити, що проблеми інтеґрації імміґрантського населення до німецького суспільства почали вирішуватись лише останнім часом.

— Чи існує зараз єдине бачення історії Німеччини, зокрема в часи Другої світової війни? Які основні розбіжності у сприйнятті подій учнів колишньої НДР та ФРН? Чи сприяли процеси демократизації та структуризації громадянського суспільства у Східній Німеччині виникненню консолідованої концепції уявлень про німецьку історію XX століття.

— Знаєте, ментальність людей, на жаль, змінюється не так швидко. За результатами, можна сказати, свіжих досліджень, 60% західних німців досі не побували на території Східної Німеччини, водночас 60% східних німців вже відвідали західні реґіони країни.

Слід також зауважити, що східні та західні німці часто оперують різними поняттями, можна навіть сказати, розмовляють різними мовами. Звичайно, 40 років не пройшли просто так, необхідне ще принаймні одне покоління, аби ситуація змінилась. Звичайно, додаткові проблеми щодо цього створює безробіття й економічний спад в Німеччині, що тривав кілька останніх років.

Також слід зазначити, що східне населення Німеччини більш однорідне, в той час як в західній частині значно більше імміґрантів. До Східної Німеччини за радянських часів приїздили по контракту в’єтанамці, кубинці тощо. Там було багато радянських військових. Ну, ви знаєте про пропаганду дружби народів, якої насправді не було. Всі народи там жили окремо, і пізніше ці контрактери знаходили спосіб перебратись до інших країн. А в часи перебування в Східній Німеччині кожен з них жив по суті в окремому ґетто.

— Розкажіть, будь-ласка, про висвітлення історії Німеччини німецькими ЗМІ та історії Голокосту зокрема.

— У нас є спеціальний історичний канал. За ці роки знято близько 10 тис. передач про Голокост, і вони постійно повторюються. Особливо у дні пам’яті. 80% книжок мають відношення до цієї проблематики. Голокост та європейська історія постійно домінують, причому настільки, що це вже почало викликати критику. Наприклад, стосовно 27-го січня. Парламентом ухвалено рішення вважати цей день Днем жалоби за жертвами та звільнення в’язнів Аушвіцу, але наші журналісти називають його днем Голокосту. Часто, коли люди чують про Голокост, вони кажуть – а це щось про євреїв. І навпаки, існує тенденція розширювати це дуже вузьке поняття – знищення єврейського населення – на ґеноциди проти інших народів.

Ця проблематика, до речі, згадується практично у кожній політичній дискусії стосовно найрізноманітніших питань – чи то проблема Палестини, чи колишньої Югославії. Нещодавно, наприклад, під час подібних дебатів було поставлено питання: чи мають право німецькі військові перебувати на території Югославії, зважаючи на те, що вони там чинили у роки Другої світової… Саме через цю історичну пам’ять.

Німеччина підтримує дуже багато ініціатив Ізраїлю. Наша країна найбільше підтримує військову політику цієї країни – також через пам’ять та етичні принципи. Федеральний президент Бундестагу, до речі, під час виступу у Кнесеті сказав, що питання історичної відповідальності за Голокост вже належить до німецької ідентичності, однак я з цим не зовсім погоджуюсь.

Це звичайно тема для дискусії – проблема вічної провини перед єврейським населенням. Часто німецьких школярів у Франції чи Нідерландах під час обмінів закидали камінням, саме через націонал-соціалістичний режим, що якийсь час панував на наших теренах. Хоча, якщо бути відвертими, то у цих країнах також було багато людей, що співпрацювали з ним.
Тут, до речі, можна зазначити, що під час останнього німецько-ізраїльського обміну я помітила, що представники цієї країни дуже чітко відрізняють покоління, і не нав’язують вини людям, що безпосередньо не брали участі у тих подіях.

Також цю тематику використовують для того, щоб створити сенсацію навколо якогось часто не дуже вдалого фільму та привернути до нього більше уваги потенційних глядачів. Саме тому ми повинні більше зустрічатись і пізнавати один одного.

— Чи розглядають у Німеччині радянський різновид тоталітаризму та чи практикується співставлення моделей комунізму та націонал-соціалізму у шкільному та вузівському навчанні історії?

— Так, звичайно це робиться. За часів «холодної війни» вивчення тоталітаризму та прирівнювання «коричневого» до «червоного» було дуже популярним на Заході. Водночас багато людей ставились до цього критично, оскільки вважали, що за цими питаннями ховається фанатичний антикомунізм.
На Заході, як відомо, у 50-60-ті рр. переслідувались навіть ті комуністи, що були противниками сталінізму. З іншого боку, колишні націонал-соціалісти й антикомуністи в цей час змогли заслужити собі посади знову ж таки саме завдяки ворожості до лівих поглядів.

Цікавим є той факт, що колишні в’язні ГУЛАГу так і не отримали жодних компенсацій від Німеччини саме через їхню колишню належність до лав комуністичної партії. Можна сказати, що тоді всі члени комуністичної партії, навіть втікачі, були під такою собі підозрою.
Водночас в НДР відбувалися зворотні процеси. Там пропаганда звичайно наголошувала на тому, що комунізм – це добре, а от фашизм та капіталізм – погано. В 80-х рр. ця дискусія припинилась взагалі. З початку 90-х рр. минулого сторіччя викладачі історії та дослідники ведуть серйозну полеміку з цього приводу.

Наприклад, у підручниках досі не подається інформація про справжню роль Штазі. Звичайно тут слід мати на увазі, що підручники виготовляються довго, і часто-густо вони запізнюються років на 20, що школи не можуть перевищувати власний бюджет і купувати щороку нові підручники з історії, але в даному випадку все залежить від вчителя. В Німеччині є все для того, щоб готувати хороші уроки з історії – відкриті бібліотеки, доступні архівні матеріали, проводяться семінари з підвищення кваліфікації викладачів. На один з подібних семінарів, що відбудеться у березні у Верхній Померанії, ми запросили також викладачів з Польщі та країн Балтії. Я думаю, не варто пояснювати чому – у цих країнах, так само як і в Німеччині відбуваються процеси переосмислення історії.

— А як щодо представників з України?

— Це хороше зауваження. На жаль, цього разу представників України не буде, оскільки вже скоро березень, і всі місця зайняті. Однак у майбутньому – чому б ні? Щоправда тут я мушу зазначити, що це мають бути викладачі німецької мови, які мають добре розмовляти німецькою та бути спроможними досліджувати й читати архівні матеріали. Також я прошу викладачів підготувати свої матеріали та представити методику викладання історії у школі. Під час семінару ми намагаємось відтворити їх та визначити, що діє ефективніше. Я мушу сказати, що дуже часто подібні заходи страждають на те, що педагоги виголошують нудні та нікому не цікаві доповіді, замість того, аби обмінятись практичним досвідом викладання. А, на мою думку, слід набагато більше уваги приділяти практиці. І звичайно під час цих програм ми приділяємо більше уваги методам викладання подій, що відбувались у тих країнах, звідки, власне, і прибули наші учасники.

— Чи входять до німецької програми вивчення історії поряд з вивченням Голокосту депортація кримських татар та Голодомор як форми ґеноциду?

— Так. Звичайно ми вивчаємо наслідки депортацій, які проводились у радянські часи, однак приділяємо більше уваги депортаціям, що трапились після 1945-го року. Тоді, як вам відомо, вивозили також і східних німців.
Щодо Голодомору, то це питання також входить до програми вивчення історії Радянського Союзу. Щоправда ми не називаємо це Голодомором. Сам термін не вживається, ми говоримо просто про масові загибелі, в тому числі і в зв’язку з голодною смертю.

— Ви хочете сказати, що спеціального терміну Голодомор у німецькій історіографії не існує?

— Так. Ми це називаємо «вимирання населення від голоду». Також ми використовуємо такий термін як «кулаки»…
Ну ви маєте розуміти… Це насправді було в інтересах Заходу (мається на увазі Західна Німеччина – авт.) показувати історію Радянського Союзу виключно у чорних фарбах… У 80-х рр. минулого століття у Німеччині, до речі, відбувалася дуже серйозна полеміка з цього приводу. А саме стосовно ролі Німеччини в історії ґеноцидів. Зокрема, багато хто згадував, що Сталін ще до Гітлера займався масовим знищенням населення. Але це відбувалось у Західній Німеччині. Як ви можете здогадатись, на Сході все було по-іншому…

Розмову вели Олена СИРІНСЬКА
та Світлана МОРМЕЛЬ
http://maidan.org.ua/static/mai/1171668780.htm