ВІРМЕНИ З РОГІЗОК

Марія ІСАЧЕНКО

За даними районного відділу громадянства, імміґрації та реєстрації фізичних осіб райвідділу внутрішніх справ Чернігівській області, половина з усіх зареєстрованих біженців живе на Щорсівщині – в Рогізках. Тамара тяжко переживала розлучення, хоч з усією очевидністю усвідомлювала: іншого виходу не існувало. Безглуздо було тулити докупи осколки надій, що не справдились. Та найбільше боліло інше: Світланка ростиме без батька. Згодом зважилась на друге заміжжя, народила дитину. Думала: чоловік полюбить обох донечок. І житимуть вони, як пишуть у казках, довго і щасливо. Але, видно, якщо не судилося, то ні сльозами, ні стражданнями не можна випросити собі іншої долі.

Нове подружнє життя нагадувало Тамарі кошмарні сни з одним і тим самим сюжетом: обличчя спотворене гнівом, а серце не знає милосердя. Настав час, коли її терпець увірвався. В той день чоловік образив старшу доньку, і Тамара викреслила його зі свого життя. Навіть від аліментів відмовилась – звалила всі проблеми на свої плечі. Рахували кожну копійку. Щоб купити Світлані сукню на випускний вечір, вирішили продати частину картоплі. Так у їхньому житті з’явився чоловік з незвичним для села іменем.

Тамара знала, що приїжджі вірмени, котрі закуповують у сільчан залишки картоплі, тимчасово оселилися в Рогізках. Але жили вони на протилежному кінці села, і якби не нужда, хтозна, може б дороги їхні ніколи б і не перетнулися. Та від долі не втечеш. Тамара подякувала покупцеві, що приніс гроші, і запросила його до господи. Тоді вона ще не знала, що він залишиться надовго. Це було десять років тому.

Приїжджих вірмен було двоє. Того, що приніс Тамарі гроші, звали Овик Меконян. Він був розлученим, а от інший – Гриша Мкртчян доводився чоловіком Овиковій сестрі Рузані, що залишилася з двома синами у Вірменії. Надворі стояла весна 1997-го. Майже десятиліття віддаляло її від подій, що спричинили сутички між азербайджанцями і вірменами, які компактно проживали в Нагірному Карабасі. Позаду залишилися жахи війни. Але вони знали й іншу правду – про те, що після перемир’я в 1994-му воєнні дії спалахували ще не раз.

— Якби в цьому був якийсь сенс, – з болем говорить Гриша. – Хоча про який сенс можна вести мову у випадку, коли люди, що дружили роками, почали стріляти одне в одного?

Сліпа безглузда куля могла обірвати життя і його хлопчиків. Він не міг цього допустити. Тому, не роздумуючи, вирушив до Чернігова – тут в одного з родичів був невеликий бізнес – щоб облаштуватися і забрати сім’ю. Та родич сказав, що розорився і допомогти не може. Коли Рузана з синами все ж дісталася до Рогізок, починати довелося з нуля. Вперше в житті корінний городянин Гриша Мкртчян саджав картоплю, доглядав за поросям, а його дружина німіючими від напруження пальцями вчилася доїти корову.

Допомагали сільчани, мало не останнім ділилася Тамара. Та навіть коли в домі закінчувався хліб, вони не відчували себе нещасними – тут не було війни. З часом Мкртчяни переселилися в центр села. Всі четверо отримали статус біженців. Тепер сини Гриші та Рузани уже дорослі, їздять на заробітки в Київ. Овик Меконян одружився з Тамарою Тесленко, став громадянином України і батьком її дочкам. «Справжнім, про такого я все життя мріяла», – жінка ледь стримує щасливі сльози.

Старша Світлана уже заміжня. Двічі «зробила» їх дідусем та бабусею. З татом Овиком у доччиної родини найкращі стосунки. А молодша – Анечка – його найбільша слабкість. Їй було всього три роки, коли Овик прийшов до них жити. Дівчинка одразу назвала його татком.

Він купував їй подарунки і рятував від дитячих прикрощів. З гордістю вів її до першого класу і вчив вірменським пісням. Серце його тануло, коли зал сільського клубу (де, до речі, Тамара працює директором) вибухав аплодисментами після виступу Анечки. Він дав цій дівчинці любов і турботу, яких її позбавив рідний батько.
За десять останніх років обидві родини ніби прожили нове життя. Поліське село Рогізки, про яке вони і гадки не мали, стало їхнім притулком, а чимало односельців – добрими друзями. Навіть з тими, хто на початку наривався на конфлікт, тепер – мир і злагода.

Місцевий батюшка похрестив їх і їхніх дітей. Вони оцінили нашу кухню (не можуть звикнути хіба що до щавлевого борщу) і пробують говорити українською. На Новий рік двері їхніх осель за вірменським звичаєм впродовж трьох днів відкриті для всіх – навіть для недоброзичливців. На Пасху (її у них на батьківщині – у Вірменії – святкують на тиждень раніше) на столі – обов’язковий плов з родзинками. І горілка, бо червоного магазинного вина не п’ють: кажуть, пізнавши смак справжнього вина, цього душа не приймає. Шашлики теж готують за своїми рецептами – без оцту в маринаді – тільки цибуля і приправи.
Обидві родини живуть дружно, допомагають одна одній. Святкують завжди разом. Нині готуються до дня народження Овика, аби, щоб не «проколотися», як торік.

Іменинник замовив канарейку, вірніше, кенара – щоб співав. Навіть клітку сам зробив для пташки. Поїхали в Чернігів купувати. Та хурделиця, що раптом розгулялася, прогнала з базару продавців. Добряче змерз і сам винуватець урочистостей, бо вирушив у дорогу без головного убору. Тож замість кенара подарували йому шапку. Він погодився чекати ще рік – тож хай там що, а скоро в домі поряд з акваріумом (ще одним уподобанням господаря) обов’язково з’явиться пташка.

На знімках: Анечку проводжали в перший клас мама Тамара і татко Овик; обидві родини нерідко збираються за кавою.