Юлія Зерній, заступник директора Національного інституту стратеґічних досліджень

Я думаю, що за цим столом знайдуться люди, які скажуть, що проблеми двох Україн не існує, а також ті, хто скаже, що таких проблем дві, а можливо й двадцять дві. Мені здається, що Україна вийшла з того періоду, коли згадувати про те, що є дві України вважалось дурним тоном. У науковому і в політичному дискурсі утвердилася теза, що на теренах нашої держави існує дві України, і що це не якісь там економічні асиметрії й диспропорції або винаходи наших політиків. Останніми роками дискусія навколо цивілізаційного розлому на теренах України актуалізувалась і найпомітніше в інтелектуальному середовищі. Спрощений погляд на дуалізм ідентифікації українців, який пояснює його природу винятково політичними маніпуляціями, вичерпує себе.

Стає дедалі очевиднішим, що дві України – це не економічні диспропорції, не політичні табори, хоча й вони теж. Дві України – це дві ідентичності, які мають до того ж виразну цивілізаційну прив'язку.
Перша. Українська, традиційна, проєвропейська. Друга. Малоросійська, з імперським (радянським) компонентом, виразно антизахідна, а відтак за багатьма ознаками – азійська.
Маємо визнати, що у багатьох своїх вимірах ці ідентичності є не компліментарними, а в окремих проявах – антагоністичними.

Феномен цих двох ідентичностей має складну структуру, і не існує, так мовити, у чистому вигляді. Проте відмінності в їхньому наповненні лежать на поверхні.
Носії двох ідентичностей мають відмінні ціннісні орієнтації, структуру історичної пам'яті, демонструють відмінні культурні й політичні практики. Вони мають відмінні уявлення про такі фундаментальні питання, як демократія й авторитаризм, геополітичний вектор розвитку, наповнюють різним змістом такі поняття, як права та свободи людини, по-різному розуміють природу взаємин влади й громадян, по-різному ставляться до проявів «інакшості» та «іншості», асоціюють себе з різними культурними традиціями тощо.

«Дві України» мають відмінні погляди на те, чим є наша країна сьогодні і якою має бути у майбутньому. Від балансу двох ідентичностей, зрештою, залежатиме, ким ми будемо завтра: чи буде Україна демократичною європейською державою, що має виразне національне обличчя і здатна бути повноправним суб'єктом міжнародної політики. Чи українці, в силу своєї недоформованості як єдиної національної спільноти, розчиняться у євразійському просторі, де неминуче потраплять до зони тяжіння сусідньої держави.
Це контекст, в якому Україні доводиться здійснювати свій національний проект.

Є всі підстави стверджувати, що цивілізаційний дуалізм у самоідентифікації громадян містить потенційну загрозу для єдності та цілісності країни, відкриває шляхи до суспільної дестабілізації як з боку радикально налаштованих внутрішньополітичних сил, так і для зовнішніх втручань і впливів.
Соціологічні опитування свідчать, що частина громадян на певних територіях відчуває більшу спорідненість із найближчими закордонними сусідами, ніж зі своїми співвітчизниками з інших реґіонів.
За даними опитування 2006 р., проведеного Центром Розумкова, частина жителів центру, півдня і сходу України вважають себе ближчими за характером, звичаями і традиціями до жителів Росії, ніж до західних українців; західні українці – до поляків, аніж жителів Донбасу; жителі Донбасу і Криму – до росіян і білорусів порівняно з жителями Центральної та Західної України.
До того ж слід враховувати, що реґіональні або локальні ідентичності превалюють над загальнонаціональною, яка лежить в основі модерних політичних націй.
Чи є така ситуація фатальною чи унікальною? Ні.

Констатація ідентифікаційних відмінностей українців не заперечує того факту, що незалежність України є результатом самовизначення всього українського народу, що наше національне становлення, попри всі складнощі, відбувається у загальному руслі розвитку країн Центральної та Східної Європи.
За роки незалежності Україна пережила кілька серйозних політичних криз і на відміну від сусідніх Росії, Молдови чи Грузії зберегла свою унітарність і цілісність. Ми бачимо, що навіть на фоні сьогоднішнього гострого протистояння, тему сепаратизму винесено за дужки.
Такий запас міцності можна пояснити тільки тим, що всередині України існують досить потужні сили, які консолідують українське суспільство і дозволяють йому рухатися вперед.
Доцентрові сили, що «стягують» українську націю, є відображенням і наслідком сповідування громадянами України певних спільних цінностей.

Дані соціологічних опитувань свідчать, що попри очевидний поділ українського суспільства за ідентифікаційною ознакою, в Україні зростає частка населення, яка добровільно ідентифікує себе з країною, в якій проживає; підтримує політичну самостійність України; пов'язує свої інтереси з її майбутнім.

Навколо цих питань об'єдналася переважна (50 % і більше) або відносна більшість опитаних в усіх реґіонах. Упродовж останніх двох років частка опитуваних, які ідентифікують себе передусім як громадяни України, майже удвічі перевищує частку тих, хто ототожнює себе насамперед із певною місцевістю, і у 8-9 разів – частку тих, які відчувають себе прив'язаним до певного реґіону. Зверну особливу увагу на досить низьку кількість респондентів, які вважають себе передусім представниками своєї етнічної групи (етносу). Це свідчить про те, що ідентифікація громадян за етнічною приналежністю не є дезінтеґруючим для країни чинником.

В ієрархії усіх способів територіальної ідентифікації домінує ототожнення передусім з Україною. Близько половини опитаних у Донбасі вважають себе, по-перше, громадянами України, а мешканцями свого реґіону – по-друге. Частка тих, котрі вважають навпаки, тобто висувають ідентифікацію з реґіоном на перше місце, становить третину. Соціологи стверджують: при включенні варіанта відповіді «громадянин Росії», він не набирає навіть 1 %.
Опитування констатують порівняно високий рівень патріотизму громадян України. Кількість осіб, які вважають себе патріотами України, зросла з 2003 р. до 2005 р. з 60 % до 75 %.

2005 р. 90,3 % опитаних відповіли, що вони сприймають Україну як свою Батьківщину. 78,7 % обрали б Україну своєю Батьківщиною, якби мали можливість вибору. У серпні 2006 р. переважна більшість респондентів (69,5 %) відповіли, що тією чи іншою мірою пишаються тим, що вони є громадянами України.
Таким чином існує поле, яке, на мій погляд, є цілком достатнім для того, щоб на ньому було сформовано спільну національну ідентичність, яка могла б увібрати в себе інші локальні ідентичності, а в перспективі знівелювати проблему «двох Україн».

Реалізація цього шансу потребує консолідованої позиції політичного керівництва держави, національних еліт. На жаль, сьогоднішній політичний контекст не є сприятливим для цього. Нинішнє протистояння до певної міри є проекцією цивілізаційного розлому, в якому різні політичні табори демонструють відмінну політичну культуру, а також дають відмінні відповіді на шляхи виходу з кризи.

Проте, я переконана, так чи інакше кризу буде подолано, що відкриє нові можливості для об'єднавчих процесів усередині країни. Тут не може бути простих рецептів. Принаймні одне лише зростання ВВП і підвищення конкурентноздатності економіки, що проголошується як універсальний індикатор розвитку, не дасть відповіді на ті виклики, що стоять перед нами. Це, на моє переконання, надто спрощене розуміння наших національних завдань.

Наше благо залежить не лише від відсотків зростання економіки. Ми ще не відбулися як єдина національна спільнота, не викристалізували свою національну тотожність. Прискорення цих процесів критично важливе для України, а ми не маємо навіть концептуальних засад консолідованої державної політики щодо розбудови загальнонаціональної ідентичності. Україна потребує системних та узгоджених дій органів державної влади й місцевого самоврядування, спрямованих на формування української ідентичності за моделлю, яка була б прийнятною й привабливою для абсолютної більшості українських громадян.

Потрібна державна політика, яка б:
1. як мінімум, не капіталізувала відмінності за ознакою ідентичності по вісі «Схід-Захід», знижувала рівень конфліктності між ними;
2. як максимум, була спрямована на утвердження демократичної національної ідентичності, європейської за цивілізаційною ознакою.Дуже важливо, щоб така політика була делікатною, не викликала у людей відчуття загрози щодо власної ідентичності. Успіху треба шукати на шляхах:
— утвердження у суспільстві демократичних європейський цінностей, об'єднання навколо них всіх громадян України;
— посилення культурної єдності суспільства, формування цілісного і гармонійного національного мовно-культурного простору; відродження історичної пам'яті українського народу;
— досягнення громадянського миру та злагоди, сприятливого морально-психологічного клімату в суспільстві; посилення суспільної солідарності й толерантності, поваги до прав меншин;
— соціальна мобілізація суспільства, досягнення загальногромадянського консенсусу навколо ключових національних завдань, посилення здатності протистояти зовнішнім загрозам і викликам;
— подолання відчуженості громадян від держави, підвищення рівня їхньої довіри й поваги до державних символів та інститутів, становлення спільної політичної культури, розвиток інститутів громадянського суспільства.

Найближчим часом буде оприлюднено експертну доповідь «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку», підготовлену Національним інститутом стратеґічних досліджень. Авторський колектив із числа провідних українських вчених, експертів, фахівців неурядових аналітичних центрів та інституцій здійснив ґрунтовний аналіз стану українського соціуму, розробив на його основі стратеґію державної політики, в тому числі з питань формування національної ідентичності.