ЗНАННЯ МОВИ ЯК НАЙВАЖЛИВІША УМОВА КНИГОВИДАННЯ

Валерій СУХОМЛИНОВ

Книжку, про яку йтиметься, я шукав по всіх усюдах, а знайшовши, зрадів, що вона виявилася таким бібліографічним раритетом. Чому? Ось уже понад 30 років займаюся мовою, історією, культурою свого народу і, на жаль, майже у кожній опублікованій статті чи то книжці наражаюся на цілу купу неточностей або й відвертих перекручень. Так і в цьому випадку.
Почнемо з назви книжки. Слoва, яким перекладено слово «чари» немає в жодному з ромських діалектів. У діалекті ромів, що мешкають в Україні, є подібне за звучанням, але воно перекладається аж ніяк не «чари», а «пияк». До того ж припущено помилки з боку фонетики. Ще не перегорнувши обкладинки, я вже майже напевно знав хто є винахідником цього лексичного «інваліда». І як виявилося – не помилився. Ілля Мазур, який представляється під псевдо «Іліє Мазоре». А познайомилися ми з ним вже неблизького 1992 р., коли група київської ромської інтелі-ґенції створила ромське культурно-просвіт-ницьке товариство, що було одним з перших у Києві, та й взагалі в Україні культурним осередком нацменшин. Серед тих, хто зацікавився цим фактом, був і пан Мазур. Відрекомендувався як поет, історик, циганознавець, поліглот. Проте з перших фраз ми зрозуміли, що ромознавцем він не є, оскільки припускається багатьох мовних помилок. Мушу зазначити, що і поезією його твори можна було назвати лише умовно. Зрозумівши з ким маємо справу, а точніше, з ким не хочемо мати нічого спільного, висловили панові Мазуру усе і відверто й просили не займатися профанацією, не шкодити справі. Бо ж він, не знаючи багатьох слів, спромігся створити силу-силенну слів-калік і намагається видавати їх за справжню ромську мову. На жаль, не подіяло. Зробив декілька небезуспішних спроб видати свої творіння, у тому числі і буквар, чудово ілюстрований, але абсолютно не придатний для використання у школі через вище вже згадані мовні негаразди. На щастя, ще є порядні люди й серед чиновників. В. Животівський, тодішній керівник програми освіти нацменшин одного з науково-дослідних інститутів, що входить до системи Академії педнаук, звернувся до нас по рецензію. Ії було враховано, і буквар поширення не дістав.
Свого часу і пан Григорій Латник звертався до нас з пропозицією додати до його творів дещо зі справжньої ромської літератури і видати хрестоматію. Знов не вийшло. І ось, вичекавши час, зв'язавшися з І. Мазуром-Мазоре, розбавивши-таки свої творіння нечисленними справді ромськими творами, пан Г.Латник домігся свого. Воно б і нічого: його вірші і переклади справляють загалом не таке відразливе враження, але ж якби не амбіції стосовно хрестоматійності, тобто обов'язковості і зразковості його хоч і непоганих, але все ж не ромських поезій, та абракадабри І. Мазоре, який наважився редагувати під свій жаргон одного з класиків ромської літератури Ніко Саткевіцо, котрий писав московською говіркою, яку у 20-30-х рр. ХХ ст. було запроваджено з використанням російської абетки як літературну ромську мову. Так само місцями спотворено і поезії самобутнього ромського поета України наших днів, члена Спілки письменників Михайла Козимиренка.
Укладач збірки Г. Латник у передмові, заздалегідь очікуючи на цілком справедливі, неупереджені критичні зауваження з боку ромів, виправдовує недолугість тим, що, мовляв, не існує ромської (він пише циганської) літератури, преси, немає єдиної мови, а отже, і нема чого критикувати. Мушу зауважити, що пан укладач і автор, як то кажуть, не в темі. Так, справді, в Україні справа виглядає саме так. Але ж у світі мовою, історією та культурою ромів займаються впродовж десятиріч кафедри, факультети, наукові товариства, а на нашій прабатьківщині – в Індії – є цілий інститут ромських студій у місті Чандігарх. У багатьох країнах видається кільканадцять періодичних видань, підручники, художні твори аж до романів, і тим, що мова романі є розвиненою і літературною вже нікого не здивуєш. Вартувало б хоч про щось довідатись, перш ніж писати. У тому числі і про те, що в усіх країнах і в тих, що є батьківщиною кирилиці – Болгарії, Греції, Македонії, Сербії, в котрій теж пишуть кирилицею, ромська мова послугується виключно латинкою, а видання ромських творів кирилицею унеможливлює прилучення українських ромів до світових досягнень національної культу, до речі, і видавці єдиної в Україні ромської газети.
Постає питання: чи не час вже і в Україні врешті-решт розпочати щось робити для численної ромської меншини, бо тих двох псевдоромських шкіл і єдиної газети та ще державного театру, котрий не спромігся поставити жодної вистави ромською мовою, очевидно замало. Питання, зрозуміла річ, риторичне, але все ж, дуже хотілося б отримати чітку і зрозумілу відповідь від відповідних і, головне, відповідальних (даруйте!) інституцій.