ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА


60-річчю від дня закінчення Другої світової війни присвячено вже кілька номерів «Форуму націй». У своїх публікаціях ми намагалися ознайомити читачів із різними точками зору щодо осмислення причин і наслідків цієї трагічної сторінки в історії народів всієї Європи і України зокрема.
Нашій країні ця війна принесла надзвичайно багато жертв. В першу чергу це стосується саме українського народу. Друга світова війна для українців почалась ще на початку 1939 року, коли було знищено незалежну Карпатську Україну, а закінчилась майже в середині 1950-х, коли остаточно було придушено повстанський рух на Західній Україні.
Великі втрати понесли й інші народи нашої країни, насамперед, євреї і роми, які стали об'єктами цілеспрямованого нацистського ґеноциду. В ці сумні дні ми маємо згадати також й тих, хто впродовж війни був підданий масовим стратам, репресіям і примусовому виселенню з боку радянської влади (українці, поляки, кримські татари, німці, греки, вірмени, румуни тощо). Численними жертвами цивільного населення супроводжувалися український і польський національно-визвольні рухи.
Складні питання історії народів України під час Другої світової війни потребують всебічного фахового обговорення і комплексного наукового дослідження. І саме цим актуальним проблемам була присвячена Всеукраїнська наукова конференція «Друга світова війна і доля народів України», організована Громадським комітетом «Бабин Яр», Державним Комітетом України у справах національностей та міґрації, Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень, Інститутом історії України НАН України та Українським центром вивчення Голокосту.
Тема конференції вкрай цікава, оскільки серед конференцій, проведених останнім часом з нагоди Перемоги, жодна не висвітлювала саме національну проблематику. Важливим стало тематичне структурування наукових доповідей. Умовно доповіді було розподілено на три великі блоки: загальна проблематика (методологія й історіографія), проблеми внутрішнього розвитку народів України (у т.ч. міжнаціональні відносини, національно-визвольні рухи, національне життя) і, нарешті, національна політика сторін, воюючих на теренах України (у т.ч. нацистської Німеччини, Радянського Союзу, держав Східної Європи).
Проблематика, яку обговорювали на конференції, дуже складна, неоднозначна і болюча. Її дослідження потребує не тільки професіоналізму і надзвичайної обережності, а й реальної співпраці науковців з різним досвідом і навіть різними поглядами на історичний процес.
Тези доповідей обрано нами для публікації за принципом висвітлення маловідомих сторінок життя народів України в роки війни.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ 1944-1946 РР.

Ольга БУЦКО, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України (Київ)

Навіть нісенітні ідеї, що народжувалися в голові вождя народів, мали певні причини, що викликали їхню появу. «Велике переселення двох народів», задумане Сталіним, та їхнього відображення в Угоді між урядами Української РСР та Польським Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. було зумовлене, насамперед, проблемою українсько-польських кордонів.
Ще під час переговорів, які провів у Москві влітку 1944 р. Й. Сталін з керівниками Крайової Ради Народової, були порушені питання, пов'язані зі східними кордонами Польщі. Якщо законний польський уряд, що діяв з початку війни в еміґрації, наполягав на тому, аби після розгрому Німеччини територію Польщі було відновлено в кордонах 1 вересня 1939 р., то Польський Комітет Національного Визволення, фактично сформований у Москві з метою проведення в майбутньому соціалістичних перетворень у країні, визнавав як східний кордон Польщі «лінію Керзона». Погляди українського народу на питання кордонів нікого не цікавили, а думка керівництва республіки, природно, збігалася з офіційною позицією Москви.
Остаточне рішення про східні кордони Польщі було прийнято на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) і документально оформлено за підписом трьох держав – Радянського Союзу, США і Великої Британії. Тим часом «велике переселення народів» почалося вже у вересні 1944 р. Уряд СРСР особливо поспішав з обміном громадян, тому що національна ворожнеча та приречена боротьба між польським і українським населенням, посилювалися й створювали додаткові труднощі для Червоної армії при вирішенні військово-політичних завдань у польсько-українському прикордонні.
Для здійснення переселення було створено апарат уповноважених при урядах УРСР і Польщі. З українського боку його очолив М. Підгорний, з польського – Я. Вольський. Однак основну роль у проведенні цієї акції відіграли органи НКВД в особі заступників головних і районних уповноважених як у Польщі, так і в Україні. Очевидно, не особливо розраховуючи на «добровільність» переїзду, творці акції прагнули спиратися на реальні сили для втілення в життя цієї угоди.
За період евакуації, яка тривала майже два роки (від вересня 1944 р. до серпня 1946 р.) з УРСР у Польщу виїхало 283 499 родин або 810 415 осіб. А всього на території України мешкало 310 989 польських родин (885 302 особи), які планувалось евакуювати.
Не менш вражаючими були наслідки переселення українців з Польщі. В усіх районах, де здійснювалася евакуація, було взято на облік 125 949 українських родин (947 682 особи). А евакуювалося в УРСР 122 622 родини, в яких нараховувалося 482 880 осіб, тобто 97,4% узятих на облік. Тим часом, як свідчать результати соціологічних досліджень, лише 4,8% українських переселенців вважають свій переїзд добровільним.
Подальша доля переселенців була трагічною. Жахливі умови переїзду, труднощі в облаштуванні на новому місці, пристосовування до нових умов праці, життя. Однак найбільше пригнічував їхній моральний стан, коли кожний розумів, що він тут зайвий, чужий.
Багато хто не витримував такого, і правдами та неправдами повертався до рідного краю. Інші змінювали по кілька разів місце проживання і, нарешті, позбавившись усього майна, осідали в якому-небудь населеному пункті, у такий спосіб знаходячи для себе нову Вітчизну.

ДОЛЯ УГОРЦІВ ТА НІМЦІВ ЗАКАРПАТТЯ ПІД ЧАС «РАДЯНІЗАЦІЇ» КРАЮ У 1944-1945 РР.

Степан ВІДНЯНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України (Київ)

Закарпаття (Карпатська Україна), як відомо, було останньою з українських земель, визволених Червоною армією від фашистської окупації і приєднаних до СРСР. Втім, з перших днів вступу на територію цього краю радянських військ у жовтні 1944 р. там розпочалися, по суті, протиправні, антидемократичні й антигуманні процеси «радянізації», що завершилися наприкінці 40-х років ХХ ст. його повним інтеґруванням у тоталітарно-комуністичну структуру та систему Радянського Союзу.
Знищення всіх елементів самоврядування й саморегулювання суспільного організму, притаманних демократичним державам Центральної Європи, зокрема Чехословаччині, до складу якої входило Закарпаття у міжвоєнні роки, нав'язування неприродних орієнтальних форм взаємостосунків між людьми та владою, насильницькі націоналізація та колективізація, репресії й іґнорування національно-культурних потреб національних меншин, їхня депортація, повна байдужість до історичних традицій і звичаїв місцевого населення, примусова українізація, а потім активна русифікація, брутальна й протиправна ліквідація греко-католицької церкви, хижацький грабунок природних багатств краю, безробіття та вимушена міграція населення, нарешті закриття державного кордону, що відрізало закарпатців від рідних, знайомих і друзів у багатьох європейських країнах, позбавлення їх звичного економічного, географічного та культурного простору, всебічних зв'язків із Заходом тощо – не тільки перетворили самобутню Карпатську (Закарпатську) Україну на звичайну радянську область, але вона стала свого роду форпостом розпочатого після Другої світової війни процесу «радянізації» всього центральноєвропейського реґіону.
Одним із проявів і наслідків цих процесів у Закарпатті були масові репресії проти національних меншин краю, насамперед угорців і німців. Зокрема, у листопаді-грудні 2004 р. виповнилося 60 років трагічних подій, що мали місце наприкінці 1944 р. у Закарпатті після визволення краю радянськими військами стосовно закарпатців – представників угорської та німецької національностей. Йдеться про те, що згідно з постановою Військової ради 4-го Українського фронту № 0036 від 13 листопада 1944 р. та відповідно до наказу військового коменданта, виданого наступного дня (14.ХІ.1944 р.), тилові служби НКВС мали виявляти, реєструвати та збирати на території Закарпаття й навколишніх районів Угорщини, Румунії й Чехословаччини військовозобов'язаних угорців і німців віком від 18 до 50 років під обманним приводом використання їх на «триденних відбудовчих роботах». Про розмах цієї акції свідчить хоча б той факт, що за період з 18 листопада по 16 грудня 1944 р., згідно з архівними даними, було затримано і направлено в табори військовополонених 22 951 особу, які добровільно прийшли на реєстраційні пункти. З них 14 202 чоловік – колишні солдати, сержанти й офіцери угорської або німецької армій, які на момент приходу радянських військ «проживали в тилових населених пунктах», тобто в своїх домівках на Закарпатті (більшість з них була насильно мобілізована до гортіївської армії саме напередодні вступу на територію Закарпаття радянських військ і не брала ніякої участі у воєнних діях). А 8564 інтернованих особи угорської та німецької національностей взагалі не мали ніякого відношення до військової служби: їхньою єдиною «провиною» була належність до зазначених національностей.
Окремою акцією 13-14 грудня 1944 р. військами НКВС було «вилучено» німців-чоловіків такого ж віку у Свалявському, Мукачівському, Севлюському (Виноградівському), Хустському, Рахівському округах Закарпаття, внаслідок чого ще 292 чоловіка стали «військовополоненими». Очевидці свідчать про непосильну рабську працю та жахливі умови утримання цих людей (угорців і німців) у Свалявському й Старосамбірському таборах, де значна частина інтернованих загинула. Інших під озброєним конвоєм було відправлено на відновлення щахт Донбасу, у Сибір, Казахстан. Додому з них повернулося менш як половина.
Слід зазначити, що крім радянських військових комендатур, у цих акціях проти людей, за якими не було помічено ніяких ворожих дій проти нового військового чи цивільного режиму, змушені були брати участь і місцеві органи народної влади Закарпаття, підконтрольні партійним й військовим радянським органам. Наприклад, за розпорядженням Рахівського окружного Народного комітету (№ 642) до 27 грудня 1944 р. мала бути завершена вся підготовча робота з інтернування німецького населення. Про те, що шлях перед ними лежав неблизький, свідчила вимога: «Мати з собою три пари черевиків...». В окремих районах Закарпаття органи місцевої влади самовільно вдалися до арештів осіб угорської та німецької національностей як «підозрілих і шкідливих для українського та руського народів», або «накладали контрибуцію» на угорські й німецькі родини «як ворогів народу» тощо.
Отже, в цілому впродовж зими 1944 – весни 1945 рр., тобто ще до підписання Договору між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну (її возз'єднання з Україною) від 29 червня 1945 р., військами НКВС за підтримки місцевих радянських органів влади в Закарпатті зазнали репресій за національною ознакою, за деякими даними, близько 40 тис. чоловік угорської та німецької національностей. Більш як половина з них загинула в радянських таборах.
Останніми роками тим, хто не повернувся додому, в угорських і німецьких селах Закарпаття за ініціативою громадськості на знак вшанування пам'яті жертв цих трагічних подій поставлено обеліски. Як свідчить, наприклад, відкритий наприкінці 1991 р. у селі Мужиєве Берегівського району Закарпатської області України такий пам'ятник. Тільки з цього невеликого угорського села 14 листопада 1944 р. на «триденні роботи» було вивезено 239 осіб: 131 з них не повернулася додому... А на фронтах Другої світової війни загинуло 19 жителів села.

«РАСОВЫЕ ВРАГИ» И «АСОЦИАЛЬНЫЕ ЭЛЕМЕНТЫ»: ПОЛИТИКА НАЦИСТСКИХ ОККУПАНТОВ В КРЫМУ В ОТНОШЕНИИ ЕВРЕЕВ И ЦЫГАН

Михайло ТЯГЛИЙ, відповідальний редактор журналу «Проблемы истории Холокоста» (Сімферополь)

К началу ноября 1941 г. почти весь Крым был оккупирован 11-й армией. Фактическая власть на полуострове находилась в руках немецкого военного командования. Задачи по «политическому умиротворению» и устранению политических противников были возложены на подразделения айнзатцгруппы «D». В круг политических противников, подлежавших уничтожению как «носители большевистской идеологии», было включено еврейское население. Военная администрация, тесно сотрудничавшая с оперативной группой через отдел «1с» штаба 11-й армии, потребовала от айнзатцгруппы ускорить уничтожение евреев. Погибли, по различным оценкам, от около 25 000 до около 40 000 евреев и крымчаков. Выжить удалось единицам.
Помимо сведений о Холокосте, источники сообщают об уничтожении крымских цыган. В Рейхе цыганский вопрос рассматривался как вопрос по преимуществу расовый. Принятию и осуществлению единого плана по «цыганскому вопросу» препятствовало то, что система расово-биологической классификации не была окончательно разработана и внедрена в бюрократический аппарат, использовавший на местном уровне менее изощренные принципы идентификации цыган, а также другие факторы.
По переписи населения 1939 г., в Крыму проживали 2 064 цыган. Некоторая часть цыган полуострова кочевала и поэтому не была учтена. К тому же, в силу того, что у цыган на то время при самоидентификации главную роль играла принадлежность к своему клану, а не к этнической группе, некоторая часть была записана как крымские татары. Цыганское население не было однородным. Многие цыгане интегрировались в крымскотатарское окружение.
Решение «цыганского вопроса» на полуострове было проведено одновременно с «еврейским» и так же, как и в других находившихся под юрисдикцией вермахта оккупированных областях СССР – максимально быстро. В городах Крыма цыганские группы были уничтожены уже к началу 1942 г. На основании каких приказов и инструкций действовали оккупационные власти?
В ходе Нюрнбергского процесса Олендорф заявил, что в мае-июне 1941 г. в Претцше командиры айнзатцгрупп получили от рейхсфюрера СС Гиммлера и начальника РСХА Гейдриха устные указания убивать евреев, цыган, партийных функционеров, активных рядовых коммунистов и всех остальных, кто представлял угрозу безопасности. Однако письменные инструкции, в которых определялись подлежащие уничтожению группы, приказов об убийстве цыган не содержат.
Сфера «политических противников» режима, определяемая руководством полиции безопасности и СД, была довольно широка, и фюреры айнзатцгрупп руководствовались собственным пониманием вопроса о том, кто в данной ситуации представляет угрозу безопасности тыла армии. Вермахт в Крыму испытывал нехватку в продовольствии и месте для размещения. Еще одним существенным фактором являлось партизанское движение. Вполне закономерно, что цыгане под влиянием этих обстоятельств и к тому же являясь группой, объявленной нацистской идеологией и пропагандой неполноценной, были включены в круг подлежавших истреблению.
Документы ЧГК позволяют реконструировать обстоятельства расправ. В Евпатории были уничтожены до тысячи цыган, в Керчи – несколько сот цыган, в Джанкое – до трехсот цыган, в Старом Крыму – 20, в Феодосии – 10. В Симферополе – до тысячи цыган. Однако в Симферополе после уничтожения цыган как группы в декабре 1941 г. преследования уцелевших прекратились. В Бахчисарае цыганская община не пострадала вовсе. Это произошло благодаря ходатайствам со стороны крымскотатарских мусульманских комитетов, на сотрудничество с которыми оккупанты делали определенную ставку.
То, что некоторая часть цыганского населения пережила оккупацию, подтверждается и фактом депортации более тысячи цыган весной-летом 1944 г. из Крыма. Депортирована была та группа, которая была близка по языковой и культурной принадлежности к татарам; будучи по этой причине спасенными от преследований нацистов, цыгане по этой же причине были репрессированы вернувшейся советской властью. Так или иначе, нацистскую оккупацию в Крыму пережили более тысячи цыган.

ПОЛІТИКА НАЦИСТСЬКОГО ҐЕНОЦИДУ І УЧАСТЬ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ КИЇВЩИНИ У ПОРЯТУНКУ ЄВРЕЇВ

Олексій ГОНЧАРЕНКО, старший викладач Переяслав-Хмельницького педагогічного університету ім. Г. Сковороди ( Переяслав-Хмельницький)

Політика нацистського ґеноциду, що проводилася в Європі та на території всіх окупованих вермахтом республік СРСР, є концентрованим вираженням антигуманних цінностей тоталітарної ідеології, що поставила за мету повне знищення етносу, оголошеного колективним расовим і політичним противником режиму. Нацисти, окупувавши територію України, намагалися вивільнити деструктивну енергію мас, перетворивши суспільство на помічника у реалізації своїх планів.
Джерельною базою роботи є архівно-кримінальні справи на службовців української поліції та працівників цивільної адміністрації Рейскомісаріату «Україна», які вперше запроваджуються до наукового обігу. Цей блок матеріалів є єдиним з усіх радянських архівів, у яких називається національність жертв нацистів та не використовується термін «мирні радянські громадяни», що й до сьогодні унеможливлює повноцінне вивчення проблеми ґеноциду єврейського народу України та участі місцевого населення у порятунку жертв нацистського режиму.
У першу чергу, участь у порятунку євреїв брали їхні родичі українського походження. У багатьох випадках майбутнє євреїв залежало від позиції їхніх рідних, які мали іншу етнічну належність.
Проти знищення своїх родичів єврейського походження протестували і представники місцевого цивільного населення. Вони намагалися довести українське походження своїх родичів, і в окремих випадках це їм вдавалося. Таким чином, ці події не відбувалися за мовчазної згоди свідків злочинів окупантів. Під час розстрілів дітей, матері або батьки яких були неєврейського походження, вони намагалися їх врятувати. Твердження, що розстріли євреїв відбувалися за мовчазної згоди або нейтралітету місцевого населення, є невірним.
Місцеве населення прагнуло будь-чим допомогти заарештованим євреям. Восени 1941 р. значна кількість євреїв переховувалася в селах області, знайшовши тут тимчасовий порятунок. Отже, знаючи про майбутнє євреїв, місцеве населення намагалося надати їм допомогу.
Поряд з тим, що частина українських поліцаїв брала участь у знищенні євреїв, була не менш значна їх кількість, яка, навпаки, – брала участь у порятунку. Випадки спасіння євреїв поліцейськими не були поодинокими, – ці факти свідчать не про міфічний антисемітизм, що начебто характерний для українців, а навпаки – доводить помилковість цієї тези. Значна кількість поліцейських не бажала брати участі у каральних акціях окупантів і за найменшої можливості уникала виконання наказів. Очевидець масового розстрілу у м. Яготині розповідав, що заступник начальника районної поліції бив поліцейського, який не бажав брати участі у розстрілі.
Окремі поліцейські брали участь у визволенні з німецького полону своїх родичів єврейського походження, які були представниками так званих «змішаних шлюбів». Один із врятованих свідчив, що у його звільненні брав участь поліцейський с. Корніївка Баришівського району, родич по батьковій лінії. В окремих випадках поліцейські попереджали про можливість арешту. Інколи цього вистачало для порятунку. Так, була попереджена про можливість арешту громадянка, яка мала чоловіка єврея за національністю. Попереджена поліцейським, вона змогла врятуватися.
Однією з форм участі поліцейських у порятунку євреїв була видача офіційних документів, які не рятували, але давали шанс на продовження життя. Так, один з поліцейських, володіючи інформацією про національну належність громадянки, яка звернулася за допомогою, видав їй довідку про те, що вона єврейка-вихрест. Насправді це не відповідало дійсності. Поліцейський знав її по довоєнному періоду. В одному будинку з нею проживала його дружина. Наприкінці 1942 р. цю громадянку було викликано до гестапо і незабаром розстріляно. Але було збережено життя дітям.
Місцевих євреїв попереджали про небезпеку розстрілу працівники цивільних органів влади. Так, працівник управи Баришівського району, який виконуючи службові обов'язки, проводив реєстрацію євреїв, попередив двох осіб про можливість розстрілу. Староста с. Козаківка Таращанського району свідчив про факт переховування у селі 10 євреїв. Голова Ставищанської районної управи свідчив, що у жовтні 1941 р., незважаючи на заборону німецької влади, розпорядився про видачу євреям продуктів харчування. Відомі випадки, коли під час процедури ідентифікації представники цивільних органів влади засвідчували неєврейське походження приречених на знищення осіб. Напередодні арешту писар управи с. Горошків Тетіївського району попередив своїх сусідів, що за ними прибула поліція. Попереджена сім'я змогла вчасно втекти. У редакції газети «Дзвін волі» м. Білої Церкви переховувалися двоє євреїв Йолкін і Ґінзбурґ.
Отже, незважаючи на жорстокий окупаційний режим, місцеве населення Київщини брало участь у різних формах допомоги євреям. Німецьким окупантам не вдалося деструктурувати соціальні зв'язки, що існували в українському суспільстві, та дегуманізувати його.

До головної сторінки
Контакт