ПІД ТЕРИТОРІАЛЬНИМ ПАТРІОТИЗМОМ ВАРТО РОЗУМІТИ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИЙ ПАТРІОТИЗМ

Володимир ТРОЩИНСЬКИЙ,
доктор історичних наук, професор,
декан факультету вищих
керівних кадрів Національної академії державного управління
при Президентові України

— Що характеризує українську модель міжетнічних відносин? — У світі на практиці було застосовано чотири моделі міжетнічних відносин – інтеґраційна, сеґреґаційна, асиміляційна і марґінальна. Три останні можуть практикуватися лише тоді, коли у міжнаціональних відносинах спостерігаються серйозні деформації. Найпродуктивнішою є інтеґраційна модель. Як на мій погляд, в нашій країні ця модель практикується недостатньо, бо не є застосованою повною мірою.

Суть інтеґраційної моделі полягає в тому, з одного боку, що для етнічних спільнот, які складають етнонаціональну культуру українського суспільства, створено всі умови для збереження етнокультурної самобутності, вони мають правові підстави для збереження і розвитку своїх етнічних, мовних, етнокультурних прав, але, з іншого боку – ця модель передбачає, що всі етнічні спільноти, які складають етнонаціональну структуру, інтеґруються на базі певних спільних цінностей. В цьому плані в Україні ще дуже багато потрібно зробити. Ми маємо непогану нормативно-правову базу.

Йдеться про закони про мови, національні меншини, Декларацію прав національностей, про освіту і вищу освіту, законодавство про культуру, свободу совісті й релігійних організацій, де регулюються права національних меншин на збереження етнокультурної самобутності. Однак державна етнополітика склалася так, що забезпечення інтеґраційної складової міжетнічної взаємодії не досягнуто.

Серйозним завданням для нашої етнонаціональної політики є саме створення нормативно-правової бази, здійснення практичних заходів для забезпечення інтеґраційної складової, для реалізації політики міжетнічної інтеґрації. Така інтеґрація не є політикою, що передбачає зміни етнічної самосвідомості етнічних спільнот. Ні. Етнічні спільноти зберігають свою культуру, мову, створюються всі умови для вільного розвитку, але мають бути створені й умови для інтеґрації в одному суспільстві на базі певних спільних цінностей.

— Як розуміти «певні спільні цінності»?

— Це питання непросте. Але я вважаю, що насамперед це державна мова. Так, дійсно ми створюємо умови для збереження і розвитку мов етнічних спільнот, але державна мова – одна. Це та цінність, на базі якої можна здійснювати інтеґрацію. Далі таке поняття, як «територіальний патріотизм». Тобто не просто патріотизм...

— Донеччини...

— Донеччини, Львівщини, Франківщини, Київщини... Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм. Скажімо, прийняття української державності як великої цінності, яка єдина може забезпечити нормальний розвиток як титульної нації, так і національних меншин, всіх етнічних спільнот України. Тобто має бути сформована повноцінна політична нація, яка утворюється на базі всіх етнічніх спільнот, і об’єднана спільною історичною долею, спільною державною мовою, територіальним патріотизмом, інститутом громадянства.

Кажучи про модель міжетнічної взаємодії і співжиття, ми повинні забезпечити інтеґраційну складову. Розробити певну нормативну базу.

— Про це, будь ласка, докладніше.

— Це може бути законодавча база, розробка державних програм. Може бути, наприклад, розроблено Державну програму міжетнічного суспільства, або ширше – Державну програму гуманітарної інтеґрації українського суспільства, складовою частиною якої буде міжетнічна інтеґрація, тобто знаходження засад, які вели б до інтенсивнішого формування української політичної нації і унеможливлювали б ті глибокі суперечності, які існують нині в українському суспільстві, в тому числі, хочемо ми цього чи не хочемо, а й міжетнічні й міжконфесійні суперечності. Можливо вони не проявляються назовні у гострому вигляді, але латентний характер вони все ж таки мають.

— Які ж чинники працюють в Україні на об’єднання людей різних національностей, а які – на роз’єднання?

— Полетнічний український народ, всі етнічні спільноти, що проживають в Україні, об’єднує прагнення побудувати демократичну соціально спрямовану державу, в якій би був забезпечений високий рівень добробуту. Тут немає суперечностей. Але коли йдеться про розширене відтворення етнокультурних, етноментальних характеристик різними етнічними спільнотами, суперечності виникають. І вони, як на мій погляд, є не лише між титульною нацією, з одного боку, а з іншого – між інтересами сукупності різних етнічних спільнот щодо розширеного відтворення наведених вище характеристик. Наприклад, проблеми мовні – один із проявів цього.

Суперечності існують і всередині національних меншин, тому що одні з них відповідно до законодавства і реалій практики мають практично всі умови. Наприклад, російська меншина має досить розвинуту етнокультурну, мовну інфраструктуру, інфраструктуру для реалізації своїх етнокультурних потреб мають угорська, румунська національні меншини в України. Тобто, мають те, що може в етнополітичному організмі національна меншина. А інші, наприклад, польська, болгарська тощо, мають лише дещо. Це створює певні суперечності навіть у середовищі національних меншин. Я вже не кажу, що є ще й суперечності між національними меншинами, так би мовити, класичними і тими етнічними спільнотами, які претендують на статус корінних народів. І завдання державної етнополітики – знаходити баланс інтересів, і вести політику так, аби латентні суперечності не виявилися назовні.

— Чи існує бажання стати фундаторами проекту української поліетнічної нації у титульної нації, з одного боку, з іншого – національних меншин?

— Бажання тут мало. Щодо формування єдиної політичної нації має проводитися цілеспрямована державна гуманітарної політика – мовна, освітня, культурна тощо. Дослідження, які проводяться авторитетними соціологічними організаціями, засвідчують, що таке бажання є. І рівень толерантності в країні досить високий. Хоча, з іншого боку, існують певні проблеми і труднощі. Коли розпався Радянський Союз, деякі національні меншини, які почувалися в тій країні досить комфортно з огляду на збереження етнокультурної самобутності, перейшли в інший статус, наприклад росіяни.

Прийняття нового статусу сприймалося ними досить болісно, чітко простежувалося прагнення практично зберегти всю раніше існуючу інфраструктуру. Але такого бути вже не могло, оскільки змінився статус держави – вона стала незалежною, відповідно змінився статус меншин. А крім того ми знаємо, що в багатьох країнах є політичні сили, не зацікавлені в тому, щоб в Україні була міжнаціональна злагода, міжнаціональний мир, а міжетнічні відносини розвивалися цивілізовано. І то не лише на північному сході, але й на заході. Отже, вплив ззовні, підігрівання відповідних настроїв впливає на динаміку й темпи формування української політичної нації, на формування нової національно-державної ідентичності, а саме така формується у державах, що здійснювали інтеґраційну модель. Тобто, коли держава створює умови для збереження самобутності етнічних меншин, а меншини усвідомлюють себе патріотами цієї держави. Відтак для формування політичної нації потрібне нормальне співвідношення етнічної і національної ідентичності.

Етнічна ідентичність визначається, так би мовити, голосом крові, біологічними чинниками, а в національну ми вкладаємо більше загальногромадянський зміст. Тому бажання для розвитку цього процесу мало, тут мають бути створені умови – правові, організаційні, проводитися практична реальна державна політика щодо формування політичної нації. А ще одна складність полягає в тому, що, на жаль, серед нашої політичної еліти немає єдності і єдиних підходів щодо змісту української політичної нації. Політикуму варто визначитися щодо базових цінностей, на основі яких треба динамізувати процес формування української політичної нації.
Візьмемо, наприклад, мовне питання. За всіма соціологічними опитуваннями воно посідає далеко не перше місце серед нагальних потреб, але під час виборчих перегонів воно виникає і перетворюється на пріоритетне. В цьому плані, мені здається, народ мудріший за наших політиків.

— Згідно з проектом закону про мови, який підготували Є. Кушнарьов, Л. Грач та ін., реґіональною мовою пропонується оголосити практично повсюдно (нею має користуватися 10% населення) російську. Можливо це пов’язано з прийнятою нерозумно і поспіхом Хартією реґіональних або міноритатних мов?

— Щодо Хартії, то ситуація, на мою думку, полягає в тому, що її безумовно варто було ратифікувати, але суть проблеми полягає в обсязі зобов’язань, які треба було брати на себе, і визначити мови, які вимагають спеціального захисту. З часу її прийняття ситуація змінилася, і я за те, щоб внести в закон про її ратифікацію певні зміни і доповнення, визначитися ближче до духу і букви самої Хартії. Конституція і Хартія регулюють правовий статус мов національних меншин, а закону, який регулював би використання державної мови, немає, отже логічно розробляти саме його. Такий закон розвиватиме положення про державний статус української мови. За наявності політичної волі і консенсусу основних політичних сил можна розробляти й закон про розвиток і застосування мов в Україні, але в такому випадку щось слід робити з Хартією, яка стала частиною національного законодавства. Ситуація допоки не зовсім визначена і чітка.

— Інтеґраційні устремління України чи підтримують меншини, чиї історичні батьківщини вже є членами Євросоюзу і НАТО?

— Абсолютно. В етноціональній структурі українського суспільства кожна етнічна спільнота виконує певні функції. Наприклад, українська нація є етнічною і демографічною основою українського суспільства, основного носія державної мови, основного чинника державотворення. Одна з функцій національно-меншинного сегменту – це функція стимулювання і розвитку міжнародних, міждержавних стосунків в розвитку української держави. Кожна з них має етнічну батьківщину, яка зацікавлена в тому, щоб такі стосунки розвивалися. З цієї точки зору і чеська, і угорська, і румунська національні меншини зацікавлені, аби Україна йшла євроінтеґраційним шляхом. Виникла б маса переваг, починаючи від візових режимів, руху робочої сили тощо, вирішувалося б багато проблем, що виникають нині.

Але так дивляться на цю проблему не всі меншини, тому що ті, хто не є членами Євросоюзу, і має, так би мовити, інші геополітичні, геоекономічні устремління і напрями свого розвитку, зрозуміло, неактивно підтримують цей курс, оскільки в них існують побоювання, що це віддаляє їх від історичних батьківщин, від єдності з ними, насамперед в етнічному і мовному плані. Але однозначної відповіді на це запитання немає, треба дивитися в кожному конкретному випадку.

— Ще одне дуже важливе питання: національні меншини і доступ до прийняття рішень. Чого ці рішення мають стосуватися – лише етнонаціональних проблем, чи слід відкрити шлях до запровадження національних квот при формуванні влади на місцях. Як враховувати етнічний чинник в реґіональній політиці і чи варто це робити?

— На прийняття рішень щодо етнонаціонального життя, етнічних відносин – однозначно мають впливати на всіх рівнях. Це надто складні і делікатні питання, щоб вирішувати їх, не врахувавши думку етнічних спільнот. Це може призвести до дуже небажаних наслідків. Громадські неурядові організації мають впливати на визначення і реалізацію державних політик, бо ми маємо переходити до демократичного врядування. Це не просто управлінський влив держави, а джерело знаходження компромісу між різними групами інтересів соціальних груп у суспільстві. Національні ж спільноти мають також усвідомлено ухвалювати ці рішення і володіти всією інформацією. Держава, органи державної влади, політики, в тому числі ті, що стали політиками на хвилі етнічного ренесансу, повинні підтягувати розуміння проблем загалом етнічних спільнот, загальну громадську думку до доцільного розуміння тих чи інших проблем державного розвитку, потреб суспільства.

В органах місцевого самоврядування в місцях компактного проживання для національних меншин можуть застосовуватися квоти. Такий період ми вже проживали, наприклад Верховна Рада АРК виділяла квоту для кримських татар, що було стимулом для підвищення їхньої громадянської активності, включення у загальносуспільний процес, що, в свою чергу, стабілізувало їхнє представництво у кримському парламенті. В обласних і районних радах в місцях компактного проживання, наприклад, Закарпатській і Чернівецькій областях, представництво національних меншин відповідає, на мою думку, етнонаціональній структурі реґіонів.

Розмовляла Тетяна Хорунжа
dialogs.org.ua