ЧИ ВАРТО ГОТУВАТИ СУСПІЛЬСТВО ДЛЯ МИНУЛОЇ ВІЙНИ?

Тетяні Хорунжа

Як довго може жити людина з головою, повернутою назад внаслідок небажання/неможливості дивитися вперед? Чи можна за таких умов формувати громадянське суспільство, вірити у тяглість традицій відпорності злу і справляти вплив на покоління нашої надії – молодь? Ці майже риторичні, на перший погляд, питання перестають бути аж надто риторичними при спостереженні за тим, що діється довкола.
У громадське життя активно ступає покоління, для якого радянський канон, тоталітарні міфи не є частиною ментальності, проте виховання його або зосереджено в старих стереотипах, або кинуто напризволяще власною країною, яку не вдалося зламати інституаційно, проте, і це стає дедалі очевидніше, намагаються зламати ментально. Революція трансформується в «еволюцію». До чого усе це веду? До відповідальності, до розуміння того, що суспільство і його нове покоління мають формуватися не на стереотипах минулої війни, де є ворог, «не наш», не такий як ми – інший, і закликатися не до «ярости» – навіть «благородной».
На конференції «Совєтський тоталітаризм в Україні» історія та спадщина» мене вразили слова українського дисидента, правозахисника, людини надзвичайного морального авторитету Мирослава Мариновича, який сказав буквально так: «Табір не зняв з мене відповідальності за те, що творилося у той час». І додав: «У чому полягає духовний феномен каяття? Каяття розуміють як визнання вини, я бачу каяття не як засудження життя, а як розкріпачення того, що залишилося». Як почути суспільству ці слова і зрозуміти їх?
Микола Бердяєв казав, що більшовизм є станом духу і явищем духу. Аґресивність і нетерпимість – основні «чесноти» тих, хто не хоче зрозуміти викликів і потреб суспільства у терпимості і порозумінні.
У заяві української інтеліґенції «Проти ксенофобії, за європейську Україну» зауважувалося, що «байдужість держави до антисемітизму й інших проявів нетерпимости на національному ґрунті перешкоджають формуванню української політичної нації, тобто спільноти всіх громадян України незалежно від їхньої етнічної приналежности». Коріння цієї проблеми ті, хто підписали цього листа, побачили у «нашій невідпорності до відвертого зла».
Виступаючи на відкритті пам'ятника жертвам тероризму, президент наголосив: «Ми маємо пам'ятати – паростки ненависті проростають там, де панують злидні, лютує безробіття, де держава не поважає людини і нехтує її гідністю. Вони знаходять поживний ґрунт усюди, де залишаються безкарними злочини, де суспільство відлучене від правдивої та об'єктивної інформації. Ось чому ми хочемо утвердити на своїй землі справедливість, демократію, верховенство закону. В просторі свободи немає місця для людиноненависництва та нетерпимості». Тут правда все, але вже в ізраїльській лікарні лежить єшиботник, якого покалічили (і, не дай Боже, назавжди) в Києві, а вчора в Голосієві побили рабина із сином, а в цей самий час зденервована вперше сконсолідованою позицією української інтеліґенції «маупівська громадськість» подає позови, а її антинаклепницька ліґа обіцяє боротися проти усіх без винятку, і пропонує тим, «хто зопалу, не подумавши, влетів у цю кримінальну авантюру» відмовитися від співавторства, бо «мусить відповісти за своє пособництво юдо-нацистським провокаторам за повною програмою – і то не лише за цивільним, а й за кримінальним кодексом».
Підписи під заявою української інтеліґенції й сьогодні збираються на сайті Майдану. Зайдіть, читачу, туди і подивіться, які люди її підписали. Чим можна їх залякати? Але, чи можуть державники, проголошуючи цілком вірні тези, не реагувати адекватно на те, проти чого виступає громадська думка, на те, що найбільший приватний вуз України, де виховується наша молодь, віддано на поталу особам, чиї ідейні переконання і практика знаходяться поза межами цивілізаційних норм, на те, що в столиці вже нової України без жодних проблем можна придбати літературу, що пропагує ненависть, нетерпимість і ворожнечу. А нові вибори знов відкривають нові можливості для розпалювання подібних настроїв. Очевидно таки варто прийняти нашому парламенту закон про дискримінацію, бо, як і в кожній цивілізованій державі, маємо карати того, хто пропагує ненависть, розбрат і насильство.
Уважно поставитися до цих проблем закликають і українці діаспори – члени Українського конґресового комітету Америки. Хочу навести уривок з цього документа, оскільки його не було надруковано в нашій пресі.

«Від імені Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), головної централі української громади США, та цілої української громади Америки, висловлюємо своє обурення заявою, яку направили Президентові України Ющенкові т.зв. «Антисіоністські громадські організації України» щодо протесту, надісланого Урядові України Всесвітнім Конґресом Російськомовного Єврейства з приводу проведення конференції «Діалог цивілізацій: сіонізм – найбільша загроза сучасній цивілізації», що відбулася на базі Міжреґіональної Академії Управління Персоналом (МАУП) 3-го червня 2005 року. Українська громада США обурена тим, що МАУП організує і проводить подібні заходи і таким чином сприяє розпаленню міжетнічної ворожнечі в Україні. Проведення таких псевдонаукових конференцій перетворює Київ та Україну в цілому на центр антисемітизму, що, в свою чергу, створює різко неґативний імідж нашої Батьківщини в світі. Нарід України твердо став на шлях демократичних реформ і намагається ввести свою державу у Евро-Атлантичну спільноту; дії керівництва МАУП протирічать виборові українського народу, який став на шлях демократії і гуманізму.
Українська громада США глибоко обурена необґрунтованими аналоґіями, які автори заяви проводять між ідеологією фашизму та ідеологією національного самовизначення єврейського народу... Українці США вважають, що саме такі конференції, як ця і є «людоненависницькими», тому що вони закликають до ворожнечі і знущання з національних меншин... Таким чином, заклики учасників конференції суперечать Конституції України, закликаючи громадян України до протиправних дій. Українці США категорично засуджують такі дії».
А щодо суду, то я особисто вважаю, що суд має відбутися, адже країну і суспільство від ганьби має захищати українська інтеліґенція, і вона мусить нарешті зрозуміти особисту провину за те, що відбувалося і відбувається в нашій країні. Лише тоді ніхто не готуватиме суспільство в цілому і молоде покоління зокрема до минулої війни і не викладатиме йому науки ненависті.