ЯК НАРОДЖУВАЛАСЯ КАЗКА І ПОМЕР МІФ

Ольга ДМИТРИЧЕВА, Юлія МОСТОВА, Сергій РАХМАНІН, Тетяна СИЛІНА

У ці дні, як під час Майдану, країна прикіпіла до телевізорів. А він усе мовчав і мовчав, нарешті розродившись відповіддю, яка остаточно заплутала низи та прояснила все у верхах. "За що боролися?" - запитали себе ті, у кого вдома зберігаються пошарпані помаранчеві стрічки. І більшість не знайшла відповіді. І даремно. Бо боролися не за когось, а за себе. Бо боролися за те, аби журналістам приватних каналів, попри інтереси своїх хазяїв, не забракло чесності об'єктивно висвітлювати те, що відбувається. Боролися за те, аби досвідченому політику Олександру Зінченку вистачило сміливості публічно заговорити про корупцію в оточенні президента. Боролися за те, аби президент пояснював народові свої рішення, а не приймав їх без жодного мотивування, як було ще зовсім недавно. Боролися за свій, здійснений тієї осені вибір, і за право вибирати в майбутньому. Ми лише в одному тоді помилялися, розраховуючи перекласти основну частину турбот про свою країну на владу, обрати її та чекати результатів - негайних і позитивних. У нас був довгий перелік, і криза, яка вибухнула у владі й має не стільки політичний, скільки моральний і психологічний характер, із цим переліком здійснила попередній розрахунок.
Ми знали, що див не буває, але ми вірили в них. Ми гадали, що відповідальність таки переплавить амбіції Ющенка й Тимошенко. Ми гадали, що не таким жагучим буде бажання безроздільно царювати й не таким полум'яним прагнення закохати в себе країну. Ми гадали, що представники бізнесу в "Нашій Україні" кажуть правду, декларуючи в приватних розмовах щирість своєї мети - встановлення загальних правил для усіх.
Ми не думали, що розчарування буде таким сильним і таким швидким. Ми не думали, що так швидко й так часто нам доведеться проводити аналогії зі старою владою. Ми припускали це. Проте попри знання, досвід і професійний цинізм, усе-таки сподівалися. І сподіваємося досі. Але тепер уже - на себе. І на вас. Бо ваші очі ми особливо чітко бачили в перші дні Майдану. Вас, котрі боролися не за зайвий шматок дармового хліба, а за право називатися людьми. Вас, котрі зайняті справжньою справою, котрі досягли успіху в своєму житті та мрієте про такий же успіх для країни.
Але Майдану щодня не буде. Скоріш за все, його більше не буде ніколи. Минуть роки перед тим, як суспільство зможе впливати на владу, ставши громадянським. А поки цього не сталося, ті, хто втрачає віру у владу, зобов'язані повірити в себе. Це вони без нас не зможуть, а ми щодня й щогодини доводимо своє право обходитися без них. І без ілюзій також.
Ми знаємо, сумніви й розчарування не зробили вас байдужими. Якби вас не було, вони сьогодні взагалі ні на що не озиралися б.
А ми маємо право озирнутися у вчорашній день. І пригадати, як народжувалася казка. І як помер міф.

Повністю текст див.
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/563/51196/