НА ОБРАЗ І ПОДОБУ МАНЕКЕНА...

Мирослав МАРИНОВИЧ


Стаття Віталія Нахмановича (ФН, № 6/61) виявилася для мене справжнім подарунком: по-перше, тому, що досі я читав лише «спеціалізовані» статті цього автора, тоді як ця – загальносвітоглядна. Тобто я мав відчуття, що ми обоє – автор і читач – у стилі цієї землі обговорили за пивом кілька кардинальних світових проблем. А по-друге, я відчув розкіш від поєднання двох рудиментів давніх епох: наявності думки й елегантності форми...


Редакція «Форуму націй» очікувала від мене реакції передусім на довколарелігійні пасажі п. Нахмановича, і я не бачу причин, щоб обманювати ці сподівання. Справа лише в тому, що я робитиму це з позиції не стільки опонента (як тут опонувати, коли автор у давньо-юдейській традиції богобійно опускає літеру при називанні Святого імені!), скільки редактора, який по-дружньому пропонує підправити текст. Скажімо, це правда, що сучасна ліберальна цивілізація поставила на місце Бога людину, але чи справді «возвела її в стан божественний»? Вертикалі ж немає, її усунули разом із Богом – є лише горизонталь міжлюдських стосунків!


Ні, я не хочу зрівняти ліберальну цивілізацію з її донедавніми ідеологічними суперницями – антицивілізаціями свастики і серпа та молота. Там якраз вертикаль була, тільки розвернута вниз, бо місце Бога виразно посів Його дзеркальний антипод, а людину там опустили в стан диявольський. А сьогодні ми сидимо біля розбитого корита, бо ті, які були колись духовно спроможні підняти незалежну Україну з колін, у боротьбі за неї угноїли вічну мерзлоту Сибіру, а ті, що отримали Україну як абсолютно «додану вартість», створені були вже «на образ і подобу манекена» (Бруно Шульц) і на коліна перед Богом встати неспроможні. Шарніри не дозволяють!

Пітер Брейгель «Кожен шукає власну користь»

Проте й ліберальна цивілізація має свій гріх, бо колишнього «раба Бога» вона перевела не стільки в стан «друга Бога» і Його партнера у процесі творіння (як цього все ще сподівається, наприклад, Джанні Ваттімо), а в стан «раба спокус». Тобто онтологічний стан рабськості не змінився! Так буває з підлітком у його «телячому віці»: вириваючись зі стану дитячої підлеглості, він, перш ніж стати другом своїх батьків, на короткий час стає рабом своєї спокуси заперечувати будь-який авторитет.
Тому я, зробивши в юності вибір на користь ліберальної цивілізації та обстоюючи її перед цивілізацією «мы сами с усами», при цьому все-таки розумію, що людство мусить успішно пережити лібералізм, щоб перейти на більш змужнілий духовний рівень. Отож вираз про короткі «дитячі штанці» релігії давно вже є даниною романтичній історії Просвітництва. Саме час говорити тепер про надмірну тісняву «підліткових штанців» лібералізму!

Втім, це стосується радше людства загалом, а нам в Україні – і тут я цілком згоден із Віталієм Нахмановичем – слід було б нарешті серйозно потрактувати наших завжди усміхнених та люб'язних партнерів із Заходу. Воно, звичайно, кумедно, що вони «не доганяють» розбавляти бензин водою, – на їхньому тлі наш крутій почувається впевнено і навіть зверхньо: «Слабаки! Не бачать золоту жилу!» Зате ми ніяк не доганяємо, що криється насправді за тією люб'язною посмішкою. Бо те, що в самовпевненому запалі виробляємо ми, вони пробували робити ще сто років тому – і переконалися, що так гірше і собі, і дітям. Отож ми з нашим примітивним бізнесовим неофітством для них як неандертальці, що раптом вигулькнули на нью-йоркській Парк-евеню. Що ж, західним народам повезло більше, бо, на відміну від наших нуворишів, їхні не мали куди відправляти своїх дітей для навчання та цивілізованого життя. Їм треба було творити це життя в себе...


Отже, Європа нас справді не хоче. Точніше, такими Європа нас справді не хоче. А якби її все-таки змусили нас прийняти, то вона, як це вже було колись із Леонідом Кучмою, перейшла б на інший алфавіт, аби лишень наше місце було в кінці столу... Тому мене тішить, що міністр Арсеній Яценюк фактично зняв з порядку денного вимоги України «назвати конкретну дату». Справді, не ставмо дурного питання, щоб не почути заслужене: «Коли рак на горі свисне». Я би взагалі спокійно чекав того моменту, коли нас запросять. А тим часом активно б витягав свій народ із диявольства, в якому він ось уже стільки століть незмінно борсається, і розвивав ті духовні дари, у які він сам поки що майже не вірить. Це єдина перепустка до – ні, не конче до ЄС, а що важливіше – до стану цивілізованості, незалежно від того, в які інституційні обгортки він буде загорнутий.


Діагноз нинішніх недуг України автор поставив вочевидь правильний: «Нинішня криза ...має повністю і виключно етичний характер», «без радикальної зміни цілей неможливо очікувати зміни етики, а без моральної революції Україна приречена». Я відчуваю розкіш від думки, що ні географія, ні різномов'я, ні різновір'я не заважають нам із автором дійти абсолютно однакового висновку щодо природи цієї недуги. Отже, потреба в моральній революції сумніву, здається, не викликає, і гаслом нинішнього дня може бути: «Інтеліґенти усіх язиків та реґіонів України, об'єднуйтесь!»


Але можна поставити питання «на засипку»: з кого ця революція почнеться? Те, що кожен мав би почати її з себе, майже загальновідомо. Однак упродовж останнього року в мене склалося виразне відчуття, що вся країна тупо очікувала, що вона, революція, почнеться з політиків, точніше – з трикутника «Верховна Рада – Уряд – Секретаріат Президента». Лише цим можна пояснити завороженість, із якою народ спостерігав за феєричною картиною, як у каламутному чорториї того бермудського трикутника зникали надії України на гідне місце в Європі й на впорядковане життя в країні. Проте вже очевидно, що попри всі, часом абсолютно виразні, відмінності між учасниками політичних «бермудів» спільним для них є принаймні одне – магічна довіра до підкилимних домовленостей, які й уособлюють для них політику per se, і майже одностайне нехтування принципами права й етики, на яких будується політика цивілізована. Тому-то такими виправданими є масові побоювання, що вересневі вибори нічого якісно нового не принесуть. Урок демократії для нашої політичної еліти явно затягнувся, а відтак моральна революція за відсутності носіїв на невизначений час відкладається.


Чи можемо ми в такому разі говорити про приреченість України? В принципі, небезпека є, бо морально ослаблена й самозневажена Україна є відкритим полем, по якому вольготно гуляють розперезані північно-східні вітри. І лише специфічна консталяція геополітичних світил не дозволяє нашим одвічним «братам» негайно й остаточно «вирішити українське питання». Отож якби в Україні сьогодні вирішувалося суто містечкове питання, котрий із козацьких старшин здобуде титул «гетьмана всієї Руси», я був би цілковитим песимістом.


Проте має рацію Віталій Нахманович, що в Україні сьогодні вирішується ціла низка інших питань, причому далеко не місцевого значення. Зокрема, «саме тут знаходиться полігон, на якому випробовується співіснування європейської та російської моделей». Отже, ми включені в ґлобальний цивілізаційний процес, параметри якого, на щастя, не прописують ні на Банковій, ні на Грушевського. У цьому випадку правовий нігілізм і моральний безлад, якими ми сьогодні дивуємо світ, можна трактувати як «переформатування» перед наступним пасіонарним піднесенням. Предтеча цього піднесення вже був з'явився – це Майдан 2004-го. І ми бачили, яким великим і преображеним може бути той самий народ, яким сьогодні так зверхньо нехтують можновладці. Тому чудо моральної революції можливе, а нинішня ледь не гротескна аморальність вказує на дивну діалектику небесних трансформацій, так парадоксально описану апостолом Павлом: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать».


Моральна революція – це сфера духа, а не політики. «И это радует» – як казав незабутній Михайло Сергійович. Бо все те, що відбудеться, станеться несподівано для можновладців. Не маючи віри в духовне начало, не досліджуючи підспудних процесів людської душі, вони не в стані будуть завчасно передбачити небезпечні для себе наслідки. Для Церкви ж (загалом для релігійної сфери) таємні стежини духа – це її «хліб», або головний об'єкт вивчення. Тому вона мала би, в принципі, вчасно помітити, що «досвітні огні, переможні, урочі, [уже] прорізали темряву ночі» (Леся Українка). Втім, як знову ж таки слушно зазначає Віталій Нахманович, «не можна сказати, що християнська практика завжди була в ладах із християнською етикою». Іншими словами, земні турботи священнослужителів можуть затулити собою неясні досвітні вогні. Але це припущення не підважує тезу про те, що моральна революція відбудеться в царині духа. Воно радше ставить питання, чи в тій царині в належний момент опиняться священнослужителі...

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2007
Дизайн та підтримка- О. З.