ТУТ «КРЕСИ», ТАМ – «ЗАКЕРЗОННЯ»...

Юрій ГАВРИЛЮК,
головний редактор
українського часопису Підляшшя «Над Бугом і Нарвою»

Нещодавно на сторінках польської преси з’явилася низка статей на тему покликаного восени минулого року у Варшаві Кресового інституту, завданням якого має бути дослідження і документація польської присутності на т.зв. Східних Кресах, тобто на українських, білоруських і надбалтійських територіях, які у минулому належали до Речі Посполитої. Безпосередньою причиною пристрастей були контроверзи довкола справи фінансування Інституту, але обговорення цієї теми в ЗМІ зачепило також роль, яку такого роду установа може відіграти в питанні взаємин Польщі з її східними сусідами.


Поняття «кресів» (сьогодні із великої букви писаних), яке міцно вросло у польську свідомість, з’явилося щойно у половині ХІХ ст., у творах польського поета Вінценти Поля, зокрема, у поемі Могорт (перше видання 1854 р.), події якої відбувалися невдовзі після «уманської різні», на Правобережній Україні, на тодішньому пограниччі Польської корони і Кримського ханства. «Креси», виведені від польського слова «крес» (межа, границя, кінець, край), швидко закоренилися у польській літературі і публіцистиці на означення територій на схід від Вільна і Львова, котрі наприкінці XVIII ст. належали до Речі Посполитої. У міжвоєнному періоді, у відродженій Польщі, яку правителі іменували Другою Річчю Посполитою, офіційна назва «Східні Креси» відносилася до заселених українцями, білорусами і литовцями воєводств, що повністю або частково були розташовані на схід від т.зв. лінії Керзона, тобто до Львівського, Тернопільського, Станиславівського, Волинського, Поліського, Білостоцького, Віленського і Новогродського.

Отже, у свідомості сьогоднішніх українців, білорусів чи литовців поняття «креси» асоціюється з епохою намагань польських верхів закріпити свою присутність на схід від межі етнографічної Польщі, що назагал розцінюється як прояв колоніалізму (колонія ж не мусить бути «за морем»).

Епоха ця залишила поміж Дніпром і Бугом чимало слідів, адже в руках осілих тут польських та окатоличених і сполонізованих руських і литовських шляхетських родів була майже вся земська власність, отже, й капітал використовуваний для будови палаців, костелів чи монастирів.

А у ХІХ ст., коли поляки опинилися в ситуації нації без держави, фінансові й інтелектуальні ресурси польської аристократії і рядової шляхти «кресів» слугували боротьбі за повернення незалежності й розбудові польської національної культури, чого промовистим зразком є такі чільні постаті польського романтизму, як уродженець українського Кременця Ю. Словацький та А. Міцкевич – з-під білоруського Ноўгарадка. Все це сприяло закоріненню в польській національній свідомості початку ХХ ст. переконання про особливу польську місію на цій території. Наслідком такого, успадкованого від проминулої вже феодальної епохи, національного комплексу стало практиковане польським політикумом майже всіх орієнтацій нехтування (в добі права націй на самовизначення!) правами автохтонних «кресових» націй – не лише до політичної незалежності, а й до розвитку власної освіти та культури.


1944 р. згадана «лінія Керзона» стала основою накреслення нового польсько-радянського кордону, який 1991 р. успадкували незалежні держави – Україна, Білорусь і Литва. Отже , сьогодні «Східні Креси», з яких у 1944–1946 рр. виселено на західні і північні землі Польщі близько двох мільйонів поляків-«забужанців», – це країна минулого. Десятиріччя, що минули від ялтинського перекроєння політичної карти нашої частини Європи, витишили емоції, а сьогоднішні політичні відносини поміж самостійними державами мають вже зовсім інший характер. Однак «міф кресів», виплеканий у минулому і підживлюваний сентиментом людей там народжених та їхніх дітей і онуків, живий і сьогодні.

Діють численні організації «кресов’яків», які видають свої друковані органи, з’являється чимало публікацій спогадів і більш чи менш наукових історичних студій.
Ініціатива створення установи, яка б професійно займалася «кресами», з’явилася вже декілька років тому у Кракові, але не отримала підтримки тутешньої міської влади. Інакше справи пішли у Варшаві, де з ініціативою створення Кресового інституту виступили представники самоуправи, які належали до партії Право і Справедливість, котра у 2002-2006 рр. мала більшість у міській раді столиці. Ідея створення інституту була оприлюднена 17 вересня минулого року (роковини вторгнення «робітничо-селянської» Червоної армії на «Східні Креси») на прес-конференції, яка відбулася перед пам’ятником «Загиблим і помордованим на Сході». Кількома тижнями пізніше, 26 жовтня 2006 р., постановою Ради столичного міста Варшави була покликана самоурядова інституція культури – Кресовий інститут (Instytut Kresowy). Її директором став соціолог із Варшавського університету д-р Роберт Вишинський.

Згідно зі статутом, завданням Кресового інституту має бути документування і досліджування історії та культури «Східних Кресів», популяризація і експонування знань про духовні і матеріальні надбання польської кресової культури, а також дії з метою охорони кресової культурної спадщини на території Варшави. «Хочемо врятувати культурну спадщину; йдеться про науку, всякого роду колекції, пам'ятки, документи, мілітарії, все, що в'яжеться з польськістю східних земель» – сказав, цитований щоденником Gazeta Wyborcza, один із ініціаторів Інституту, прессекретар варшавського ПіС, радний Мацєй Мацєйовський.


У свою чергу, директор Інституту в інтерв'ю газеті Nasz Dziennik заявляє, що метою очолюваної ним установи має бути зміна свідомості поляків про Східні Креси, які найчастіше асоціюються з культурною та цивілізаційною відсталістю, чому посприяла між іншим «культова» комедія «Самі свої», героями якої є дві посварені селянські сім'ї, переселені «з-за Буга».

«Хочемо змінити досить неґативний візерунок поляка з Кресів, який надалі побутує у польському суспільстві, – говорить Р. Вишинський. – Називають цих людей часто-густо зневажливо «забуголями», забуваючи, що це ж польські землі, колиска нашої культури.»
Що ж – українцям чути фрази «польськість східних земель» чи «польські землі» на окреслення хоч би Волині чи Галичини, так само «приємно», як полякам німецькі нагадування про не так то далеку історію Вроцлава, Щеціна, Гданська та Ольштина. Безсумнівно, настoрожує також і факт, що в реалізації своїх статутних завдань Інститут «співпрацюватиме передусім з організаціями кресових середовищ у Польщі». Саме із цих середовищ лунає найбільше голосів, в яких безкритично ідеалізується «кресова» дійсність у міжвоєнному періоді та дуже однобічно (дуже делікатно кажучи!) змальовується історія польсько-української «війни тридцятирічної» (конфлікту за межу та територію у 1918–1947 рр.).


Побоювання, в яку сторону піде діяльність Інституту, не чужі й самим полякам. У відповідь троє самоурядників із ПіСу, які 17 вересня 2006 р. ініціювали заснування установи, оприлюднили заяву, стверджуючи: «Ми глибоко занепокоєні тоном деяких статей у газетах, які показують Кресовий інститут як націоналістичну інституцію, котра загрожує добросусідським контактам з іншими націями. Як творці Інституту, ми від початку здецидовано підкреслювали, що не є нашим наміром покликання ревіндикаційної ані ревізіоністської інституції. Хотіли і надалі хочемо, щоб Інститут показував молодому поколінню варшав’ян знання про наші традиції і культуру. Кресовий інститут має бути мостом для молодих поколінь у історію Польщі і спільну історію сусідніх націй.»


Зрозуміло, контроль над виконанням цієї декларації належить самим варшав’янам, зокрема міській раді, у якій після нещодавніх виборів до органів самоврядування більшість мають Громадянська платформа та коаліція Лівиця і демократи. З другої сторони, у складі сучасної Польщі опинилися реґіони, які від історичних досвітів заселені українцями – Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя. У 1944–1946 рр. в УРСР виселено звідси, назагал примусово, майже 500 тис. українців, ще 150 тис. вигнано 1947 р., у рамках Акції «Вісла», на північні і західні землі Польщі, які до 1945 р. належали Німеччині. Територія ця, окреслювана інколи збірною назвою «Закерзоння» (адже важко за кожним разом перераховувати всі вище названі реґіони), для мешканців «радянської» України була аж до кінця 1980-х рр. свого роду зоною відчуження. Щойно розвал «соціалістичного табору» відкрив можливість саморганізування виселенців, які створили свої організації у Львові, Луцьку, Рівному та інших місцях поселень, а також піклування про залишені предівські могили і матеріальні пам’ятки.


Ранг символу має факт, що «закерзонцем» був між іншим автор музики українського гімну о. Михайло Вербицький – 12 квітня 2005 р. за участю Президента Віктора Ющенка відбулося відкриття каплиці-пантеону над його могилою в селі Млини поблизу Ярослава у Підкарпатському воєводстві Республіки Польща. В травні минулого року президенти України і Польщі зустрілися під час урочистостей при зведеному старанням української громадськості пам’ятнику на могилах українців, вбитих польським підпіллям у селі Павлокома над Сяном.


Отже, минуле українсько-польських взаємин по обох сторонах сучасного державного кордону залишило багато матеріальних і історичних слідів, вивчення яких та засвоювання громадськістю триватиме ще десятиріччями. Від нас усіх залежатиме чи буде це вивчення об’єктивне, сприяюче тому, щоб поляки і українці зуміли взяти відповідальність за роль, в тому числі й неґативну, яку їхні нації відіграли в історії своїх сусідів.

Фото з сайту www.nasa.gov/.../content/136063main_bm4_high.jpg

До головної сторінки
Контакт
Copyright FORUMN © 2004-2007 // Дізайн та підтримка- О. З.