«ТРАДИЦІЯ» СПАЛЕНИХ КОСТЬОЛІВ?

Артур ФРЕДЕКІНД

Подія, що сталася у Дніпропетровську у червні, показова. Римо-католицький собор, розташований на центральному проспекті, що до сьогодні носить ім'я К. Маркса (частина городян пропонує згадати Катерину ІІ – аби вже остаточно повернутися у ХVIII сторіччя), собор, який пережив позбавлення його хрестів, бань, пережив перетворення на стайню й спортзал, потім – аґентство «Спортлото», передачу до рук якихось підозрілих бізнесменів, пожежу, службу на сходах храму й у дощ й у сніг, тепер пережив ще й відкритий напад бандитів на жінок, що молилися.

Міліція, яка прибула на виклик священика, зрозуміло, нападників відпустила – не та у Дніпропетровську міліція, аби католиків захищати. У статті, що її розміщено на сайті «Народна правда», підкреслено, що колись Папа римський говорив з Л. Кучмою із приводу собору, але дніпропетровсько-українска влада так і не віддала костьол католикам. Не допомогла й «помаранчева революція» – традиції непорушні. Більше того – стаття, яку написано обурено, носить трохи дивний характер. Автор пише, що Архієпископський нунцій зустрінеться з Мішелем Платіні (керівником УЄФА). Мовляв, адже очікується, що «до міста приїде дуже багато вболівальників із країн Заходу, більшість із яких римо-католики». Подібна нісенітниця, могла зірватися лише з вуст людини, яка так само як і раніше, не розуміє суті проблеми попри пафос статті, спрямованої на захист віруючих, принаймні, проти корупційної влади.

Річ у тім, що колись я сам, разом зі своєї дружиною-католичкою, стояв на сходах спаплюженого собору св. Йосипа і разом зі членами римо-католицьої громади сподівався, що костьол передадуть справжнім власникам. Тодішня кравчуківська Україна не зробили нічого. Україна Л. Кучми влаштувала стеження за священиком із Польщі о. Мартіном, викликала його в СБУ. А коли в нього вкрали авто, пропонували розповісти про «депеші з Ватикану»! До речі, автомобіль потім якось зненацька з'явився, коли ксьондз, загартований часами «Солідарності», дійсно передав «депешу» до Європи.

Кілька слів слід сказати й власне про общину. Попри всесвітній характер католицької Церкви, більшу частину її членів, у всякому разі на той час, становили місцеві поляки. Полякам, один з тодішніх діячів обласної адміністрації (гадаю, що він крутиться на тих самих посадах, так вже повелося в УРСР), пропонував дати хабаря міським керівникам, «як то роблять євреї й православні», тоді, мовляв, справа піде.

Проблема зовсім не в чемпіонаті з футболу, що, як на мене, не мав би відбутися на території України, не думаю, що в уболівальників є найменше бажання летіти за тисячі кілометрів із Варшави в Дніпропетровськ на матч улюбленої команди. Річ навіть не в тім, що католицька меншість в Україні дотепер не має тих самих прав, які мають православні, щодо єдності яких переймається президент В.Ющенко (втім із тим самим результатом, як і минулий борець за православ'я Л. Кравчук).

Справа навіть не в тім, що польська меншість, що пережила трагедію Волинської різанини 1943 року, а потім, насильницьку й брутальну асиміляцію в роки українського комунізму, зараз теж перебуває далеко не в найкращому стані. Я підкреслив – саме український комунізм, оскільки ніде в СРСР з католицизмом не боролися так люто, як в Україні. Навіть у проблемній Литві польська меншість вистояла і не боялася заявити про свої права, як то відбувалося в Україні, а саме в Дніпропетровську на початку 90-х. Річ також не в тім, що розграбоване більшовиками майно, перетворюється на порох (на сучасні світлини колишнього костьолу неможливо дивитися без болю) навмисно й організовано. Річ у тім, що більшовицьке насильство триває в Україні. Як і тоді, в середині 90-х, коли на католицьких черниць, що прибули з Польщі із гуманітарною місією, в центрі Дніпропетровська нападали хулігани, так і нині ані міліція, ані суспільство цивілізовано не реагують на події, що відбувають, а фактично – підтримують нападників.

Мені особисто гірко визнавати, що після понад десяти років, коли моя дружина полишила надії молитися в храмі св. Йосипа, все залишилося без змін. Особливо образливо те, що після активної допомоги Польщі Україні (як державної, так і суспільної, без якої не йшла б мова не тільки про чемпіонат, а й про підтримку Європою В. Ющенка), українська міліція й громадськість центральної України відверто плюють на ганебне порушення прав польської меншості. Неприємно й те, у чому я фактично впевнений – не постраждають нападники, не будуть відповідати ані влада, ані фірма (з назвою типово дніпропетровською, підлесливою перед «грошовитим Заходом») «Drugsberry», що «прихватизувала» собор. Фірма лишиться при своїх меркантильних інтересах, а мільйонне місто, що пишається більшовицькими лідерами – Петровським, Леніним, Косіором, Ворошиловим, Дзержинським й іншими, продовжить своє існування, начебто нічого не сталося. Боюся, що й українські патріоти вигадають як виправдання «провокацію» сусідньої держави.

Мені боляче, що я народився в цьому місті, і соромно бути його навіть колишнім громадянином. Сподіваюся й упевнений я тільки в одному. Римо-католицька Церква, історія й культура якої нараховують понад тисячу років, не постраждає від дніпропетровського суспільства. Одне тільки запитання хотілося б поставити. Мені розповідали про тисячі студентів і десятки тисяч городян, що відстоювали своє право вибору у період революції 2004 року. Цікаво – де вони зараз? Чи триваюче порушення прав католицької меншості і є традицією Катеринослава-Січеслава-Дніпропетровська, з якою вони згодні і яку вони приймають? А чи пам'ятають вони про помаранчеві прапори, які здіймали польські студенти на дахах своїх університетів? І чи розуміють вони, що помаранчеві шалики депутатів Бундестагу (серед яких чимало католиків) багато в чому змусили тодішню українську владу відмовитися від силового варіанту?