СЕРГІЙ ХАРАХУ: «ДУМАЮ, ЩО У СВІТІ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ЕРА ТОЛЕРАНТНОСТІ, СПІВПРАЦІ, ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ»

— Сергію, як ти оцінюєш досвід «Джерел толерантності» і в чому бачиш їхню перспективу? — Думаю, що у світі розпочинається ера толерантності, співпраці, взаєморозуміння не лише між політичними націями, а й просто між людьми, конфесіями, громадами. Тому поширення досвіду таборів, цієї унікальної роботи з молодим поколінням перспективні не лише в Україні, а й в інших країнах. Сподіваюся, що на державному рівні зрозуміють необхідність здійснення такої всеукраїнської програми як виховання толерантності в будь-яких формах, а не тільки літніх оздоровчих таборів. Думаю, що і світова громадськість нарешті оцінить досвід, набутий Конґресом національних громад України.

— Розкажи про одеський табір. Можу засвідчити, що «Молода гвардія» не найкраще місце для його проведення – радянські стандарти збережено тут на фоні комунальної руїни. І це, до речі, державна підтримка програми толерантності.

— Дійсно було відчуття, що я повернувся у радянський період, часи радянських піонерських таборів, і відчув себе гвинтиком такої великої машини як дитячий центр «Молода гвардія», де все підпорядковується ще давньому принципу: всі ходимо строєм, вигукуємо радянські кричалки і переконуємо себе, що ми найкращі. Тут важко відчувати себе особистістю. Проте у нас вихователі працюють з дітьми індивідуально, прораховують кожний елемент так, щоб знайти до них ключик, тому ми (я і старші вожаті), стикаючись із цими проблемами, зробили все, аби відгородити від них наших дітей. Ми повністю виконали всю підготовлену програму, що якнайширше відповідала концепції табору.

Цього року в одеському таборі було представлено 13 громад. Вперше в його роботі взяли участь ассирійці і справили приємне враження повагою до історії і культури свого давнього народу, розумінням інших культур. У деяких громадах керівниками були іноземні громадяни: єврейську і болгарську громади очолювали громадяни Молдови з Кишинева, керівник польської громади – громадянин Польщі. Він дуже зацікавився цим проектом, і також вперше активно позиціонував польську громаду західного реґіону України в нашому проекті. — Серед вихователів були, як завжди, досвідчені й ті, хто нещодавно сам був вихованцем табору. Як це відбилося на роботі?

— Тут є два аспекти – наймолодші вихователі дуже легко контактували з дітьми, знаходили спільну мову, у них були спільні інтереси, вони могли передавати свій досвід перебування у цьому таборі. Однозначно ті, кого відбирали на посаду помічника вожатого, є талановитими неординарними особистостями. Вони запалювали молодь навколо себе, самі ставали активними чинниками, а не просто виконували функцію вожатих.

З другого боку, як завжди впродовж такого тривалого періоду (майже три тижні) стиралася грань між молодим помічником вожатого і дітьми. Тобто виникали якісь елементи панібратства, бо молодим вихователям не вистачало авторитету, педагогічних знань, навичок, щоб організувати дітей. Проте досвіду можна набути лише в процесі роботи, і вони долали цей невеличкий неґатив.

— Йосиф Зісельс був у захваті від того, як було організовано закриття одеського табору, він сказав, що вперше бачив реалізацію ідеї, якої давно прагне. Це був не святковий концерт, а спільний проект, в якому брали участь всі діти, що продемонстрували, чого вони навчилися. Це було вами заплановано, чи вийшло спонтанно?

— Це було заплановано, тому що ми завжди прагнули реалізувати ідею останнього фестивалю, яку завжди відстоював пан Йосиф і яку підтримують практично всі вожаті. Тут багато залежить від здатності вожатого знайти ядра у своїх загонах і самим бути таким самим ядром, що запалює усіх дітей. Дітям пояснили, що у нас не може бути глядачів, тому ми й підбирали програму і дітей, які активно брали в тому участь, особливо з гуртків: вокального, хореографічного, драматичного. Вони одразу йшли на сцену і вели за собою інших, запалювали їх власним прикладом. До того ж у нас був хороший сценічний майданчик і можливість зреалізувати все, чого вимагає концепція, згідно з якою участь у святі беруть всі присутні.

— Майже два роки у Львові працює клуб толерантності. Що скажеш про його роботу, як вона організується і спрямовується?

— Клуб працює, розвивається і набирає широкого розголосу. В його роботі беруть участь діти з різних національних громад і різних навчальних закладів міста. І майже всі громади Львова знають про роботу цього дитячого клубу. Щодо напрямів нашої роботи, то ми намагаємося продовжувати виховання толерантності, а також прагнемо підняти дітей в інформативному плані, в плані розуміння того, що толерантність без взаємодії, без клубної роботи неможлива на майбутнє. Клубна робота дає їм можливість відчути, що ми дійсно одна велика сім'я, ми рівні попри те, що представляємо різні громади.

Діти в клубі можуть творчо реалізувати себе, налагодити дружні і творчі стосунки, знайомитися з новими культурами. Таким чином ми залучаємо до своєї орбіти активних дітей з національних громад. Саме з них ми відбираємо тих, хто може працювати помічниками вожатих, оскільки вони розуміють, що таке взаємовиручка, співпраця, що таке командна робота. Клубна атмосфера стосунків сприяє розумінню, саме такому, яке налагодилося у мене з вожатими – членами львівського клубу. І на закриття другої зміни ми приїхали колективом, який представлений фактично дітьми з клубу. Тобто, клубний настрій зберігся.

— Політики схильні протиставляти Схід-Захід, чи відчував ти у таборі хоч натяк на такі настрої, чи молодь заперечує існування поділу України?

— Сказати, що наші політики не розуміють, що фактично яскрава різниця між Сходом і Заходом відсутня, було б неправдою. Але їм це вигідно і зручно, особливо напередодні виборів. У наших дітях, які представляли в таборі східні молодіжні кола і західні, не було ніякої різниці, крім мови. Тобто, десь відчувався мовний бар'єр, коли діти із заходу активно спілкувались українською мовою, то дітям зі сходу це було не дуже звично, але це не роз'єднувало і навіть не бентежило їх. Жодного протиставлення за територіальною ознакою. Крім того, діти, які їхали зі сходу і з західних областей були вже заочно знайомі, адже вони підтримують зв'язки через роботу клубів. Ми обмінюємося дружніми візитами, львівські діти їздили до Маріуполя, а маріупольські – до нас, ми разом святкували релігійні і державні свята, ми не відчуваємо жодної різниці між нами, навпаки – захоплюємося стосунками, які складаються . Тобто діти не мають усталених стереотипів, вибудуваних політичною силою, яка однозначно хоче розділити Україну, і сподіваємось, що такі стереотипи жодна політична чи громадська структура не зможе їм нав'язати.

— А мовне питання?

— Ми на цьому питанні не акцентували. У нашому таборі немає жодного примусу у жодному питанні, в тому числі і в мовному. Зазначу, наприклад, що діти з Криму, активні і у виступах, і в участі в різних заходах, фактично під час сценарію переходили на українську мову, і якісь репліки або сценарні заготовки виголошували українською. ТЦе не викликало у них ніяких проблем. Було так, що діти з Західної України також спокійно переходили на російську мову.

— Сергію, одразу по закінченню роботи враження ще свіжі, але час іде, щось забувається, то як проводити аналіз роботи, коли починати підготовку до нового табору?

— Громади і всі, хто приїздить працювати у табір, мають бути свідомі того, що приїжджати слід підготовленими на 120 відсотків. Основний акцент мусить бути на підготовчій роботі. Семінари, які проводяться впродовж року і напередодні кожної зміни – це, умовно кажучи, розставлення крапок, а не постановка проблеми. На останніх нарадах у таборі, на його закритті я наголошував, щоб кожна громада, повертаючись додому, по свіжих слідах починала готуватися до наступної зміни: готувати матеріали, готувати концепцію проведення майбутніх національних днів. Треба змінювати тривалість підготовчого періоду і ставати до роботи з готовими ідеями, з готовими наробками.

— Як керівник клубу толерантності, як керівник табору, чи відчуваєш ти реальну допомогу керівників національних громад чи це тримається на молодих ентузіастах?

— Не можна сказати, що я не відчуваю підтримки від керівників львівських громад – є й моральна підтримка, і схвалення. Хотілося б більше реальної практичної допомоги. Цього року, і це дуже приємно, активно спрацювали татарська, білоруська і польська громади. Реальну матеріальну підтримку ми отримали також й від польського консульства, яке навіть взяло на себе витрати по проїзду дітей і закупівлі роздаткового матеріалу, невеличких сувенірів для дітей у таборі. Безсумнівно, ми залучили активну молодь і представників цих громад до складу персоналу, а при відборі дітей довели, що висуваємо рівні вимоги. З розумінням було сприйнято вимогу про те, що в табір мають їхати найактивніші і талановиті й обдаровані діти. Проте існують проблеми з громадською активністю. Наприклад, почесний консул Республіки Білорусь у Львові обіцяв активну підтримку і навіть матеріальну, і лише неактивність керівництва громади не дозволила реалізувати підтримку, яку обіцяв білоруський консул. У нас вже є плани щодо підтримки і організаційної, і фінансової від російських дипломатичних представництв у Львові.

— Чи може табір стати школою виховання молодих лідерів національних громад?

— Так. І це важлива школа, бо молодь національних громад України (особливо я оцінюю це по львівському середовищу) не має практично бачення, як вона може розвивати себе в межах територіальної структури, такої, наприклад, як Львів, як Галичина. Вона розвивається в межах своїх невеличких досить віртуальних громадських площ. З молодіжних клубів, де кожен представник національної громади бере участь в реалізації проектів, ідей, актуальному спілкуванні, він понесе ті елементи роботи до себе в громаду. Коли, наприклад, вірменська громада вперше дала своїх дітей до табору, вони не вміли ні танцювати, ні співати вірменських пісень, ба навіть не хотіли цього робити. Коли ж вони повернулися з табору, то керівники громади зауважили, що вперше бачать, як вірменські діти танцюють вірменські танці і навчаються вірменських пісень. Вони побачили в таборі, як це роблять діти з інших громад, це їх зацікавило і спонукало до власного розвитку як представника своєї громади. Важливо, щоб така робота розпочалася в реґіонах, щоб діти на місцях побачили, що вони також активні і самодостатні. Для цього варто створити спочатку асоціацію клубів толерантності, а його активісти зможуть сприяти як розвиткові власних громад, так і створити молодіжне крило Конґресу.

Матеріали про табір
«Джерела толерантності» підготували
Наталія Непийвода і Тетяна Хорунжа