Валерій Хмелько, доктор філософських наук, Київський міжнародний інститут соціології

Я хотів сказати декілька слів і з приводу основної теми і деяких тез, про які вже йшлося. Насамперед стосовно цивілізаційного розлому: чи існує він. За тими параметрами, за якими в емпіричних дослідженнях вимірюються цінності, що використовуються як певні параметри цивілізацій, реґіони України (всі області і Крим) розподіляються у спосіб, що не дає підстав говорити про існування в Україні якоїсь межі, де з одного боку одні цінності, а з другого – інші. Навпаки, пропорції у розподілах критичних цінностей змінюються від області до області за вісями захід–схід та північ–південь – досить поступово. Таким чином, Україна постає, як не те місце, де наявний розлом цивілізацій, а в місце, де наявним є їхнє взаємопроникнення і певне з'єднання цивілізацій.

Я хотів сказати декілька слів і з приводу основної теми і деяких тез, про які вже йшлося. Насамперед стосовно цивілізаційного розлому: чи існує він. За тими параметрами, за якими в емпіричних дослідженнях вимірюються цінності, що використовуються як певні параметри цивілізацій, реґіони України (всі області і Крим) розподіляються у спосіб, що не дає підстав говорити про існування в Україні якоїсь межі, де з одного боку одні цінності, а з другого – інші. Навпаки, пропорції у розподілах критичних цінностей змінюються від області до області за вісями захід–схід та північ–південь – досить поступово. Таким чином, Україна постає, як не те місце, де наявний розлом цивілізацій, а в місце, де наявним є їхнє взаємопроникнення і певне з'єднання цивілізацій.

Тому, коли у нас у політичних бійках виходить, що половина України обирає один бік, а друга – інший, лінія їхнього поділу знаходиться саме на тій межі поступових переходів ціннісних пропорцій, де за більшістю цінностей відмінності між двома частинами України є тільки кількісними – дещо більше, дещо менше, і тільки за деякими цінностями простежуються протилежні пропорції. Тобто, наприклад, коли порівнюються ставлення до Росії або до Західної Європи, то тут дійсно є протилежні орієнтації на заході і сході України.

Певною мірою є відмінності і за таким показником цивілізацій, як те, на що орієнтується людина у своїх вчинках, що є пріоритетним для неї – закон чи наказ. На сході, практично за всіма дослідженнями, які мені відомі, частіше надається перевага наказу. Тобто, вважається необхідним виконувати те, чого вимагає робити начальник, ніж те, що відповідає закону, якщо тільки це не загрожує якимись неприємностями. А на заході Євразійського континенту, теж за наявними дослідженнями, пріоритетним є закон, а не наказ начальника. У нас тут складна ситуація, існує суперечлива взаємодія пріоритетів, і не виявлено таких відмінностей між сходом і заходом як, наприклад, у ставленні до Росії чи російської мови.

Уперше ми почали шукати, чим же пояснюються ці якісні відмінності у ставленні до Росії, НАТО, до російської мови 1994 р., коли на виборах Кучма отримав перевагу на сході і півдні, а Кравчук – на заході і півночі. Тоді найбільші кореляції були виявлені між розподілом за областями голосів за Кучму і часткою там російськомовного населення. Подібна картина виявилася і на виборах 2004 р., але на той час у нас вже були дослідження, які показали, з якими структурними параметрами областей пов'язані відмінності між ними у ставленні до мови. На цей час ми вже виявили, що офіційна статистика стосовно етнічного складу нашого населення відбиває реальність дуже приблизно. Річ у тім, що при переписі населення на запитання, до якої національності людина себе відносить, їй дозволяють відповідати тільки однозначно.

А під час наших опитувань ще до 1994 року, інтерв'юери повідомляли, що респонденти нерідко на запитання стосовно національності відповідали: «Мені важко сказати – мати росіянка, батько – українець». Після виборів 1994 року ми почали ставити додаткове запитання, щоб дати можливість людині сказати, що вона вважає себе, наприклад, тільки українцем, чи тільки руським (словом «росіянин» звичайно позначають і громадянство, і етнічність, але в нашій мові для позначення етнічності представників цієї національності є і слово «руські»). Після узагальнення результатів десятків тисяч інтерв'ю з таким запитанням виявилося, що в межах України близько чверті населення відносить себе і до українців, і до руських, тобто, практично є біетнорами. Тому говорити про одну ідентичність для них важко.

Ми з'ясували, що при врахуванні русько-українських біетнорів в Україні нараховується лише близько 60% моноетнічних українців і 10% моноетнічних росіян. Крім того, з'ясувалося, що чверть населення, яку складають біетнори, розподілена по реґіонам дуже нерівномірно: в західному реґіоні їх лише близько 6%, а в східному (мається на увазі Харківська, Луганська і Донецька області) біетнорів – 43%. У західному реґіоні майже 90% моноетнічних українців, а в східному тільки 32%, 20% – моноетнічні росіяни. Так етнічна неоднорідність реґіонів, на мою думку, і закладає корені різного ставлення і до мови, і до Росії.

Що ж стосується поширеності русько-української біетнічності, то значною мірою це наслідки поширеності міжетнічних шлюбів, які за радянських часів складали в Україні понад третину всіх шлюбів. А оскільки була традиція записувати національність дитини за батьком, а виховувались діти більше матерями, то материнська мова і ставала їхньою рідною мовою, а для деяких вона стала й реальною мовою спілкування.

Культура, оскільки вона має етнічну основу, у нас, на жаль, реально є не інтеґратором, а диференціатором тих соціальних орієнтацій, які спливають під час зіткнення геополітичних чи культурно-етнічних позицій, і політики це використовують. Я пригадую запитання від ведучого телепередачі на закордон: «Чому так виходить, що європейці перед вибором аналізують, що із запропонованого партіями є для них вигіднішим, а наші виборці так орієнтуються на мову?

Це ж 10-15-те місце за важливістю проблеми». Але коли одна політична сила каже, що ми будемо краще жити, якщо будемо разом з Росією, а інша політична сила каже, що ми будемо краще жити, якщо будемо разом з Європою, то в різних реґіонах більшість вірить різним політичним силам, і голоси виборців розподіляються так, як 2004 і 2006 рр. І всі опитування, які проходять зараз, свідчать, що знову відтворюються, на жаль, саме цей розподіл. І жодна політична сила нічого не зробила для того, щоб дійсно знайти можливість компромісу і узгодженого виявлення тих інтересів, які є соціальними в своїй основі.

Я погоджуюся з тим, що психологія на сході індустріальна, і що вона накладає значний відбиток на ті вибори, які відбуваються. Тут немає заперечень. А от щодо твердження, що на заході психологія в Україні – постіндустріальна, то з цим погодитись не просто. Там частка сільського населення значно більша, ніж у центрі і на сході, і відповідно значно вищий рівень релігійності та «шлюбності» (як кажуть соціологи). Тому потрібно формування такої програми культурної політики, яка б враховувала цю неоднорідність культури і розуміння тих переваг, які мають нині різні частини України.

Тому що, наприклад, коли ми питаємо батьків, чи навчаються їхні діти тією мовою, якою вони бажають, то на заході України тільки близько 2% кажуть, що дитина навчається не тією мовою, якою вони хотіли, а на сході України – майже 32%. І це може екстраполюватися на ставлення до тієї політичної сили, яка значно швидше вводила українізацію шкіл, ніж це нормально сприймалося батьками. Таке твердження, безумовно, вже не самі факти, а їхня інтерпретація, і тут можуть бути різні точки зору.

Але шукати порозуміння і культуру толерантності, мені знається, вкрай необхідно саме через існування в країні значно більшої етнічної неоднорідності, ніж це на сьогодні здається багатьом політикам. Частково в основі цивілізаційного взаємопроникнення, про яке йшлося раніше, є культурна неоднорідність, що базується на реально неоднаковій етнічній ідентичності, яка формально, за офіційною оцінкою, вважається однаковою. Це, можливо, така особливість України, яка, якщо її коректно врахувати, може допомогти інтеґрувати нашу країну.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2007
Дизайн та підтримка- О. З.