DAJ MI DRUGIE ZICIE

Артур ФРЕДЕКІНД,
науковий співробітник Українського Центру вивчення історії Голокосту

Книга, про яку я хочу розповісти – «Цигани, війни та інші приклади неприборканості» – написана голландцем Маттійсом ван де Портом 1998 р. і вийшла друком 2001 р. у видавництві СВЕНАС за сприяння Інституту відкритого суспільства у м. Будапешті, у перекладі В.П. Канаша. Книжку присвячено циганській музиці в ресторанах Сербії.

Автор намагається довести майже блюзнірську (з точки зору «нормальних гуманітаріїв») тезу – кати та ті, що нищать цінності культури, роблять це свідомо, а зовсім не тому, що не відають що творять. Тобто сучасний просвітницький підхід майже повністю знецінюється. І якщо продовжувати в тому ж руслі, героїчно виголошуючи загальнокультурні цінності, не маємо дивуватися відразі до тих цінностей, аж до бажання підірвати основу, на яких ті «вічності» тримаються.
У вступі автор посилається на філософа С. Жіжека: «Вказуючи на хтивий блиск, з яким західний світ дивиться на Боснію, Жіжек підводить нас до непопулярного висновку, що наша огида до кривавої драми йде поруч із зачаруванням та насолодою, безсоромним задоволенням». Зізнаємося, іноді, коли ми дивимося новини, в нас переважає зовсім не співчуття, а шалене задоволення від тої стрілянини в Іраку, або в Чечні...
Автор цитує редакційний коментар в газеті «Інтернешенел ґеральд трібьюн» від 1995 р.: «О шостій ранку солдати на наших очах зганяють цивільних і біженців перед телекамерами... Вони не криються – вони глузують...

Ziegoiner в сучасній Німеччині намагаються не вживати – слово зіпсовано нацизмом. Зневага до ромів тягнеться впродовж віків, і Україна не є в цьому винятком. Виняток лише в тому, що якщо іспанські цигани зробили величезний внесок в іспанську музику (іспанці те привітали), а російські цигани в російську, то в українській музиці, хоч і наявні запозичення, проте думка про визнання ромів інтеґральною частиною нашого культурного простору була б, на жаль, великим перебільшенням. Циганські романси російською мовою відомі, але українською їх майже не існує. Є лише українські пісні в ромській інтерпретації, що їх виконують серви (ромська етногрупа). Відомі у ХІХ ст. хори російських циганів, що підтримувалися виконавцями з України, співали: «Ой, був та нема», «Ой, Василю» тощо. Хоча цигани живуть у нас, мабуть більше, ніж у Росії, і в часі і кількісно, Україна їх майже не помічає. Маємо лише окремі винятки, коли вони є героями українських поезій, чи прози. Т. Шевченко малював циганів та писав про них у звичному на той час романтичному стилі. Вираз: «Зане вільний, як козак», може слугувати ілюстрацією Шевченкового підходу до «циганського питання». До речі, в сербській літературі підхід той самий.
Міфологічні звинувачення ромів у кримінальності, поширюються віками. Звичайно вони можуть красти, але так само як і інші. Єдина відмінність в тому, що вони мабуть найбідніші. Суцільна, майже 90-відсоткова жахлива бідність вражає. Це бідування пов’язане насамперед із антиромськими забобонами, що вони існують в головах не лише міліції, а й викладачів, не кажучи вже про найменш освічену частину суспільства – державних чиновників. Роми безробітні не тому, що не можуть працювати, а тому що їх не хочуть бачити працюючими. Один з них розповідав мені про те, чого йому коштувало працювати на заводі в Миколаєві: кожного дня чув «оригінальні» жарти про «євреїв з лопатою»... Як він живе сьогодні, я взагалі не уявляю, бо завод закрито, а з ромською зовнішністю (при тому, що вся родина намагається з гарячковою відданістю асимілюватися) спробуйте заявитися до офісу або до відділу кадрів. Просто спробуйте.
Про переслідування циган на нашій землі відомо небагато. Не тому що того не було – погроми циганів згадуються і в документах поліції, і в літературних творах. Тому що суспільству байдужа ця меншина. Тим більше так було під час Голокосту. Стосовно циганів німці проводили близьку до євреїв політику, вони вважалися зараженими, а іноді – арійцями, лише навмисно привченими до антисоціального стилю життя. Ще з 1936 р. на теренах Німеччини часто-густо провадилася стерилізація циганів, яку замовчував світ, тому що нікого не цікавили ті «злодії» (в той час депортації ромів до Сибіру здійснювалися легко і швидко в країні «равноправия», а спроби стерилізації мали місце і в Америці, і в нетоталітарній Європі). Окремо варто сказати про переслідування з боку комуністів. Дослідники М. Бессонов і Н. Деметер наводять коротку і вражаючу статистику: «Згідно з переписом 1926 р. в СРСР мешкала 61 тисяча циганів. Навіть рахуючи надто приблизно – у передвоєнні роки сотні циган було розстріляно і принаймні десять тисяч стали жертвами депортацій... Про те, який жах навели на кочівників арешти та депортації, ми можемо бачити на прикладі перепису 1937 р., який нарешті було розсекречено після 1991 р. Якщо в 20-х циган було 60 тис., то після першої хвилі репресій відкрито задекларували власну національність лише 2211 циган!»
Нацисти розстрілювали циган (як і євреїв) від початку війни з СРСР. Депортації та знищення в Європі розпочалися 1943 р. Ромів Німеччини було винищено повністю.
Ми звикли думати, що вони бажають кочувати. Проблема «циганського стилю життя» полягає лише в тому, що ромів змушували кочувати, аби вони не «розбещували» міста чи села. Крім того – спроби громити ромів внаслідок будь-якої неґативної чутки, були, й зараз є, нерідкими. Саме це і змушувало ромів міняти місце проживання. В комуністичні часи ромів принуждали осідати де завгодно, і працювати так само – де завгодно і за що завгодно. Іноді такий підхід перетворювався майже на рабовласництво.
Відтак можна сказати одне – історія ромів України – суцільна біла пляма. Дослідження умовно маємо стосовно Бабиного Яру, де було розстріляно декілька циганських таборів (може й більше – не знаємо), все інше вкрите темрявою. Роми є безумовними жертвами нацистів. В них є своя назва тої трагедії – Параймос (трагедія, катастрофа) і день пам’яті.
Європейські країни мають пам’ятники, що увічнюють пам’ять знищених ромів. Цього не можна сказати про Україну і країни СНД. Тут навіть на місці, де існували суто циганські села та колгоспи, які зазнали тотального розстрілу – не знайдеш і згадки про ромів.
Жахлива історія пам’ятника в Бабиному Яру. Пам’ятнику, на мій погляд, найцікавішому, створеному з великим смаком, а саме – стилізованій, металевій кибитці, що летить в нікуди, не знайшлося місці на трагічній землі Бабиного Яру вже в роки незалежності. Довго переховувалася вона у майстернях заводу, де була виготовлена за проектом архітектора А. Ігнащенка на численні пожертви. Досить довго влада відбивалася від ромських лідерів, пояснюючи їм, що не можна «порушувати» зони охорюваного ландшафту (щоправда, це не завадило тій самій владі дати дозвіл на будівництво центру «Спадщина», а нині, вже цієї весни – на недолугий пам’ятник остербайтерам). Стоїть вона тепер у Кам’янці-Подільському, а має стояти там, у Яру, де загинули роми, яким і було присвячено цей пам’ятник. Справа ця надто неприємна, тим більше, коли про неї згадуєш, знаєш одне – ромський біль мало зачепить суспільство. А серед ромів лише одиниці мають рішимість взяти участь в дискусії. Та і де вона та дискусія? Здебільшого роми залишаються наодинці зі своїми проблемами.
Вернімося до книги. Дослідник описує фотографії, що ними проілюстровано збірку циганських поезій. Фото зображують циганське життя – фургони, бідність, бруд, вбоге майно. Але: «Після того, як спалахнула війна, подібні зображення з’являлися у репортажах із зон війни... Однак в тих репортажах фігурували вже боснійці, хорвати та серби, які пересувалися в таких самих фургонах, із тим самим багатошаровим одягом, з убогим майном у пластикових сумках, люди, які готували їжу просто неба, які байдикували навколо та перечікували у таборах для біженців, гріли руки на невеличкому полум’ї гасничок».
Цитувати книжку можна довго. Я б цього не робив, аби не дивний її наклад – тисяча примірників. Аби не те, що стояла та книга в «Сяйві» з 2001 р. і до сьогодні. Невже в країні не існує тисячі людей, які б купили книжку про ромів українською мовою?!
Куди в разі чого будуть бігти наші роми? Куди вони біжать зараз? На отій металевій кибитці, що її було сховано подалі від людського ока, аби не перекрила вона одоробла – радянського героїчного пам’ятника, не перекрила банальної мінори, що їх можна вже побачити частіше, ніж серп і молот, не перекрила хреста, не перекрила станції метро Дорогожичі – «від тих циганів і в метро ніде дітися...»

Фото з сайту http://zigane.pp.ru/history18.htm