НИКИФОРОВЕ ПОВЕРТАННЯ В УКРАЇНУ

Юрій ГАВРИЛЮК

28 квітня українська громада у Польщі відзначила сумні роковини – 60-річчя початку Акції «Вісла», здійсненої комуністичним режимом військової операції, яка, за словами її організаторів, мала «розв'язати остаточно українське питання у Польщі».

Упродовж трьох місяців тривання акції на північних і західних Возз'єднаних територіях, які до війни належали Німеччині, поселено близько 150 тис. українців силоміць вигнаних із своїх рідних осель на Південному Підляшші, Холмщині, Надсянні та розкиненої на схилах Бескиду Лемківщині. Саме із західної частини Лемківщини, яка належала вже до Краківського воєводства, отже до колишньої столиці Польші було звідти рукою подати, з курортного містечка Криниця, в одному із транспортів вивезено на балтійське узбережжя немолодого вже лемка – Епіфанія Дровняка, сьогодні загальновідомого під іменем Никифора – найвидатнішого «наївного» маляра у Польщі та одного із п'ятірки найвидатніших у світі.

Але сила його любові до рідної землі була сильнішою, і він повернувся. Зараз він повертається в історію української культури...

Творчість цього мистця, первісний творчий геній якого виріс із кам'янистої бескидської землі, була такою особливою, що коли б народився він на сторіччя раніше певно б зникнув з обрію, не заблиснувши навіть миттєвим світлом «падаючої зірки». У більш демократичному і відкритому на «примітивні» таланти ХХ ст., твори, породжені первісним генієм лемка-самоука, стали би з часом об'єктом захоплення і подиву, хоч на життєвій долі мистця сильно відбилися як «низьке» суспільне походження, так і політичні завірюхи, які перекотилися через його бескидську вітчизну. Сталося навіть так, що довелося йому померти під зовсім іншим ім'ям та прізвищем, ніж те, яке було йому дане при хрещенні та записане у церковній метриці – 1962 року польськими урядовцями була виписана нова метрика із фіктивними даними – Никифор Криницький, син Яна і Ксені Криницьких.

«Винуватцем» того, що так сталося, великою мірою мірі був сам Епіфаній-Никифор, адже його великий талант супроводжувала не лише типова для мистців до глибини душі, байдужість до формального боку людського існування, а й суспільне та фізичне кривдження. Народився він 21 травня 1895 року як позашлюбна дитина («копиля») Евдокії Дровняк, убогої лемківської дівчини із села Поворозник, яка на прожиток заробляла найчорнішою працею у курортних криницьких пансіонах. У тодішньому понятті була це ганьба як для матері, так і для дитини, отже, на хрещенні парох криницької церкви св. ап. Петра і Павла дав йому нетипове ім'я Епіфаній. Мати була глухоніма й дещо зі свого каліцтва передала синові – часткову глухоту і утруднюючий мову прирослий язик. Сьогодні вистачило б хірургічного втручання, й хлопець міг би говорити повністю розбірливо, але хто перед століттям переймався здоров’ям байстрюка калічної поденниці.

Мати померла під час Першої світової війни, залишаючи як єдину спадщину синові це скривдження, провокуюче дітлахів до безжальних глузувань, а дорослих до підшитого зневагою співчуття. Поєднання із тілом, надто кволим, щоб запрягти його до важкої фізичної праці, штовхнуло Епіфанія, якого ще в дитинстві стали називати більш поширеним ім'ям Никифор (яке тут по-народному вимовлялося як Нетифор), зайнятися чи не найрозпачливішою професією – жебракуванням, але водночас зосередило всю його життєву енергію на єдиному кращому світі, до якого мав вступ, – мистецтві, першою школою якого стала криницька церква.

Ось що в статті, надрукованій у 30-річчя смерті мистця (помер 1968 року), писав про нього поет-лемко з Криниці, до речі, член НСПУ Володислав Грабан:
«І росло хлоп'я недалечко церкви в Криниці-селі. Як «копиля» – то лем до роботи, по службі, бо за дармо їсти не дадуть. І не давали, бо Никифор не дуже радий був рубати дрова, краще олівцем малювати на маленьких картониках з-під цигарок, то на обкладинках старих зошитів. Розшукував шматки паперу, але без малювання не міг жити. Попиханий, невдалий до «нормальної роботи», Никифор зачинає жебрати. А надивився на жебраків, коли приходили на відпусти до церкви на свято Петра і Павла. То були страшні каліки, котрім гноїлися рани, кров текла по лахмітті. Яке ж було здивування молодого Никифора, коли після відпусту, вечером у корчмі побачив цих дідів. Пили «паліночку», стрункі і чисто одягнені – без сліду каліцтва. То ж і він потребує грошей, а професія – професія.»

Зрозуміло, наш герой не епатував таким гримерським антуражем – він за кинутий до капелюха гріш платив своїми малюнками. 1931 року з Епіфанієм-Никифором, який просиджував з малярським приладдям і прошальним листом біля криницьких пансіонів і здравниць, познайомився український мяляр зі Львова Роман Турин, який вирішив показати твори криницького самоука у салонах Парижа, тоді культурної столиці світу. 1932 року в паризькій галереї «Leon Marseille» відбулася виставка, зорганізована мистцями «Української групи» в Парижі та українським Національним музеєм у Львові, на якій поруч з творами відомих українських і французьких мистців висіли акварелі нікому ще не відомого Никифора. Цього самого року 105 Никифорових картин показали на виставці малярів-самоуків, яку організувала у Львові Асоціація українських незалежних мистців. Роман Турин зацікавив також свого друга, польського мистецтвознавця Єжи Вольфа, який 1938 року надрукував у часописі «Arkady» першу статтю про мистця із Лемківщини.

Як стверджують знавці творчості Никифора, в його творчому доробку, що нараховує кілька десятків тисяч картин, найдовершенішими є твори з міжвоєнного періоду, коли художник жив у своєму приподному світі, поміж земляками-лемками, які хоч і не дуже цінували його творчу працю, та все ж мав він, де прихилити голову, а опіка Р. Турина здавалася ґарантувала йому прожиток і перспективу творчого успіху. На фотографії того часу, репродукованій у журналі «Варта», що видавався Об'єднанням лемків (асоціованим членом Об'єднання українців у Польщі), бачимо добре одягненого тридцятикількохрічного Никифора, який усміхається до нас з-над свого робочого столу. Коли б не схожість обличчя, можна б подумати, що це зовсім інша людина, аніж дряхлий, хворий на туберкульоз жебрак, відомий хоч би із перших кадрів фільму польського режисера Кшиштофа Краузе «Мій Никифор». Межею поміж цими двома іпостасями стали лихоліття 1939–1947 рр., які знищили світ, у котрому жив і творив геніальний «примітивіст». Віддаймо знову голос землякові маляра Володиславові Грабанові:

«Блиснув і заіскрив його талант, але на порозі кар'єри стає війна. Никифор не може, як давніше, малювати на бульварнім мурку, біля курортного «дептака», по якому прогулюються курортники. Мусить тікати перед німцями – вони не люблять жебраків. Криниця стає німецькою. Кружляє по навколишніх селах, від хижі до хижі добрих людей. Всі знають криницького маляра-дивака, що за булку з маслом платить малюнком. Під час війни малює сільську архітектуру, пейзажі з церквами і капличками. І себе, коли йде до церкви вдягнений як пан. Бо маляр, то пан, то артист – то Нетифор-Матейко!

Кінець війни, але не кінець біди. Чому-то виганяють його земляків, його знайомих і родичів? Він ніде не піде! Тут його хижі, його церкви, його небо. І мають йому забрати все. Не піде. Пішов останній по цих, що в Україну, по цих, що на захід. Погнали над Балтійське море, десь під Щецін. Повертає пішки додому. Виганяють наново. Повертає наново. Після третього повернення остає. Але яке це оставання, коли немає його сусідів, знайомих і родичів.»

Після важких злиднів, наприкінці 1950-х, завдяки польським шанувальникам його таланту, Никифор отримав медичну опіку і матеріальне забезпечення його буття. Довелося однак розплатитися за це втратою тотожності – 1962 року місцеві урядники до його імені-псевдоніму додали прізвище Криницький, до речі, популярне серед лемків у цих сторонах, і виписали йому нову метрику. Зробили так, бо нібито неможливим було встановити справжні персональні дані мистця, хоч криницький ЗАГС два роки раніше не мав жодних проблем із виданням відпису метрики – на основі збережених в його архіві книг церкви св. Петра і Павла. Не дивувати – Нікіфор Криніцкі набагато краще личило відомому у світі малярові із Польщі, аніж зовсім до «польського мистця» не пасуюче українське Епіфаній Дровняк.

Щойно після кількохрічного судового процесу, в якому позивачем було Об'єднання лемків, 2003 року повернуто мистцеві справжнє ім'я та прізвище, яке знайшлося на могилі на криницькому цвинтарі і на бронзовій дошці на стіні вілли «Романівка», в якій розміщується музей присвячений Никифорові. (Саме ця дошка, виконана ще 1996 року українським різьбарем Володимиром Ропецьким, стала приводом судового процесу, адже директор музею відмовив у завішенні її на стіні музею, арґументуючи, що маляр називався Криницький а не Дровняк). Таке ж ім'я і прізвище, поруч з прізвиськом Никифор, написаним з архаїчним, характерним для лемківських говірок «ы», поміщено на пам'ятнику, відкритому у вересні 2005 року на криницькому «дептаку».

Інший пам'ятник геніальному самоукові, саме цей, який мав первісно постати у Криниці, авторства українського різьбаря Сергія Олешка й архітектора Михайла Ягольника, відкрито у травні 2006 року у Львові. Саме у Львові, у Національному музеї, зберігається найкраща в Україні колекція акварелей криницького мистця, які можна було подивитися на спеціальних виставках з нагоди 95-ти та 100-річчя від народження Никифора.

Нещодавно львівський художник і мистецтвознавець Олесь Нога опрацював монoграфію про Никифора, яка вийшла багатоілюсторованою книгою у Німеччині, а в плані є аналоґічне видання українською і польською мовами. У Києві над популяризацією його творчості працює письменник Михайло Слабошпицький, який також готує про нього книжку. Отже, Никифор-Епіфаній, другий поруч Богдана-Ігоря Антонича із пари велетнів українського творчого духу, народжених у сяйві лемківської ватри, повертає зрештою в український культурний простір – всупереч всім бурям і хуртовинам, які впродовж ХХ сторіччя понівечили, місцями майже до невпізнання, його рідну «країну верховинну».