Вікторія Середа, кандидат соціологічних наук, асистент кафедри історії та теорії соціології Львівського національного університету ім. І. Франка

Другий важливий момент. Поділ на Захід – Схід та Європа – Азія має певні ціннісні виміри і часто сприймається як уявна шкала, де Європа чи Захід мають позитивне забарвлення. Однак, якщо ми говоримо про Європу, то Європа також має кризу зі своїми цінностями. Особливо, якщо йдеться про ситуацію після Другої світової війни. Адже те, що відбулося в Європі у цей час, є дуже проблематичним, а ми про це чомусь не згадуємо, коли говоримо про європейську орієнтацію. Європейськість, з точки зору ціннісних орієнтацій, може бути складною, фраґментованою і дуже невизначеною. Мені здається, що європейський і український дискурси мають складніші взаємовідносини. Вони можуть стимулювати і підтримувати один одного: український – через декларування одвічної приналежності української культури до європейської традиції; європейський – через туристичне та консюмеристське полювання за «екзотикою», унікальністю та багатоманітністю, де Україна може легко виступати у ролі «екзотичної» Європи.

А можуть бути конфліктуючими чи взаємовиключними. Тому що український дискурс належить скоріше до модерного проекту, а сучасний європейський – до постмодерної традиції, яка ставить під питання саму можливість існування таких модерних уніфікуючих і націєструктуруючих проектів, включно з європейським проектом. Європа після травматичних подій Другої світової війни більше не може презентуватися як основний центр цивілізації та культурних цінностей. Натомість, якщо ми говоримо про європейський дискурс, то йдеться про його фраґментовність, відсутність певної цілісності, про плинність і невизначеність ідентичності. В такому сенсі цей європейський дискурс руйнує український. Тому що ніхто з туристів не приїде до Львова чи Донецька «купувати» винятково український, російський чи східнослов'янський патріотичний туристичний маршрут, адже для них минуле завжди неповне, фраґментоване і гетерогенне.

По-друге, якщо ми говоримо про європейськість, то мусимо говорити про мультикультуралізм, про відкритість до Іншого та інакшості. І в цьому сенсі нас об'єднує, як Західну Україну, так і Східну Україну, невміння відкритися до інакшого. Поки що ми будуємо модерні проекти. Щойно зрозуміємо це, почнемо вчитися слухати один одного і говорити про відмінності. Очевидно, що вони є. Ми можемо сьогодні про це багато говорити. Кожна ідентичність має певні маркери. Львівський національний університет з 1994 р. кожні п'ять років проводить соціологічне опитування у Львові і в Донецьку.

Цей проект передовсім стосується ідентичностей, їхніх ієрархій та структури. Якщо говорити про маркери ідентичностей, то у мешканців Львова і Донецька є дуже багато спільних цінностей. Але є кілька ключових позицій, які однозначно нас різнять. Відповідаючи на запитання, «що означає бути українцем?», респонденти і тут, і там говорять, що для них в першу чергу важить їхня громадянська ідентичність, необхідність почувати себе українцями. Однак для мешканців Західної України є ще один вагомий маркер українськості – це мова, який є менш важливим для донецьких респондентів. У цьому сенсі мова – це маркер ідентичності, який їх різнить. Представники Західної України очікуватимуть, що українці (в якому б широкому значенні ми про них не говорили) повинні використовувати українську мову, а донеччани заперечувати

муть цю тезу. Це знову ж таки питання про вміння прийняти інакшість і вчитися жити з цією інакшістю.
Другий важливий момент, який нас досить різнить, це історична ідентичність. Тобто набір героїв, які є важливими для львів'ян і донеччан, є істотно іншим. Аналізуючи результати дослідження, можемо говорити про певну гібридизацію історичних ідентичностей, яка є особливо помітною у Донецьку. Тут відбувається поєднання української моделі історичного минулого з радянською, які одночасно можуть бути взаємовиключними. Скажімо серед позитивних історичних подій мешканці реґіону одночасно називають УНР і створення Радянського Союзу. В історичній моделі минулого, що панує в кожному з реґіонів, є певні елементи, з якими представники іншого реґіону не можуть погодитися. Скажімо, таким елементом незгоди може виступати героїзація Степана Бандери, з одного боку, та представлення Леніна або Сталіна як українських героїв – з іншого.

Отже, справді існують певні маркери ідентичності щодо яких думки мешканців Сходу чи Заходу України дуже різняться і які становлять основу їхніх ідентичностей. Тому важливим аспектом функціонування нашого суспільства повинно стати створення такого середовища, де на державному та різних інституційних рівнях можна проговорювати і обговорювати подібні відмінності. Ми мусимо вчитися у наших європейських сусідів жити зі своєю інакшістю. На жаль, і з одного, і з іншого боку ідентичність, яка формується, є скоріше ексклюзивною – тільки наше важливе, воно повинно жити, а з іншим необхідно в той чи інший спосіб боротися. Очевидно, тут і політичні еліти, і медіа-дискурси також здійснюють свій вплив.

Третій важливий момент. Ми говоримо про існування інтелектуальних сепаратистських дискурсів – в Галичині є свій галицький сепаратизм, в Донецьку є свій сепаратизм. Інколи медіа його репрезентують як таку тенденцію, що переважає. Мені важко говорити про донецьку ситуацію, але для Львова, якщо ми говоримо про галицький сепаратизм, то це скоріше гра для певного інтелектуального середовища, де приємно наголошувати на своїй інакшості. З іншого боку – це ескапістська інакшість. Тому що, коли ми говоримо, що Галичина була мультикультурною, зовсім не такою, як Східна Україна, то ми забуваємо, що період, про який йдеться і який ідеалізується (міжвоєнна Польща чи Австро-Угорщина), – це насправді період суттєвих соціальних і національних конфліктів. Гасло «Свій до свого по своє» – це гасло міжвоєнної Центрально-Східної Європи.

Тобто, будуючи такий ескапістський дискурс, ми насправді тікаємо від питань, які ставить перед нами проблема реґіональної відмінності в Україні та інклюзії інакшості.

Людмила Рязанова
Я хочу сказать, что в этом году мы провели исследование, в ходе которого замеряли уровень ксенофобии и толерантности в различных конфессиональных группах. К сожалению, протестанты по самопрезентации – совсем незначительная группа, поэтому выделены были такие группы: православные, нерелигиозные и греко-католики (т. е. запад Украины, претендующий на пассионарность, на лидерство в движении по европейскому вектору). Оказалось, что самый высокий уровень ксенофобии, который просто зашкаливал по некоторым позициям по шкале Богардуса, продемонстрировали именно греко-католики. На словах претензии и декларируемое стремление к демократическим ценностям, построению структур открытого общества, а на деле – высочайший уровень ксенофобии. Наиболее толерантными оказались как раз православные. Та или иная конфессиональная группа (в данном случае греко-католики, 94 % которых сосредоточены в трех западных областях) может декларировать одни ценности, а демонстрировать на пратике совершенно иное, т.е. неспособность их воплощать.

Катерина Іващенко
Мне кажется, среди проблем, вынесенных в программу нашей встречи, принципиально важной и заслуживающей нашего внимания является проблема распространенности в регионах различных социальных практик и их влияние на структуру идентичностей, формирующихся на территории Украины. Учитывая нынешнюю экономическую ситуацию, можно сказать, что самоидентификация большинства граждан актуализируется через позиционирование себя в существующем «проблемном» пространстве социально-экономических отношений. В период резких системных трансформаций в постсоветском пространстве в различных регионах Украины наблюдалось временное доминирование тех или иных преобладающих моделей экономического поведения.

Речь шла о том, что после демонтажа единого для всех регионов институционального каркаса, на котором основывались схемы построения традиционной советской биографии, привычные для всех модели социальной транзиции перестали работать, – необходимо было искать новые. В этом поиске в период безвременья 1990-х формировались новые модели экономической адаптации – и они, эти новые модели, действительно были различны – прежде всего в силу пространственных, геополитических факторов. В рамках исследования «Молодежь Украины, Грузии и Армении», проведенного совместно с университетом Ливерпуля, в 2002 году мы проинтервьюировали по 300 человек от 25 до 30 лет в Донецкой и во Львовской и Хмельницкой областях и должны сказать, что экономические практики молодежи в регионах тогда действительно сильно отличались – западная молодежь в какой-то момент оказалась гораздо более мобильной и предприимчивой.

В этот период происходила постепенная адаптация молодежью моделей экономического и политического поведения, наблюдаемых в других, территориально близких, культурах. Например, опрошенная нами львовская и хмельницкая молодежь гораздо больше бывала в странах Западной (25%) и Восточной (40%) Европы (в Донецкой области таких оказалось только 7% и 8% соответственно). Однако, относительно посещения стран СНГ ситуация повторялась с точностью до наоборот: согласно результатам опроса, молодежь из западных регионов в четыре раза реже, чем молодежь из восточных регионов, бывала в странах СНГ.

Почти 40% из опрошенных нами молодых людей в западных регионах в течение последних 5 лет (с 1997 до 2002 года) работали на себя, а среди донецкой молодежи таких было только 23%, то есть практически в два раза меньше. Соответственно, только 7% опрошенных в западных регионах испытывали негативные чувства в связи с дезинтеграцией СССР, а на Востоке таких оказалось 58%. Однако наша гипотеза состоит в том, что в дальнейшем различия в этих моделях будут все менее ощутимы – не в последнюю очередь, в силу все более глубокого распространения национальных образовательных стандартов, через культивацию жизненных ориентаций, различных скорее в групповом, нежели в региональном, пространственном разрезе.

То есть, я хотела бы еще раз подчеркнуть тезис о том, что некоторые аспекты пространственных идентичностей в регионах Украины могут отличаться, в частности различными могут быть модели экономического поведения и тренды политических предпочтений. Однако, эти различия, в массе своей, неустойчивы: в разные периоды они могут то обостряться, то ослабевать. Еще раз подчеркну, что понятие «слом» может быть применимо только в контексте усиливающейся межгрупповой дифференциации – прежде всего углубляющегося экономического неравенства. В этом отношении линия слома действительно наблюдается, но она проходит не по «региональной» линии.

Йосиф Зісельс
Цікаво було б почути думку психологів, бо мені здається, що ставлення до релігії, держави, родини, приватного або колективного життя, до праці, до землі, на якій живеш, довкілля – це цивілізаційні наріжні камені, вони виховуються від народження дитини, і тому, можливо, закладаються дуже глибоко. Зазвичай вони не усвідомлюються у щоденній практиці, але працюють на поведінку соціуму, особливо коли йдеться про різні конфлікти.